Дорогою до далекого гірського села Гринькова на Рожнятівщині якось несподівано пригадуються геніальні поетичні рядки Івана Франка:
У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.
А в тій кузні
коваль клепле,
а в коваля серце тепле...
Ще в ХIХ — ХХ ст. рідко можна було зустріти на Прикарпатті, зокрема й на Рожнятівщині, село, де не було б кузні. Сьогодні ж годі десь уздріти змальовану Іваном Франком картину чи почути  «спів» ковальської праці: традиційне сільське народне ковальство, одне з майже двох десятків ковальських ремесел, знаних ще в часи Київської Русі, занепадає. Натомість процвітає механічне чи художнє ковальство. Але в Гринькові на правобережжі Лімниці хоч і не щодень куриться із сільської кузні край села, та мелодія ковальського ремесла тут ще жива, бо є її сивочолий  «творець» і оберіг — 70-річний Михайло ПАВЛИШАК.

Батькове «сонечко»
На підгірській автодорозі ми не зустріли жодного запряженого кіньми воза, зате нарахували не один десяток важковагових лісовозів. «Осмолодська гілка» автосполучення Рожнятівщини — головно на відтинку від Перегінська до Осмолоди, на якому за 36 км від райцентру розкинулося і село Гриньків, — і жах, і біль, і ганьба. Попри те, що цей маршрут — унікальний для розвитку туризму. А Гриньків зі своїми дивовижами:  єдиною пам’яткою промислової архітектури 1810 р. в Україні — Ангелівською домницею та Пластовим табором-музеєм «Сокіл» — то лише дещиця з-поміж гурми можливостей для промоції рожнятівського Підгір’я. Сільські дороги Гринькова — ідеальні порівняно зі шляхами обласного підпорядкування.
Родина Павлишаків (у Михайла з Юстиною — 7 дітей, 14 внуків і 3 правнуків) мешкає в горішньому кінці Гринькова. А ковальства Михайло навчився від батька Семена, який і після вивезення 4 роки в Німеччині вигранював своє ремесло. Саме там Михайлів батько, який мав дев’ятеро дітей, навчився всіх потаємностей ковальської справи — від підковування коня і до зварювання — «швальсування» — металу і був  знаним ковалем  на все бойківське Підгір’я. Коли син Михайло, якому незабаром сповниться 70 років, закінчив сім класів, батько вперше покликав його до кузні.
Михайло ПАВЛИШАК, сільський коваль:
— За час від закінчення семирічної школи і до війська, де, до речі,  я також служив майже 3 роки у спеціальному ковальському підрозділі, я вже перевидів усі ковальські роботи в кузні. Коней кували, вози кувалиѕ Бо в наших лісах, окрім своїх, у той час працювали й одеські, і миколаївські, і вінницькі, і херсонські, і львівські, і рівненські та інші фірми. А деревину всі трелювали кіньми. Фірмани в нас жили. По 5-6 пар коней на день доводилося кувати. Щоб зробити підкову, треба добре розуміння в голові мати, щоб кінь не захрамав. Якщо тварина спокійна, спочатку треба її прив’язати до кузні. Бо ж є такі коні, що їх без «станка» ніхто не вкує. Відтак фірман піднімає коневі ногу, а я зриваю стару підкову довгими «пценьрами» (кусачками. — Авт.). Далі спеціальним ножем, «стругом», чищу копито, обрізаю рогові нарости. Бо буває, що підкова «вростає» в копито.
Якщо є готова підкова, треба її приміряти і підігнати. У підкові є дві діри на різьбі, в які закручують «штолі» — гайки, рівні — на літо і гострі — на зиму, щоб кінь брався землі, а не ковзався. А ззаду копита загинаю «пцелі» — одну чи дві. Тоді кінь вже стоїть високо. Далі, якщо підкова добра і підігнана належно, кладу її в «горно» і нагріваю до червоного та прикладаю, притискаючи, до копита. Підкова залишає обгорілий знак, і видно, чи є шпари. Якщо треба, то можна підрівняти ще рашпілем. Відтак фірман тримає і копито, і підкову, а я прибиваю кінськими чотирикутними цвяхами. Здебільшого 6, 7 чи 8 на одне копито. Бо для великого коня — велике копито, а для малого — мале. Віддовбую кромку копита для цвяхів, щоб підкова не хлипала, як зноситься. Насамкінець пригинаю до передньої частини копита залізну «капу», а «ріг» довкола зачищую рашпілем. Якщо я навесні кував коней, то підкови служили упродовж літа, якщо кував восени, то всю зиму. Але якщо коні працювали в лісі, то могли зривати підкови об коріння. Підкови головно робили з м’якого металу. В часи мого батька коваль так-сяк, але жив зі свого ремесла. А сьогодні годі й думати про таке. Здебільшого роблю хіба сапи, клевці до кіс, бабки для клепання кіс, гострю млоти для роботи з камінням та ін.
Мої брати також були ковалями, і сини мої Михайло і Тарас, хоч і лісівники, але знаються на ковальстві і допомагають за потреби. Мій батько був строгий, але добрий учитель, тож і я стараюся для дітей.
...На кожному ковальському виробі ми запримітили невеличке «сонечко» — тавро майстра, яке перейшло Михайлові від батька Семена.

У рукавицях — не робота
Кузня Михайла Павлишака хоч і невеличка, але виглядає як  музей народного ковальства. і головні його експонати —  давні-прадавні ковадло, ручний міх для нагнітання повітря та польська «бор-машина» з ручкою-корбою для свердління металу. А ще в сільській кузні є чимало дрібних інструментів. Називає їх Михайло Павлишак у «німецько-бойківській» чи «польсько-бойківській» говірковій інтерпретації: «ковадло», «млот», «зиксгамер» — пристрій для витягування металу, «шмальгамер» — для оковування колеса від воза, «гунтерляга» і «оберляга» — щоб з труби великого діаметра зробити трубу малого діаметру кількох видів, «льохшайба» — щоб зубило не тупилося до сталевого ковадла, «мутердорг» — для пробивання дірки при виготовленні «мутри», тобто чотиригранної гайки, «митка» — шматок ганчірки на металевому держаку, який змочують у воді для гасіння горна, а ще «струг», «рашпіль», «пценьги», «коцюба» і т. д.
У кузні Михайло Павлишак миттю розпалив горно, потужним ручним міхом нагнітаючи повітря, а відтак показав нам майстер-клас з ковальського «швальцування» ланки ланцюга, тобто зварювання металу. Коваль наголошував, що метал не повинен горіти, а гартувати місце зварювання слід у розчиненій у воді рідкій глині.
Сільський разда знається не лише на ковальстві, а й уміє столярувати, слюсарити, знає, як доглядати за раздівством і худобою та ін. За своє життя допоміг дітям 4 хати збудувати і виклав з каменю понад 100 криниць. і кожну роботу, зокрема й ковальську, Михайло Павлишак виконує голіруч, бо переконаний, що в рукавицях — не робота. А для ковальського ремесла майстер використовує деревне вугілля, яке випалює самотужки і вважає найякіснішим у ковальській справі.
— Для випалювання деревного вугілля,— розповідає Михайло Павлишак, — вибираю грубий, як цямриння на криниці, і рудзавий бук-відземок. Далі бензопилою ріжу його на метрові ковбані і сторца колю залізними клинцями на такі поліна, щоб я сам міг підоймити. Відтак треба, щоб літо чи зиму ті поліна схли. Далі їх складаю в яму, як копицю сіна, і обвиваю навколо бляхою. Щоб паловінь не виходив назовні. Через 5 годин — готове чудове деревне вугілля. Навіть батько казав, що деревне вугілля — найкраще для ковальства, зокрема для «швальцування» металу.
— Чи тепле серце у вашого сивочолого коваля, пані Юстино? — жартома запитали ми в Михайлової дружини, яка з любов’ю ловила кожне слово чоловіка.
— Ой, тепле. і тепер, і замолоду було теплим. Бо хіба народила би’м йому семеро дітей, якби те серце було холодне?