Із літератури відомо, що папуаси — дуже потішні люди, мрійливі, легковірні, добрі, невибагливі до умов життя і привітні, якщо і в незнайомцеві бачать привітну людину. А якщо їм подарувати маленькі дзеркальця, кольорові скельця чи парфуми, то ці дрібнички для них — блаженство.
Власть імущі мали і мають за папуасів простий нарід: досить щось наобіцяти час від часу (вибори парламентські чи президентські), а потім нічого з обіцяного не зробити. Сам народ висадив собі на плечі отаких дволиких бовванів, щоб вони обсипали себе усілякими благами, наділяли себе привілеями та ще й від імені народу зробили себе недоторканними (наче б хворіли на проказу чи сифіліс).
А міфів власть імущі запускають між папуасів постійно, як тих мальків-рибок у ставок. Папуаси люблять міфи і вірять, що саме так є і було.
Міф від екс-президента Леоніда Кравчука: «Я часто відлучався з ЦК КПУ, їхав у Голосіївський ліс, оглядався, чи немає поблизу нікого і включав радіоприймач — слухав «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Свободу», там була достовірна інформація про СРСР». Прекрасне одкровення компартійного бонзи радянських часів. То хіба він не був патріотом України чи навіть скритим націоналістом? Посміймося з високого чином і владою папуаса, повірмо в цей міф, але запитаймо: «Чи не Леонід Кравчук у ранзі спікера Верховної Ради України не дозволяв (кричав до хрипоти) винести із зали засідань статую Леніна?». А які дифірамби співав небіжчикові! Хто має запис його виступу — послухайте. Навіть через роки соромно слухати, як шановний Леонід Кравчук обожнював нещасного сифилітика — вождя більшовиків. Але він розраховував якраз на папуасів, а не на нормальних людей, що витягали «святий камінь» на смітник.
Міф від генерала Євгена Марчука, колишнього шефа КўБ УРСР: «Я ще Андропову радив, щоб Москва дала дозвіл на легалізацію на Західній Україні Греко-Католицької Церкви. Мав я, звичайно, певні неприємності, але Горбачов підтримав мене і Церква почала діяти офіційно». Такої турботи суджені і переслідувані радянським режимом священики греко-католики не сподівалися. і віруючі також. Але ж, виходить, було-о-о! В це, напевно, навіть папуаси не повірять щирому генералові КўБ у відставці.
Міф з нашого сірого побуту, що його плаксивим голосом колись запустила між папуаси дружина президента при ділі Леоніда Кучми, як кажуть, тодішня перша леді України Людмила Кучма: «Я очєнь люблю картошку в мундірах, с луком і подсолнєчним маслом. Тоже люблю манную кашу. А коли нам било туро, то я пекла пірожкі с капустой і продавала на базарє». Як не поспівчувати?! А українки нарікають, що живуть бідно.
Міф про Віктора Ющенка як «народного президента» був запущений між люди ще 2003 року — це робила численна команда «далекобійників» із визначними іменами, яка рейдувала, мов партизани, по всій Україні.
Представляли Ющенка, мов українського месію, що прийшов врятувати від краху Україну. Це було похвально, бо всі пам’ятали його недавнє прем’єрство, за час якого він зробив багато корисного для держави і для народу. Але президент Кучма мав заздрість до напористого і мудрого прем’єра, тому й спрацювали залежні від президента папуаси — Ющенка попросили нечемно піти з посади. «Але я повернуся обов’язково!» — йдучи з уряду, сказав пророчо він. Тож як було не вітати повернення Віктора Ющенка вже в ранзі президента. І всі вітали, і майже всі на виборах 2004 року голосували за нього.
Усі тодішні перипетії з фальшуванням на користь Януковича, революційний Майдан, замах на здоров’я Ющенка я залишив збоку, бо всі про це знають і пам’ятають. Вертаємося до міфів. Оті знамениті Ющенкові «Десять кроків назустріч людям» виявилися підсолодженим міфом, бо ніхто серйозно і відповідально не брався за виконання задекларованої програми новобраного Президента. Натомість Секретаріат Президента (голова, руки, честь і совість найвищого інституту виконавчої влади України і президента) почав бавитися дрібничками, кидати камінці у вікна прем’єра Юлії Тимошенко, міряти і городити свої городи в Карпатах, базарувати, словом, з серйозної державної роботи перейшли на пам’ятне усім з радянських часів окозамилювання. Шкода, що Віктор Ющенко не проявив твердість і принциповість саме в державотворчій роботі, бо фактично він сам себе своїми ж міфами пустив сторчаком з президентської Говерли. А січневі вибори 2010 року поставили крапку на його месійному президентстві. Головна помилка його — це не Юлія Тимошенко, як зазначив він на своїй останній в ранзі Президента прес-конференції, не вона, а те, що Ющенко не хотів бачити українців державним народом у повному розумінні цього слова, а вважає їх звичайними папуасами, які нічого в політиці не розуміють і не прагнуть нормального життя. Ющенко пішов, а міф про народного президента буде ще довго сумом і болем мучити людські серця.
З міфів-обіцянок розпочала свою непросту, відповідальну роботу на посаді прем’єр-міністра Юлія Тимошенко. Її програма — стратегічні «Дванадцять проривів» — була надумана, голослівна, декларативна, розрахована на папуасів, яких державне життя і доля України взагалі не цікавлять. Замість тверезої й плідної праці уряду, гору взяли різного роду непорозуміння з Секретаріатом Президента, взаємні звинувачення у зловживаннях, некомпетентності і навіть державній зраді. Хто в цій політичній какофонії грав першу скрипку — стратеги-експерти швидко визначать. Так, як це зробив славнозвісний публіцист член Національних спілок письменників і журналістів України Дмитро Чобіт у своїй знаковій книжці «Макуха або Штрихи до політичного портрета «Блоку Юлії Тимошенко». Зміст книжки не беруся переповідати навіть ескізно, але після Чоботового обширного аналізу фактів «неординарної» діяльності кандидата в президенти України Юлії Тимошенко стає страшно за долю Української держави.
Взагалі-то у першому турі президентських виборів так само міфами рясніли програми й публічні виступи майже всіх претендентів, і люди відверто сприймали це байдуже, чи з гумором, а чи й з відразою. Бо в претенденти поперли, що називається, цілим колгоспом. Якраз ці веселі інтелектуали якнайбільше, вибачте, насвинили Вікторові Ющенку і дали зелену вулицю Вікторові Януковичу. Невже претенденти не могли вчинити в критичний час для України як нормальні люди?
А тепер я подаю міф від себе. На урочистій інавгурації новообраний Президент України Віктор Янукович попросить замість святого Євангелія (лише діти до п’яти років мають право щиро покласти руку на Євангеліє!) принести з музею козацьку шаблю і справжній пістолет, на яких присягатиме на вірність Україні і народові, себто, якщо в чомусь згрішить і впаде в антиукраїнський блуд, то сам собі без жалю вкоротить віку. Оце була б вікопомна присяга гетьмана-президента!
Версія для друку
Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі:
Останні новини з категорії Політика:
19 Грудня 2016, 18:31
16 Грудня 2016, 18:54
08 Грудня 2016, 18:06
28 Листопада 2016, 8:37
08 Листопада 2016, 20:04
11 Жовтня 2016, 9:43
04 Жовтня 2016, 20:39
20 Вересня 2016, 21:28
18 Липня 2016, 20:16
14 Липня 2016, 18:27
12 Липня 2016, 16:17
06 Липня 2016, 20:05
04 Липня 2016, 10:07
01 Липня 2016, 13:17
30 Червня 2016, 11:50
24 Червня 2016, 14:29
16 Червня 2016, 8:07
13 Червня 2016, 17:20
08 Червня 2016, 12:23
28 Березня 2016, 20:53
26 Лютого 2016, 18:58
26 Листопада 2015, 21:23
16 Листопада 2015, 17:43
16 Листопада 2015, 15:21
16 Листопада 2015, 12:02