У світі, який прийнято називати цивілізованим, існує чимало організацій, що надають кошти на розвиток науки й культури. Ці кошти надаються як цільова дотація здебільшого на неприбуткові проекти, тому й називаються грантами (з англ. grant - дар).

Один із найвідоміших сьогодні грантодавців - фонд американського мільярдера Джорджа Сороса. Чимало науковців і митців в Україні неодноразово скористались соросівськими грантами для навчання за кордоном, написання наукових праць, творчості, подорожей тощо. Дехто так набив руку на грантових проектах, що спромігся жити на гранти довгі роки. Водночас існує й опозиція до стилю життя на гранти. Її представники вважають, що гранти - це спосіб недорого купити й використати чужі мізки. Або що це - інструмент реалізації культурної політики, недружньої до національних культур. У палких суперечках про призначення грантів народився лайливий неологізм „грантоїд", або ж «грантожер». Нерідко цей термін вживають і ті, кому з грантами не пощастило, чиї проекти й ідеї не зацікавили грантодавців.

Оцінити значення - плюси й мінуси - іноземних грошей для розвитку вітчизняної культури «ГК» запросив експертів.

Андрій Бондар, письменник, поет, перекладач:

Сама постановка питання немовби містить у собі традиційну українську травму - звертати увагу на речі непринципові, натомість випускаючи з уваги речі насправді важливі. Нашого культурного обивателя-патріота, звиклого за інерцією шукати підступи злих сил у всьому, турбує питання «чистоплотності» грошей, які йдуть на українську культуру. Він запитує, бридливо беручи до рук, наприклад, том Ніцше, перекладений і виданий за гроші Сороса: «Як посміли?!». Натомість обивателю-патріоту нібито невтямки, що без Сороса мало хто в цій державі наважиться видавати Ніцше. Бо навіщо потрібен нашій державній культурі Ніцше? Насправді впродовж понад 15 років актуальну українську культуру спонсорували західні фонди, тоді як державні інституції займалися підтриманням штанів традиційної й офіційної культури, яка нікому в цьому світі не цікава, крім вузького прошарку культурних обивателів-патріотів. Тому відповідь проста: західні гроші - не просто позитив, а позитив безперечний. Той, хто думає інакше, перебуває в полоні невитравних і за своєю природою глибоко совєтських комплексів, які походять із часів «холодної війни». Як тоді «боролися» з інтервенцією зарубіжної (бездуховної, цинічної) культури, тепер цілком маразматично «борються» з «глобальною» культурою, яка має на меті конче знищити підвалини нашої співучості та духовності. Молодий український письменник за гроші німецьких платників податків пише роман і знайомиться зі світом, а збагачує не чужу, а свою - українську - культуру. Людина, яка дорікне цьому письменнику, - невиправний лицемір.

Євген Баран, літературний критик, голова Івано-Франківської організації Спілки письменників:

У сучасних умовах будь-які кроки на підтримку її розвитку можна розглядати як позитивні. Один із таких кроків - різного роду стипендії (вітчизняні, міжнародні), які би стимулювали розвиток літературного процесу, ті чи інші напрями літературні, сприяли поширенню тих чи інших літературно-мистецьких тенденцій, заохочували до опрацювання тих чи інших літературних тем, популяризували творчість тих чи інших літераторів. Тому до такої практики ставлюся однозначно позитивно. Інша справа, що завжди у конкретному втіленні такої програми стикаємося із чинником індивідуальним (т.зв. людським фактором), коли протегується одним і тим же літераторам або ж іде підтримка тільки якоїсь однієї, окремо взятої, літературної тенденції (т.зв. корпоративна підтримка). Це перевитрати процесуальні й жодного стосунку до категоричного несприйняття чи заперечення подібної практики не мають. Шкода, що фактично відсутні вітчизняні програми на підтримку національної літератури. Немає програм, які би заохочували літераторів інших країн цікавитися і популяризувати набуток національний. У цьому бачу найсерйознішу проблєму і навіть потенційну загрозу існуванню національної літератури.

Анатолій Звіжинський, арткритик, куратор галереї «Маргінеси»:

Гранти та стипендії від іноземних інституцій (адже з боку вітчизняних такого не існує) залишаються єдиними альтернативними видами освіти щодо існуючої постсовкової системи освіти в Україні. Грантожери та стипендіати отримують можливість втілення проектів незалежно від державних, спілчанських чи інших місцевих реалій (або в колаборації з ними). Особливо важливими гранти та стипендії залишаються в галузі так званого «сучасного мистецтва» - візуального, музичного, синтетичного. Адже до цього часу ця сфера мистецтва залишається нелегітимною в нашій країні. Міністерство культури не опікується дослідженням проблематики актуального мистецтва. У нас не існує державних музеїв і галерей сучасного мистецтва, фестивалів та конкурсів авангардової музики, а про кіно взагалі доводиться мовчати. Якщо в сусідній нам Росії (з Польщею та Румунією соромно себе порівнювати - вони у Європі) актуальне експериментальне мистецтво має державні виставкові зали, державну систему грантів, премії, а в Москві вже втретє пройшла бієнале сучасного мистецтва, то українським митцям залишається лише заздрити і підпадати під культурну експансію сусідів. Мабуть, тому певна частина української інтелігенції зі скрипом зубів ставиться до «грантожерів», звинувачуючи тих у запроданстві та відсутності національної ідеї. Але це не справа митців - вони творять культуру, а не ідеологію. Тому смішно у наш час розвинутої глобалізації звинувачувати когось у тому, що він вчиться у Відні, а не в Косові.

 Галицький кореспондент