Цьогоріч минає 65 років, відколи с.Довге-Калуське пережило сумні події у зв’язку із виселенням його мешканців 1951р. у Долинський район Кіровоградської області. 

Події тих років висвітлюються в розсекречених 1990 р. матеріалах фонду виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів. У документах фонду висвітлюється становище сільського господарства, складні процеси перебудови його на так званих “соціалістичних засадах”. Є багато документів, що стосуються репресій проти селянства,  виселення куркульських сімей, масових переселень українців з Польщі та поляків з України, мешканців Станіславщини у східні й південні області України і Казахстан, зселення хутірських господарств та ліквідацію в області цілих населених пунктів, списки куркульських сімей. Доповнюють документи облвиконкому матеріали райміськвиконкомів, облфінвідділу та районних фінвідділів, переселенського відділу при управлінні сільського господарства і заготівель Станіславської області. Всі ці документи знаходяться в державному архіві Івано-Франківської області. 

Основним документом про переселення на Станіславщині була Постанова Ради міністрів України і ЦК КПУ від 05.02.1951р. № 229 про переселення колгоспників і селян-осібників у колгоспи й радгоспи південних областей України: Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Харківську тощо.

На виконаня цієї постанови облвиконкоми складали плани про переселення сімей з області й доводили їх до райвиконкомів. Начальником переселенського відділу при виконкомі Станіславської обласної ради депутатів трудящих був призначений К.Швець.

Основною причиною переселення начебто була  малоземельність колгоспів, в яких сім’ї колгоспників не були забезпечені присадибними ділянками відповідно до норм. В архіві знаходимо матеріали звіту начальника переселенського відділу К.Швеця від 19 червня 1951р. про розробку критичних заходів з неухильного виконання плану переселення колгоспників і селян-осібників в південні області України, про проведення партійно-масової роз’яснювальної роботи серед колгоспників та надання їм державних пільг за місцем переселення. Також К.Швець указує на ряд причин невиконання строків плану переселення, відсутність транспорту для перевезення майна переселенців до залізниць, погодні умови. Найбільший наголос, однак, було зроблено на провокаційних діях ворожих елементів, які переконують населення чинити спротив, не давати згоду на виселення.

У переліку сіл на переселення опинилося й Довге-Калуське. Релігійні переконання місцевого населення та підтримка ним борців за незалежну Україну й стали першочерговою причиною виселення мешканців села в південні області України та виправно-трудові табори Сибіру й Казахстану.

Із довідки старшого інспектора переселенського відділу при виконкомі Станіславської обласної ради депутатів трудящих Кондрашева маємо інформацію про хід переселення в південні області України із Станіславської області.

Із залізничної станції Калуш до станції Долинська Кіровоградської області станом на жовтень 1951 р. відправлено 713 сімей (2777 осіб). Відправка переселенців із с.Довге-Калуське до місця призначення згідно з графіком проводилася трьома турами: в липні, серпні, жовтні. У східні області України із села було виселено 71 сім’ю (269 осіб), а також матеріали із розібраних хат і присадибних споруд (535м3). Разом із переселенцями відправлено 22 коней і 12 корів. Найболючішим було те, що людей змушували залишати рідні домівки, городи, худобу, сільськогосподарський реманент і підписувати заяви про їхній нібито добровільний переїзд. Багато сімей, спродавши господарство, переховувалися у своїх знайомих і родичів у навколишніх селах: Тужилові, Голині, Пійлі, Новиці, Берлогах, Добровлянах тощо. Влада залишила в селі напризволяще перестарілих, немічних, одиноких, жінок із дітьми і зробила все, аби від нього не зосталося навіть згадки. У зруйнованому селі лишилося всього кілька хат. Такої руйнації воно не зазнавало навіть у часи війни. Події тих переселенських днів глибоко закарбувалися в пам’яті людей.

Згадує Іван Струк, 1933 р.н.: “Мою сім’ю виселили перед святом Покрови Пресвятої Богородиці. Контроль за організацію переселенців було покладено на тов.Соколенко, надзвичайно строгу, з командирським голосом жінку, зав’язану по-молодецьки на голові хусткою, одягнену в шкіряну куртку і шкіряні штани-галіфе, взуту в боксові чоботи. Усі мовчки, з понуреними головами, взявши дещо з їди, зібрали свої статки в лантухи, повантажили на фіри і повезли на залізничну станцію в Калуш. Усіх переселенців посадовили у товарні вагони. Разом із нами був і супроводжувач, який згідно з рознарядкою мав передати всіх на станції Долинська представникам різних колгоспів. Цілий тиждень добиралися до пункту, простоюючи в тупиках на залізницях, де наші вагони підчіпали до поїздів, що прямували до станції Долинська.

Там нас, 8 сімей, забрав представник із колгоспу ім.Фрунзе (с.Шулявино). Розміщували по хатах, де ніхто не проживав, або підселяли до сімей, де була вільна друга половина хати. В колгоспі не вистачало робочої сили, аби обробляти величезні площі земель, засіяних кукурудзою, пшеницею, соняшником, засаджених картоплею, буряками. Вже наступного дня всіх розподілили на різні роботи в колгоспі. Я працював причіпником на гусеничному тракторі, а коли не було роботи для трактористів, то возив на бричці голову колгоспу, а також пас колгоспну худобу. Техніки для збору врожаю було мало. Деколи завчасно не вдавалося зібрати все з поля. На колгоспних полях лежав сніг, а колгоспники ходили по полю, виламували кукурудзяні качани зі стебел, мішками носили на фіри, а потім заносили в колгоспні комори. Працювали наші переселенці разом із місцевими в ланках, будівельних бригадах, на фермі, колгоспній пасіці, пастушили — і так щоденно без вихідних від ранку до пізнього вечора. 

Хати, де ми проживали, не були підготовлені до зимівлі: не було ні дров, ні вугілля. Доводилося з лісосмуги носити гілля, щоб було чим палити і обігрівати житло. Палили навіть соломою. Ось такі пільги на життя, обіцяні комуністичною владою, ми отримали”.

Згадують Софія Хімій, 1929 р.н., і Михайло Хімій, 1933 р.н.: “Після свята Різдва Пресвятої Богородиці в селі зібрали збори мешканців села, на яких виступив уповноважений від райвиконкому Кисіль. Він оголосив прізвища сімей, які переселятимуть на Кіровоградщину, і дату їхнього відбуття. На зборах чиновник наголошував, що радянська влада всім переселенцям надасть умови для нормального проживання, забезпечить першочергово безплатним провіантом — цукром, пшеницею, борошном, олією, а також дасть можливість отримати ділянки під забудову і ведення господарства.

У визначений день усіх зі спожитками і дітьми на руках повезли на станцію в Калуш. Дехто брав із собою коней і корів, яких завели в окремий товарний вагон із сіном та соломою. Ми були в сусідньому вагоні. На стоянках люди ходили годувати і напувати худобу, закуповували дещо для своїх сімей. На станції Долинська нас уже чекали представники з різних колгоспів. 

14 сімей, у тому числі й наша, опинилися в с.Добрянка. 8 сімей забрав представник у Богданівку. Ще 6 сімей поїхали в Михайлівку. Когось із нас розмістили у порожні хати, а когось підселили до місцевих мешканців, які дали на це згоду.

Доводилося важко працювати від ранку до ночі. Для того, аби дещо зробити в господарці чи спекти для сім’ї хліба, давали один вихідний день. Дровами нікого не забезпечували. Тому рятувалися, як могли: збирали сухе гілля, із соломи скручували грубі скрутлі-перевесла, улітку із гною виготовляли цегли-брикети і сушили на сонці. Ось так узимку отоплювали хати, варили їжу”. 

Люди, які повернулися до рідного села, знали, що доведеться важко працювати, відбудовувати заново власні домівки, щоб забезпечити дах над головою для себе і своїх рідних. Деякі сім’ї  переселенців залишилися на чужій землі, яка стала для них рідною.

Минули роки. Зараз наше село є одним із найкращих сіл у районі. Воно також й одне із найстаріших сіл нашого краю. Перша письмова згадка про нього датується 1387 роком: “село Долге коло Калуша”. 

Нині в селі — асфальтовані й освітлені дороги, великі і красиві будинки, початкова школа, Народний дім, магазини. І ніхто б не подумав, що 65 років тому воно було майже вщент зруйноване бездарною політикою комуністичного режиму. Тому й не дивно, що ці трагічні події назавжди залишаться незагоєною раною в пам’яті тих, кому довелося їх пережити.

Василь Парцей, с. Довге-Калуське