Цей веселий, життєрадісний, світлоносний чоловік ніколи не показує втоми чи розчарування, хоча життєві випробування, як у кожного з нас, є нелегкими. Він написав 20 книжок гумору, найвідоміші з яких «Чоколядовий капелюх» (1989), «Веселий аптекар» (2003); «Кіндрат Гичка увіковічнюється» (2005).

Напередодні свого ювілею Павло Добрянський, який до своєї гумористичної натури є ще й скромною людиною, наполегливо відбивався від жартівливих допитувань критика Євгена Барана. Але це йому не вдалося. Як далі воно вийшло, читайте в інтерв’ю з класиком прикарпатського гумору.

— Павле Казимировичу, кожен ювілей — це ніби привід поговорити про людину, яка чогось набула і може чимось поділитися. Можливо, така практика корениться в тому, що про людину як таку ми повсякчас забуваємо і не маємо потреби її знати? Згадуємо ж лише тоді, коли на підході ювілей...

— Усе точно, Євгене. Згоден з вами, що ювілей — це і слушна нагода поговорити про ювіляра, і що цей ювіляр, маючи якийсь там творчий набуток, може і хоче поділитися ним з іншими. Усе це правильно, допоки мова йде про «серйозну» людину, але ж не забувайте, що ви маєте справу з гумористом, який у своєму житті «вистраждав» уже аж три ювілеї та пов’язані з ними урочистості. і знаєте, нікому з організаторів цих дійств жодного разу навіть на думку не спало залишити у сценарії бодай би кілька хвилин для мене самого — аби я міг пояснити людям у залі, в ім’я чого стовбичу на цій сцені...

«Бал правили» мої колеги по жанру: виходили на сцену один за одним, кидали кілька скупих слів про те, який-то я мудрий, дотепний і геніальний... Ну а далі діяли за тим принципом, як народна мудрість каже: «Нате й мого глека, аби і я була Феська».

Найбільше ж мені, Євгене, запам’ятався третій мій ювілей. Він розпочався з того, що дві розфарбовані, як веселки, дівиці схопили мене попід руки, вивели на сцену, ніби я сам ходити розучився, й під бурхливі оплески зали живосилом посадили в якесь допотопне крісло — аби я сидів та й дивився, як браві хлопці-гумористи показують глядачам, на що вони вдатні...

Так би я й просидів увесь вечір у тому кріслі скраєчку на сцені, якби вже під самий кінець ювілейного торжества один із тих гумористів та не спохватився: «Хлопці, ми ж забули про ювіляра!..»

— Свого часу ви пов’язали долю з гумором і сатирою — дебютна книга «Сиджу собі та й думаю» вийшла у світ далекого 1962 року — і після цього «загрузли по самі вуха» в цьому жанрі. Ніколи не шкодували, що не змінювали свого письменницького амплуа?

— Я родом із тих подільських теренів, де б’ють потужним ключем першоджерела іскристого сміху Степана Руданського, де схильність до веселого слівця нуртує в генах чи не кожного мого краянина. На підтвердження скажу, що батько мій теж був дотепною людиною, неперевершеним жартівником. Він став організатором і першим комедійним актором самодіяльного театру в рідному селі, за що і вкоротили йому віку енкаведисти у вінницькій тюрмі страшного 1938 року.

А ще додайте до веселої вдачі подоляків невичерпне багатство народних пісень, які супроводжували їх усе життя. Скільки тих пісень виспівала мама над моєю колискою, виплетеною з верболозу, який, до речі, у вигляді різок теж відігравав немалу роль у моєму гумористичному вихованні. До того ж і моя мама не була позбавлена почуття гумору й за дотепним словечком у кишеню не лізла. Пригадую такий цікавий випадок. У дитинстві я марив небом, мріяв стати пілотом. Якось ішли ми з мамою в поле, — і так мені тоді чогось було радісно й любо, мов крила за спиною виросли. Затепліло мені в душі сказати мамі щось приємне, то я й випалив: «Знаєш, мамо, коли я виросту, то стану пілотом: буду летіти над нашим подвір’ям і скину тобі з літака велику пачку грошей!». Попри дитячу безжурність, я добре бачив, як бідує наша сім’я, якою каторжною працею заробляє мама в колгоспі на шмат хліба. А мама вмить підхоплює мій піднесений тон і картинно сплескує руками: «Патку мій, дитино! А як ті гроші впадуть Грицеві у двір, що я тоді робитиму?».

Так що гумор і сатиру я обрав одразу, можна сказати, у спадок отримав. В інших жанрах себе не пробував та й не хочу. Знаю, що з того нічого путнього не вийде...

— Жанр гумористики в літературі завжди вважався маррінесним — і світоглядно, й естетично. Тут спрацювали стереотипи та й просто літературний снобізм. Ніколи не відчували себе, так би мовити, неповноцінним письменником?

— Ні, не відчував. Гумор і сатира є, були і будуть моїми улюбленими жанрами. А тим, хто вважає, ніби смішне в літературі — то явище маррінальне, другорядне, раджу завітати в болгарське містечко Габрово — неофіційну столицю гумору та й прочитати на тамтешньому будинку гумору й сатири гасло: «Світ не загинув лише тому, що він завжди сміявся!».

— Кого з українських письменників-гумористів вважаєте своїми вчителями і чому?

— Найпершим я назву Остапа Вишню, гумор якого — глибоко національний, а мова його творів — і поетична, і дотепна, й гостра, та ще й колоритна.
Полюбив я свого вчителя не в останню чергу й тому, що в мене з ним є багато чого спільного — не у творчості — боронь Боже: до його висот мені ще рости й рости!. Насамперед ріднять нас наші імена: він Павло — і я Павло; а по-друге, Остап Вишня свого часу закінчив Київську фельдшерсько-акушерську школу, і я, хоч і значно пізніше, отримав такий самий диплом, лише у Вінниці. Про решту судіть самі...

Другим своїм учителем вважаю, хоч, може, це когось і здивує, — рідного брата Остапа Вишні — Василя Чечвянського. Збірку його творів, видану у Львові ще на початку 30-х років минулого століття, дав мені прочитати мій однокурсник із Львівського медінституту тернополянин Федір Баб’як. Я прочитав її, як кажуть, на одному подиху. Твори цього письменника-гумориста справили на мене незабутнє враження. Передовсім я збагнув, що Василь Чечвянський у своїй творчості аж ніяк не наслідував знаменитого брата. В той час як Остап Вишня купався у славі серед українського селянства, в гуморі його брата Василя жив і діяв інший герой-оповідач. Ним, як правило, був житель міста: іноді — інтелігент, що вдавав із себе простака, та частіше — той самий міщух-обиватель, якого нещадно, але при тім без «класової ненависті», дотепно висміював цей надзвичайно талановитий сатирик. Про Василя Чечвянського широкий загал українських читачів довідався лише тоді, коли ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 16 травня 1957 року було скасовано вирок від 14 липня 1937 року щодо Василя Губенка та припинено справу проти нього «за відсутністю складу злочину». А от розстріл скасувати було неможливо...

Щось трохи почерпнув я і з творчості незабутнього Олександра Ковіньки. Та й неперевершений майстер сміху Павло Глазовий, з яким я підтримував дружні стосунки майже до самої його смерті, передавав мені свій багатющий досвід у гумористиці. А Олег Чорногуз?! Та ж його твори «Аристократ із Вапнярки» і «Претенденти на папаху» — це найперші та досі єдині в українській літературі романи, написані в жанрі гумору й сатири. Де ще шукати кращих учителів?..

— Чому українська художня гумористика сьогодні «замкнена в загоні»? Не чути виступів вітчизняних гумористів, не знайдеш розважальних програм, створених на матеріялі українського сміховинного жанру... Як гадаєте, ця тенденція — звичайне суспільне жлобство і примітивна невибагливість смаків чи свідома марріналізація українства якимись «темними силами»?

— Питаєте, чому не чути наших гумористів? А що ж їм ще робити, аби їх нарешті почули? Кажуть, що над українським читачем і глядачем тепер домінує влада телевізора. То, може, їм податись туди? Але ж їм, як, зрештою, й нам усім, добре відомо, яка влада нині беззастережно панує фактично в усіх наших телестудіях. Влада грошових мішків, влада аморальна й непатріотична. Звернутися в радіокомітет? Але й там ніхто вже не стрічає їх із розпростертими обіймами. Видати книжку? Теж майже нереально із сучасними цінами на видавничі послуги та страусячою позицією влади. Хто ж тепер «відстібне» кілька тисяч гумористові на друк його книжки, якщо наразі в Україні йде «на ура» лише один вид гумору — вульгарні анекдоти, добірно присмачені «крутими чоловічими виразами», запозиченими колись від північного сусіда. От і виходить у того бідного українського гумориста, що «куди не ткнусь — усюди: «Дзусь!».

Як на мене, в такому «загоні» перебувають нині й українська література, і народний мелос, який наші чиновники від «Міністерства безкультур’я» зуміли угробити за неповні два десятки літ існування незалежної України. Я вже й не кажу про фактичну загибель народних традицій, про розгорнутий широкий фронт наступу на саму українську мовуѕ Складається враження, що в наше УКРАЇНСТВО хтось свідомо запустив такого собі троянського коняѕ
А позаяк святе місце ніколи порожнім не буває, то нині з’явилося повно такої літератури, автори якої не гребують нічим. Замість вражати читачів талантом, вони методом «задертих спідничок», постійного «колупання» в анатомії, експлуатацією одного-двох інстинктів притьма видираються на літературний Парнас.

— Ви довгі 15 років — із 1975-го по 1990-й — були відповідальним секретарем Івано-Франківської обласної організації НСПУ. Здається, лише Станіслав Реп’ях із Чернігова зумів побити ваш «рекорд», бо перебуває на посаді голови вже понад 30 літ. Як ви оцінюєте потенційні можливості івано-франківських спілчан у ті часи, коли очолили обласну організацію, і сьогодні? Що змінилося? і чи змінилося на краще?

— У «ті часи» нас, прикарпатських письменників, було хоч і не надто багато, та ми були велика сила! Як-то кажуть, «мала штучка — червінчик, та ціна велика». Назву лише кілька імен: поети Галина Турелик, Ольга Слоньовська, Неоніла Стефурак, Степан Пушик, Мирослав Аронець, Ярослав Дорошенко, прозаїки Богдан Бойко, Микола Яновський... Про творчий потенціал Івано-франківських спілчан у ті часи можна судити по їх здобутках у літературі.
Що ж до потенційних можливостей наших сучасників — членів Івано-Франківської обласної НСПУ, то вони ніби й нітрохи не менші, зате умови, в яких доводиться нині творити, значно погіршали. Чому? Звісно, тоді писалося з оглядкою на цензуру, та все ж таки письменник мав змогу без усякого там спонсора видати власну книжку, ще й отримати за це солідний гонорарѕ Тепер же навіть доволі непересічні таланти не раз роками оббивають пороги різних структур у пошуках мецената, а потому ще й частенько «перекваліфіковуються» у продавця власних творів. Не всім же по кишені знайти власного агента з продажу...

— Уже в новому тисячолітті у вас вийшли три книги гумористичних творів і тепер на підході четверта. Чи хочеться вам жартувати сьогодні? Які тенденції в українській гумористиці ви б визначили як головні?

— Усякий жарт тримає гумориста на плаву життя, а мені так хочеться ще трошки поплавати по житейському морюѕ Хочу впевнитися, що український народ  у своїй більшості не дозволить нагнути себе до землі й силоміць натягти нове ярмо на шию, як тепер дехто прагне зробити після президентських виборів.

І ще: у протиборстві добра зі злом гумор і сатира завжди відігравали бойову роль. Маються на увазі гумор і сатира у гоголівському розумінні цих слів. Не втратив свого призначення цей літературний жанр і сьогодні.

— Знаю вас ще й як пристрасного, залюбленого в літературу читача. Себто ви не тільки пишете своє, а ще й читаєте чуже. Які книги чи які автори вам запам’яталися найбільше і на кого порекомендували б звернути увагу сучасним читачам?

— У ті часи, коли біля книгарень ще стояли довгі черги — нині не тільки їх немає, а й самі книжкові крамниці позникали! — мені пощастило придбати 200-томник «Бібліотека всесвітньої літератури». Тепер час від часу із задоволенням переглядаю твори своїх улюблених письменників Альфонса Доде, Чарльза Діккенса, Марка Твена, Шолом-Алейхема, а «Пригоди бравого вояка Швейка» вже зачитав до дірок. Люблю читати мемуарну літературу. Цікаво мені знати, як жили люди в ту чи іншу епоху, в зовсім відмінних від наших історичних, політичних, культурних умовах, досліджувати їхні думки, погляди, вподобання порівняно з реаліями сьогодення...

Із книг сучасних авторів — твори Тані Малярчук, Юрія Андруховича, Степана Процюка, есеї — хай це не буде зачислено до підлабузництва! — Євгена Барана. Сильне враження справив на мене роман Василя Шкляра «Чорний ворон»...

— Герой вашої гуморески (а згодом і книжки) Кіндрат Гичка «увіковічнився» — став сам собі пам’ятником. Можливо, є потреба воздвигнути йому пам’ятник і в славному місті Станіславі? Де б ви хотіли встановити його і кого вибрали б за прообраз?

— Ходив із такою пропозицією до архітекторів. Сказали: «А що? Непогана ідея! Подумаємо, де вибрати місце». Думають і досі...

А з «прообразом» я поперся до вищої влади. Краще було не ходити: який там рейвах зчинився! Розумієте, Євгене, є таке поняття, як образа гонору...

— І наостанок: який «ювілейний» жарт є для вас найоптимальнішим життєвим кодом на всі часи?

— СМІЙМОСЯ, ДОПОКИ СМІЄТЬСЯ!!

Не без усмішки...

(із записної книжки Павла Добрянського)

Розібрало...

І треба ж такому статися: мало того, що ми жодного гриба не знайшли, так ще й у лісі заблукали.

— Я ж тебе попереджав, що в цих хащах лише моримухи ростуть, а ти повірив тому баламутові Тимофієві?! — докоряє мені товариш.

— Вище голову, Миколо! З будь-якого глухого кута чи лабіринта завжди знайдеться вихід. Головне для нас зараз — це вибратися на дорогу з гущавини.

Довгенько ми блукали — і врешті таки вийшли на просіку. Трохи нею пройшли — та й бачимо на дереві оголошення: «Хід до залізниці через оцю просіку. Хто не вміє читати, нехай звернеться до лісника».

Читаю, сміюся. Микола ж поглипує на мене, як ненормального: мовляв, що тут смішного?

Розібрало того на сміх лише тоді, коли ми проминули лісникову хату і прийшли в село:

— Уявляю собі того дивака! — регоче, аж сльози витирає. — Прийде він до лісника, а того дома немає!

* * *

Ну й влип же я! А все через дружину! Гризла мене щодня: «Віднеси та віднеси того кота десь у ліс, бо не можу цього ірода більше в хаті терпіти!».
Запихаю коцура в мішок і чимчикую кілька кілометрів до лісу. Там його випускаю. Придибав додому, глип — а котисько сидить на порозі, шерсть вилизує.

— Ну постривай же! Я тебе завтра запру в такі хащі, що ти там голову собі скрутиш!

Заніс його назавтра туди, де дідько добраніч каже. Випустив. Бреду-бреду тими нетрями, а дороги додому ніяк не знайду. Телефоную з «мобілки»:

— Жінко, — питаю, — кіт удома?

— Удома, де ж би іще?

— Ану дай йому слухавку!..

* * *

Шостий день створення світу. Сотворив Бог усяку тварину — бачить, що чогось не вистачає. Зібрав він усіх мавп на симпозіум та й каже:

«Щоби назавтра всі мавпи поголилися, повдягали вишиванки і позлазили з дерев. Хто мене не послухається — горітиме в геєні вогненній!».

Настає, значить, сьомий день. Дивиться Бог: мавпи позлазили з дерев на землю, побудували біленькі хатки і вкрили їх соломою. Така ідилія: сім’я, вечеря коло хати, хрущі над вишнями гудуть... Аж глип — а деякі неслухняні мавпи й далі на деревах сидять. Бог їм каже: «А ви що там робите?! Я ж повелів усім злізти з дерев! Як ви посміли не послухати Господа вашого?!»
Мавпи на деревах злякалися, поміж гілля причаїлися. Нарешті вилазить наперед найсміливіша мавпа та й каже: «Ізвінітє. А ми по-вашему нє понімаєм....»