До Івано-Франківська на один день приїздила народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко. Вона виконала кілька пісень на концерті пам’яті Квітки Цісик. Кореспондент «Галичини» розмовляла з Ніною Митрофанівною перед концертом.

— Пані Ніно, чому для вас так важливо взяти участь в  проекті «Незабутня Квітка»?

— Феномен Квітки ще треба вивчати. Її я почула, коли була  в Америці. Там завдяки їй знайшла Україну, туди я летіла «самольотом», але поверталася, на щастя, «літаком». Там, в українському оазисі в Америці, я зрозуміла, як тут нам брехали і яку там правду казалиѕ Квітка Цісик не втратила своєї національної ідентичності, індивідуальності, хоч чоловік її був американцем. Розумієте, її пісні вже є на престолі свого народу, тому не треба шукати слів і аргументів, ми ж не хвалимо Творця, для священного немає слів.

— Ваша родина є взірцем старосвітської української родини: чоловік Петро продовжує справу батька і є незмінним директором українського центру народної культури «Музей Івана Гончара», ви — берегиня української народної пісні.  Ваші діти також сповідують ваші цінності?

— Не знаю, чи варто так говорити, бо ми ж усі нині в одній упряжці соціальних, політичних і економічних проблем  йдемо. Про дітей що менше говориш, то на краще, коли ви менше знаєте — вони краще живуть (Усміхається). Звичайно, ми у нашій родині намагаємось жити  однією  думкою — маємо в родині лідера. Ми — патріотична сім’я. Наші діти, маючи свої інтереси, в момент, коли треба захищати долю України, звертаються із запитанням: «Мамо, тату, що робить, як треба діяти?». і це дуже добре, так і має бути, бо завдяки таким родинам більш злагоджено вирішуються всі проблеми в сім’ї та в державі.

— У вашій родині хто закладав світоглядні приорітети?

— Наш дідусь — Іван Гончар, який своє життя присвятив збиранню експонатів, а чоловік став продовжувачем цього всього, і потім ця «пошесть» поширилася на багатьох молодих людей, навіть наш президент це полюбив, йому тим інколи й дотинали. Але це хороша стихія, бо воно могло все загинути, ми могли втратити найцінніше для народу, бо дуже мала кількість людей розуміла, що ті цінності всупереч усім обставинам, в яких перебували українці, треба оберігати.  А скільки пропало, а скільки міль поїла, скільки ми втратилиѕ Недавно я була за сорок кілометрів від Києва в одній хаті і раптом побачила три ліжка із Закарпаття. Співак Артур Боссо мені про них сказав, мовляв, вони там старі і нікому не потрібні. Я була щаслива, що можу щось для музею (музей івана Гончара. — Авт.) придбати, бо ми з чоловіком його продовжуємо.

— А як нині до цього музею потрапляють експонати? І який статус має музей, котрий заснував  і  яким усе життя опікувався батько вашого чоловіка?

— Ми з чоловіком самі купуємо. і сьогодні, хоч музей уже має статус національного, ми продовжуємо за свої кошти поповнювати збірку, бо знаємо, що він державі зовсім не потрібний. Буває, що і за світло самі платимо, щоб не відключили. У чоловіка природжена інтуїція шукати справжнє. Він пригадував, що в оселі батька інколи було непросто повернутися, аби щось не зачепити чи, боронь Боже, не розбити. Він хотів звідти вирватися, бо тоді ще не знав, що змалку отримав зараження любов’ю до таких справжніх речей, які називають автентичними, а ми їх називаємо справжніми. Коли батько помер, він просто продовжив його справу: втік, щоб навіки повернутися. В тій хаті і я багато чого зрозуміла. Мій чоловік там навчився так відчувати  людей, що інколи дивиться на них, як на музейні експонати (Усміхається).

— Як ви поставилися до того, що ваш старший син Іван став монахом?

— Такі речі ніхто не вирішує. Я просто вклонилася його вибору.  

— Ніно Митрофанівно, ви побували в багатьох країнах. Культура якої країни найбільш цікава вам? Чи привозили звідти експонати?

— Культура Мексики вразила. Але не привожу нічого, воно буде валятися серед наших скарбів, бо я на тому не знаюся, а треба добре розуміти справжню ціну речей, якщо привозити.

— Чим нині наповнене ваше життя?

— Поки ще працюю солісткою, викладаю, люблю з молоддю займатися, в журі «журю». Якось витягують мене люди. З останніх приємних речей — спілкування зі Стасом Шурінсом, (переможець «Фабрики зірок-3». — Авт.) який уже розуміє українську. Всі ці «фабриканти» мені цікаві,  поки їх не зіпсують, не відберуть індивідуальність.

— Ваша донька Антоніна також співає. В неї дуже подібна до вашої манера виконання. Вас це тішить?

— Поки що її намагаються «бити». Не хочуть «брати», бо вона молода виконавиця народних пісень, і це неформат. Вона робить аранжування і в цьому річищі йде наче маминим шляхом. Хоча вона зовсім не йде моїм шляхом. Я не робила аранжування народних пісень, я просто співала зі сцени мамині пісні,  а в неї — сучасне аранжування. Але вона каже мені, що нічого кращого за народну пісню немає. Я теж так гадаю.