Відомий коломийський письменник і видавець Михайло Андрусяк за рішенням Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка став лауреатом Шевченківської премії за документально-художню трилогію «Брати грому», «Брати вогню» та «Брати просторів». Газета «Галичина» запросила Михайла Андрусяка після його повернення з Києва на розмову про все, що спричинилося до такого високого визнання його літературної праці, та про особливості цьогорічної церемонії вручення Шевченківських премій.

— Що б хто не говорив критичного, але Шевченківська премія — серйозна нагорода. Які ваші відчуття після того, як із другої спроби ваша повстанська документальна трилогія таки здобула державне визнання?

— Після того, як мене першим привітав Дмитро Павличко, я відчув певну полегкість. Хоча після отримання торік «народної Шевченківської премії» шансів на здобуття національної з’явилося більше, деяке хвилювання все ж таки було. Переживав, що не доживуть люди, які найбільше заслужили на таке визнання: моя мама в рідних Вербівцях, Олександра Слободян-Ковалюк у Запрутті біля Снятина, Мирослав Симчич у Верхньому Березові на Косівщині, Пантелеймон Василевський у Дрогобичі, Йосип Томенчук у Коломиї. Дякувати Богу, всі живі і радіють суспільним визнанням.

Мені особливо приємно, що подання на трилогію до Шевченківського комітету зробила «Просвіта». Адже самe ця українська громадська організація впродовж багатьох десятиліть в умовах чужої займанщини сприяла духовному та національному відродженню українців, всебічно обстоювала їхні права, активно впливала на державотворчі процеси. Зрештою, просвітянами були мої діди, батьки, вся наша велика родина. Просвітництво не чуже й мені. Тому висловлюю найщирішу дяку голові Коломийської міськрайонної організації товариства «Просвіта» Василеві Глаголюку, який зініціював процес подання документів, і голові Всеукраїнської «Просвіти» письменникові і депутатові Павлові Мовчану, який той процес довів до логічного завершення. Окрема дяка моїм добрим приятелям Дмитрові Павличку й Іванові Драчу, які, мабуть, переймалися клопотами з премією більше за мене.

— Як відбувалося вручення премії?

— Почну з того, що керівники Шевченківського комітету Микола Жулинський та Марія Матіос робили все можливе й неможливе, щоби цьогорічні лауреати почувалися комфортно. Церемонія розпочалася в Києві вранці 9 березня з покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку. Опісля автобусом доїхали до Канева. Там послухали виступ Президента, вклонилися могилі Кобзаря. Великий гурт лауреатів, членів комітету, митців і державних діячів зайшов до музею, який перебуває в жахливо занедбаному стані, вже багато років — у стадії реставрації. Попри якісь неймовірні чутки про можливі ексцеси Президент Віктор Янукович, трохи хвилюючись, благополучно вручив лауреатам дипломи, посвідчення та нагрудні знаки. Присутні делікатно «не завважили» деяких президентських мовних огріхів і сатисфакцією їм були слова гаранта про єдину державну мову — українську та тверда обіцянка відкрити відреставрований меморіальний комплекс на Чернечій горі до Дня незалежності України. Президентові слова були схвалені оплесками.

Після обіду в Каневі тим же зручним автобусом уже «дипломовані» лауреати і члени Шевченківського комітету повернулися до Києва, щоби стати глядачами концерту з нагоди 196-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка в Національній опері України. Зацікавленим глядачем чудового концерту був і Президент В. Янукович. До речі, на всі три дійства того дня Янукович жодного разу не запізнився.

— Чому не відбулося передбачене протоколом спілкування Президента України Віктора Януковича з лауреатами?
 

— На превеликий жаль, цього не сталося, хоча всі сподівалися на плідну взаємокорисну розмову. Мали чим поділитися з Президентом видатний композитор Левко Колодуб, світової слави актор Богдан Козак, талановиті письменники Галина Пагутяк і Дмитро Іванов, надзвичайно працьовитий художник Кость Лавро... Не знаю, чи з часом у Президента було сутужно, чи то радники відрадили... Але від спілкування в тісному колі мали б виграти всі.

— І ви щось збиралися сказати Президентові?

— Насамперед я хотів звернути увагу гаранта на животіння української книжки, на жалюгідний стан видавничої сфери, брак державної мережі книгорозповсюдження. А ще б висловив думку багатьох краян про загрозливу ситуацію з укріпленням (точніше — неукріпленням) берегів гірських річок. Не варто, мабуть, обмежуватися неістотними грошовими подачками для потерпілих від повені, де існує велике поле для зловживань, а сконцентрувати кошти і нарешті укріпити береги, дамби, мости, відремонтувати дороги...

— Присвоєння вам Шевченківської премії втішило дуже багатьох людей і водночас засмутило когось із суто політичних причин. Але парадокс — її вам вручав державний муж без українських сентиментів, який до УПА ставиться більш ніж прохолодно. До того ж це випало на час, коли Україні саме підсунули свиню відомою резолюцією Європарламенту сусіди-поляки...

— До кола обов’язків Президента України входить і вручення високої премії. Він виконав свій обов’язок, підписав відповідний указ і вручив одинадцятьом лауреатам присуджену Комітетом з Національної премії України ім. Тараса Шевченка Національну премію України. Не знаю як стосовно засмучених, але вітали мене сотні людей. У Каневі підійшов з привітанням патріарх української літератури Борис Олійник. Російськомовні члени Шевченківського комітету Білял Білялов і Вадим Писарєв тиснули руку і запевнювали, що голосували за трилогію. Те, що за книги про український національний рух Опору віддавали голоси представники Криму й Донбасу, не може не радувати, звичайно.
Що ж до горезвісного 20-го пункту резолюції Європарламенту, то для мене він не був великою несподіванкою. Добре спрацювали спецслужби сусідніх держав. Далі все піддається логіці. Степана Бандеру знищував протиукраїнський режим панської Польщі, але врешті-решт це вдалося московським комуністам. Сьогоднішнім Польщі й Росії ніяк не до снаги вибачитися перед Україною за переслідування і вбивство Героя України Бандери та мільйонів його соратників. Тому легше оголосити самого лідера і всіх учасників українського національно-визвольного руху колабораціоністами. Ця замусолена легенда задовольняє сусідів як на Заході, так і на Сході, хоча всі чудово розуміють, що сьогоднішня Українська держава постала саме завдяки героїчному чину тих людей.
Тому в цій ситуації, на мою думку, вельми важливо, хто і як радить Президентові України. А мали б керівникові нашої держави підказати, що ніякої співпраці українських патріотів з фашистами не було. Була антигітлерівська боротьба, були масові розстріли німцями українців і запроторення їх до концтаборів. Самого Степана Бандеру та інших лідерів українського антинімецького руху спротиву нацисти запроторили до «кацетів», двох братів Бандери по-звірячому замордували.

Мали б чесно розповісти і про дружбу й тісну співпрацю СРСР та гітлерівської Німеччини, про штурм німецькими військами та Червоною
армією в 1939-му Бреста, який захищали поляки, про спільні німецько-радянські паради «перемоги» в Бресті та Пінську. А ще — правдиво поінформувати про російські армії на службі у вермахту, про 15-й Козачий російський корпус військ СС, про 29-ту і 30-ту російські дивізії СС, про 1-шу російську національну бригаду СС «Дружина», 1-шу Гвардійську бригаду РОА «Зондеркоманда №113» СД, російський легіон «Білий Хрест» вермахту, про російську піхотну дивізію «Фон Штумпфельд»...

Для гідної відповіді Президента України тим, хто його підштовхує до необачних кроків, цього скороченого переліку колабораціоністів цілком достатньо. Проте найважливіше, мабуть, донести до Президента правду про людей, які з гаслом «Бог і Україна» та з «Кобзарем» у серці виборювали Україні сьогоднішню незалежність. Подолати цих людей не змогла і не зможе жодна ворожа потуга, бо на їхньому боці свята правда.

— Питання про УПА досі, на жаль, політичне. Відповідно і ваша трилогія, і цьогорічне її визнання теж є великою мірою фактором політичним. Вам не закидали цим стосовно нагородження премією? Як, на вашу думку, довго ще треба чекати, щоб національно-визвольний рух 30—50 років, УПА стали нарешті лише історією й прикладом у патріотичному вихованні молодих українців, а не були «вічною» темою для новітньої української політики?

— Живемо в такий час, коли політикою стає все, не тільки українська історія, а й мова і навіть виплата пенсій. Я ніколи не займався політикою в класичному її розумінні — партійності, депутатства, державні посади... Моя політика — безперервна праця. Саме за неї, впевнений, удостоєний високої нагороди. Я ніколи не був у жодній партії. Незаангажованість у партійно-депутатсько-владних структурах дозволяє мені чинити за велінням сумління, допомагати державобудівним силам. Що ж до політизації історії, то поки що не існує такого механізму, аби відсепарувати одне від другого. Згадаймо хоча б ту триметрову колоду, яку з Леніним на суботнику «несло» кілька сотень більшовиків.

Змінюються епохи, змінюються держави, але люди майже не змінюються. Тому не варто дивуватися, якщо когось звинувачують у тому, що пішов дощ, а когось вихваляють за схід сонця. Не за горами той час, коли весь український народ і його керманичі гордитимуться своєю славною історією, зокрема УПА.

— А що ви особисто вважаєте найсильнішим у своїй трилогії? Чи вас щось вразило в реакції на трилогію з боку читачів?

— Якось не задумувався над цим. Про це легше судити читачам. Вважаю, що найціннішими в моїх працях є правдиві розповіді-сповіді живих учасників боротьби з численними ворогами України. Я виріс серед цих людей і можу, як ніхто, либонь, зрозуміти їх. В рядки на паперових сторінках я намагався перенести тепло їхніх світлих душ, биття гарячих сердець, пломінь їхніх чистих очей, а ще — гострий біль, велику любов, крицевий дух, дивний оптимізм, незбагненну доброту...

Уже багато років поспіль у мене існує зворотний зв’язок із читачем. Це стоси листів, часті телефонні дзвінки, численні зустрічі... Комусь мої книжки допомогли розшукати рідних, для когось великим одкровенням стало те, що командирами в УПА були люди з Дніпропетровська, Київщини чи Донеччини...

Вистачає й курйозів. Після з’яви «Братів просторів» зателефонував якийсь чоловік, лаявся грубо по-російськи, мовляв, тобі мало «Хохляндії», що вже й до Кубані добрався. Відрекомендуватися не захотів. На мої слова дяки замовк, після тривалої паузи поцікавився здивовано: «За што?». Пояснив сквернословові-недоброзичливцю, що кожен дзвінок такого негідника для мене — нагорода. Той кинув слухавку і більше не тривожив.

— У своїй трилогії ви подали величезний обшир документальної інформації про визвольний рух, але чи вже можете сказати, що достатньо повно відтворили картину національних змагань за Українську державу на теренах Підкарпаття? Які білі плями в цій справі ще є? Чи відомо, де зберігаються запаси недосліджених документів про ОУН і УПА?

— Те, що мені вдалося за останні 25 років зібрати і оприлюднити про український національно-визвольний рух 30-х — 50-х років, — лише маленька крапля, на жаль. Огром виснажливої праці ще попереду. Одній людині не під силу провернути її. Радує, що цією темою займаються все більше й більше науковців і письменників, визвольною тематикою масово цікавиться молодь.
Гори документів є в архівних сховищах України, а ще більше, очевидно, за межами нашої держави. До архівних документів ставлюся з великою часткою перестороги, оскільки вони нерідко грішать неточністю. Жоден полонений повстанець не говорив ворогові правди, а це фіксувалось і залишилося в документах.

— «Брати...» розійшлися, кажуть, небувалим як на нинішні часи накладом. Скільки було випущено цих книжок і де був на них особливий попит?

— Загальний наклад «Братів...» становить близько 80 тисяч примірників, «Брати грому» пережили дев’ять видань. Важко назвати якийсь регіон України, звідки б не надходили заявки на трилогію. Кілька тисяч «Братівѕ» потрапило далеко за межі України — в США, Канаду, Грецію, італію, Туреччину, Польщу, Словаччину, Німеччину, Росію, Білорусь, в Австралію...

— Написати три товстезних томи — справа виснажлива. Чи не охололи ви через це до теми визвольного руху?  

— Праця, крім втоми, приносить ще й велике моральне задоволення. Праця — мій звичний стан, життя, якщо хочете. Темі національно-визвольних змагань просто змушений бути вірним, оскільки дав обіцянку сотням людей, яких вже немає серед живих. Але найголовніше — таке слово давним-давно дав собі. Зрештою, героїчна українська минувшина заслуговує на правдиве висвітлення.

— На що плануєте використати преміальні гроші?

— Це найменший клопіт. Адже значну частку головного болю лауреатів взяла на себе «місіс скромність» із Банкової, порадивши Президентові істотно скоротити суму премії. Особливих нарікань у цьогорічних шевченківських лауреатів це «нововведення» не викликало, оскільки кожен є свідомим, добропорядним громадянином України і готовий допомогти рідній державі й фінансово. Всі три попередні літературні премії я цілком передав на благодійні справи. Вручені ж мені державою кошти як Шевченківську премію використаю на благодійність, видавничу справу, поліпшення житлових умов сім’ї.