15 березня наша колега з «Галичини» Анна Гордіца зустрічає свій поважний ювілей. Ця життєва дата вагома і значима не лише для неї самої, а й зачіпає струни в душах людей, з котрими багато років разом працювала. Сказати: скромна трудівниця «газетного цеху» — мало сказати про Анну Данилівну. У колективі вона була тим промінчиком, що зігрівав усіх нас. До неї, літературного редактора, висококваліфікованого знавця української мови, ми приходили не лише проконсультуватися, як писати те чи інше слово, чи правильно вжито фразеологізм, а й щоби поділитися своїми радощами і прикрощами. Тож напередодні ювілею Анни Гордіци ми вирішили вдатися до, так би мовити, групового створення її портрета — до нього внесли свої штрихи кілька «галичан». 

Іван ГАВРИЛОВИЧ: Анна Гордіца родом із села Підгірок, що біля Калуша. і, напевно, саме сільські побут, звичаї, говірка, природа наклали свій відбиток у її свідомості на все життя. Люблячи і шануючи рідну мову, вона успішно навчалася — справді за покликанням, з великим бажанням відкривала для себе її золоті скарби — на українській філології тодішнього Станіславського педінституту. Власне, і як фахівець вона ніколи не переставала вдосконалювати й збагачувати свої знання з мови.

Пригадався рядок із віршованого привітання, яке я свого часу адресував Анні Данилівні з нагоди чергового її дня народження: «Ви наче лоцман в морі слів...» І справді, поради нашого літредактора дуже ставали в пригоді журналістам, для яких мова — це щоденний робочий матеріал. Допомагали кожному з нас у безмежному мовному морі уникати підводних рифів, підступних мілин і впевнено тримати штурвал свого корабля.

Мене особисто вражала любов Анни Данилівни до того живого зеленого світу, що нас оточує. Коли, бувало, ми робили колективні поїздки до лісу за ягодами й грибами (а вона була великим любителем «тихого полювання» й результативним «мисливцем» на цьому поприщі!), то щасливими, часто й жартівливими вогниками променилися очі Анни Данилівни від спілкування з природою й колегами по праці. Вона могла сказати назву — і місцеву, і ту, що зафіксована в словнику літературної мови, — кожної з лікарських рослин, що зустрічалися нам у лісі.

Любов ДЕЙНЕГА: Для мене, яка нині працює літредактором у «Галичині», фаховий досвід такого тонкого знавця мови, як Анна Гордіца, особливо цінний і повчальний. Вона зі мною цим своїм багатющим досвідом шліфування слова, тексту охоче ділилася. Аби краще запам’ятовувалися складні випадки слововживання, норми закінчень іменників чоловічого роду в родовому відмінку однини, Анна Данилівна мала в пам’яті приклади з українських класиків або народні приповідки. Скажімо, щоб не писати «втричі» замість правильного «втроє», вона наводила зразок вживання слова «тричі» у властивому його значенні з поезії Тараса Шеченка: «Тричі крига розмерзалась, тричі замерзала». ілюструвала, яке закінчення має слово «поріг» у згаданому відмінку прислів’ям «Без Бога ані до порога»; у яких випадках слід писати «знаку», а в яких — «знака», — приказкою «На козаку немає знаку».

Попри похилий вік, Анна Данилівна і тепер заходить до мого кабінету. Як літредактор завжди маю якесь запитання до неї. І ми удвох схиляємось над редагованим текстом... Відвідавши колег по своїй колишній роботі, вона йде до катедрального собору Святого Воскресіння помолитися Богові.

Ігор Никорович. Пригадую, що Анна Данилівна ніколи не любила, аби її вшановували. В ювілейні дати, які в нашій редакції заведено відзначати всім колективом, вона терпляче вислуховувала всі добрі й заслужені слова на свою адресу і намагалася якомога швидше та непомітно зникнути. Вона, вже пенсіонерка, ще не один рік пропрацювала з нами. і тепер, коли 15 березня у неї буде черговий ювілей, хочеться сказати чимало доброго про цю чудову жінку, яка, мабуть, чи найбільше намучилася саме зі мною. Можете
уявити, як їй доводилося вичитувати матеріали журналіста, котрий самотужки на той час ще тільки вивчав українську мову, після переїзду з Росії, де провів більшу частину свого життя. Та жодного слова докору не почув. Терпляче навчала мене. Зрештою, коли в Анни Данилівни вже уривався терпець правити наші «перли», вона приходила на журналістські наради і читала невеличкі лекції з української мови та літератури. Пригадую, ми полюбляли писати: «ѕ Приїхав на Україну». У цих випадках треба вживати прийменник «в», виправляла Анна Данилівна. «Ну не рвалтуйте вже цю бідну Україну», — просила вона.

ам собі нині дивуюся, скільки разів я, дорослий чоловік, метр вісімдесят два сантиметри зросту, шукав моральної підтримки у цієї тендітної жінки. Загляну в якійсь справі до неї ніби на хвильку, а теревеню з півгодини. Лише тепер усвідомлюю, яким був егоїстом. Адже у Анни Данилівни завжди було багато роботи. Але вона ніколи ні словом, ні виглядом не натякнула мені, що їй ніколи вислуховувати мої нарікання на долю і всі несправедливості людства. Можливо, тому, що вона була глибоко релігійною людиною. Не показово віруючою, а справжньою християнкою.