Дмитро Стефлюк: З усіх субетнічних груп в Україні гуцули чи не найкраще зберегли свою автентичність

Минуло більше року, відколи Всеукраїнське товариство «Гуцульщина» очолює Дмитро Стефлюк, один із його фундаторів, багатолітній керівник різних гілок влади на Верховинщині, а нині — заступник директора Національного природного парку «Верховинський». Ми запросили його на розмову про гуцульський фактор.

- Дмитре Петровичу, коли ви стали до керма «Гуцульщини», то, мабуть, плекали певні задуми щодо діяльності товариства.
— Мої задуми не виникли з моменту обрання мене на цю посаду. Вони й не відрізнялися від планів правління товариства, до якого я входив і доти, котрі ми давно виношували. і вони мовби сфокусовані в головному нашому завданні, — на постійному розширенні мережі філій «Гуцульщини». Власне, й так за чверть з гаком століття з невеличкої організації у самій Верховині, яку очолив тодішній редактор газети «Верховинські вісті» світлої пам’яті Дмитро Ватаманюк, перший і незмінний упродовж 25 років керівник «Гуцульщини», товариство значно розрослося. Скрізь, де проживають гуцули, а це не лише Косівщина та частини Коломийщини і Надвірнянщини з Яремчанською зоною, а й Рахівський та Путильський і Вижницький райони відповідно на Закарпатті й Буковині, виникли свої структури «Гуцульщини».
- Отже, постало велике міжрегіональне об’єднання з центром у Верховині?
— Я би сказав — у проміжному підсумку, позаяк процес триває. Оскільки велика спільнота гуцулів проживає в Румунії, то поступово набули друзів і там. Зрештою, нині нас знають в усьому світі. Проте це ще не означає, що ми, так би мовити, вже дійшли до краю. Скажімо, 1990-го, коли ми лише ініціювали створення «Гуцульщини», в Чикаго (США) вже діяло Світове товариство гуцулів, засноване кількома тамтешніми громадянами, вихідцями з Карпат, які вважали себе представниками нашої субетнічної спільноти. Світове ім’я мало тоді й Товариство гуцулів у Ноттінремі (Великобританія). Певне утворення, яке заснували політичні мігранти, діяло і в Бразилії. і коли закордонні активісти-ентузіасти гуртування гуцулів почули, що ми створили «Гуцульщину», то відразу, як мовлять, визнали її, підтримали й, образно кажучи, пригорнулися до нас.
Та коли засновники тих об’єднань, особи поважного віку, відійшли у засвіти, їхні нащадки не виявили бажання продовжити ту справу. Тому ті товариства занепали. Отож  наше завдання, а зосібна особисто моє як голови товариства — підтримати інші, можливо, тотожні зачини чи й ініціювати їх, так би мовити, на стороні. А для цього маємо максимально розповсюджувати інформацію про діяльність «Гуцульщини» — усіма континентами, сповіщати всіх зацікавлених, що ми запрошуємо приєднуватися до нас.
- Але цими закликами ви вже претендуєте на досягнення міжнародного статусу?
— і над тим теж уже працюємо. Власне, півроку тому внесли зміни до статутної діяльності товариства. Зокрема лібералізували порядок створення відділень. і тепер відповідно до нього членами «Гуцульщини» мають право стати не лише жителі етнічних гуцульських регіонів, а й громадяни України та інших держав, які проживають у місцях розселення різних народностей, але вважають себе гуцулами. Ми створили всі юридичні передумови для того, що нині кожен охочий долучитися до діяльності «Гуцульщини» на правах її учасника має всі можливості стати індивідуальним членом товариства, або ж створювати на своїх теренах — приміром, у Києві чи Херсоні, в Канаді чи Франції — його осередки. Лише цього року, скажімо, відділення товариства створено в 17-х областях України. Також відкрито офіс міського відділення «Гуцульщини» в самому Івано-Франківську.

Відразу зауважу, що діючи так, ми найменше прагнемо залучати чиюсь чи якусь допомогу, зовсім не хочемо, щоби нам хтось матеріально сприяв і т. п., як на початку 90-х минулого століття всі надіялися на Європу. Ні, насамперед наша мета — аби такі товариства діяли по всьому світу. Оскільки зовні не можна ідентифікувати, хто є гуцулом з українців чи європейців, то мірило тут одне — щоби члени «Гуцульщини», де б вони не проживали, свято поважали, вивчали, оберігали, примножували все, що стосується побуту, культури й інших ознак національної ідентичності та самобутності гуцулів. А їм у цьому допомагатиме все наше товариство. Звичайно, при цьому розраховуємо на співпрацю в збереженні автентичної культури, традицій і обрядів гуцулів, а також сподіваємося на інвестиції в розвиток  територій регіону, в поступ туристичної та культурологічної діяльності на Гуцульщині.
Згадавши про співробітництво, хочу підкреслити, що діяльність нашої організації значною мірою залежить від партнерства із засобами інформації. Отож уже співпрацюємо з видавництвом «Писаний камінь», яке очолює Михайло Павлюк з Косова і видає журнал «Гуцули і Гуцульщина», з видавцем журналу «Гражда» зі Львова Олександром Масляником. Ми щиро вдячні обласному радіо та редакції газети «Галичина», які постійно висвітлюють заходи, що їх проводить товариство, порушують проблеми Гуцульщини, часто ознайомлюють слухачів та читачів  з культурно-мистецькими здобутками  майстрів народної творчості та прикладного мистецтва. Особливо сприяють нам мас-медіа у висвітленні туристично-рекреаційного потенціалу гуцульського регіону, що підтримує його соціально-економічний розвиток.
-  З якою метою ви засновували таке товариство в далекому 1990-му, коли ще, до речі, й не було проголошено самостійності України?
— В історії нашого краю був період, коли слово «гуцул» не завше асоціювалося з чимось таким, що заслуговує на добре ставлення. Це вже нині від тієї доволі стійкої негативної тенденції зосталися лише окремі відголоски. А скажімо, в 50-60-ті роки минулого століття йменуватися гуцулом було доволі принизливим. Точніше, в назву «гуцул» вкладали елементи зневаги. Звісно, люди, які проживали в горах, переважно у важких природних умовах, не могли своєчасно входити в цивілізовані державні інституції. Тому, приміром, якщо ти був родом, скажімо, із Жаб’єго або Косова чи з Путили, то належав, мовляв, до людей нижчого сорту. Та все ж сприяли тому не так об’єктивні, як суб’єктивні чинники. Хоча від того не було легше.
Ще більш несправедливим це видавалося на тлі того незаперечного факту, що з усіх субетнічних груп в Україні гуцули чи не найкраще зберегли свою автентичність. Тому група громадських діячів Верховинщини, осіб гуцульського походження, котрі, сказати б, вибилися в люди, задумали створити щось таке, щоб показати і побут, і культуру, і традиції гуцулів. і заодно довести, що вони, не претендуючи на зверхність, не лише не відстають, а й випереджають інші субетнічні групи чи й український народ загалом у поцінуванні власної національної ідентичності. Зокрема подають приклад збереження фольклору, вбрання, вірувань тощо. Тим-то, щоби зберегти спадщину предків, не без гордощів за такі надбання знайомити з ними світ, а то й примножувати їх, і покликана «Гуцульщина».
До речі, гуцули Румунії, про котрих згадував вище, ліпше зберегли свою культуру, ніж українські. інша річ, що для влади цієї країни вони нічим не вирізняються з широкого загалу тамтешнього українства. Звісно, наша діаспора має там значну державну підтримку, має навіть свого представника в парламенті. Проте самі гуцули як окрема субетнічна група не завжди відчувають таку приязнь у ставленні до них як людей певної культури. Коли ми попервах приїжджали до Румунії, наші тамтешні друзі радили нам казати про себе, що ми просто прибульці із Західної України, а не гуцули. Вони таким чином дбали, щоб ми, образно кажучи, не опинялися знову в 50–60-х роках минулого століття.
- Яку роль у місії «Гуцульщини» відведено міжнародним гуцульським фестивалям, які проводите майже щороку?
— Ще 1991-го постала було потреба проведення культурно-мистецьких заходів регіонального масштабу, що мали б поєднати ту велику родину, якою вже була тоді «Гуцульщина». Так виникла ідея про організацію постійного фестивального руху. і якось відразу пішла мова про святково-пізнавальні дійства саме міжнародного значення. В підсумку й отримали Міжнародний гуцульський фестиваль. і головне — його вдалося зробити щорічним. З плином літ гуцульський фестивальний рух в Україні став суспільно-культурним явищем державного значення. А з мистецьких дійств на теренах Прикарпаття це справді постійний і найбільш стабільний захід. Бо ж, як пам’ятаємо, в
90-х роках минулого століття започатковували і «Родослав», й інші фестивалі, та, як мовлять, дійшов до наших днів лише Міжнародний гуцульський.
Правда, кілька разів з різних причин ми його не проводили — зокрема 2014-го у зв’язку з бойовими діями на сході України. Але згідно з ухвалою торішнього дев’ятого позачергового з’їзду товариства маємо якнайповніше використовувати фестивалі задля збереження регіональної самобутності горян і не допускати їхнього зриву чи перенесення. Адже їх призначення — у згуртуванні гуцулів та шанувальників їхньої автентики, в утвердженні й популяризації гуцульських обрядів і традицій, ремесел і побуту, мистецтва і культури загалом. Отож торік ми провели в Надвірній XXII Міжнародний гуцульський фестиваль, який, окрім усього іншого, мав і виразний патріотичний акцент, інформував зокрема про участь українських гуцулів у Революції гідності та у війні на Донбасі. Наступний такий захід відбудеться 3—4 вересня у Рахові на Закарпатті, а 2017-го фестиваль проводитиме Коломийщина.
- Чи працює «Гуцульщина» як потужна громадська організація і в плані соціально-економічного розвитку гірських районів?
— Скажемо так: поза увагою товариства не залишаються економічні проблеми горян. Від самого створення «Гуцульщини» переймаємося ними. Адже, як не парадоксально, з постанням незалежності України питання виживання у гірських умовах загострилося. Перехід від радянщини до ринкових відносин сильно вдарив по гуцулах. Зокрема стало проблемним передусім доставляння в гори товарів першої необхідності, в тому числі й продуктів харчування. Це тепер їх удосталь, а тоді... Та ще й ціни на них повсякчас зростали.
Як допомогти горянам? — таке запитання постало тоді перед нами. і наші спеціалісти додумалися: згадали, що в колишньому СРСР діяло законодавство з підтримки спільнот, які живуть у горах Кавказу. Тоді знайшли ті нормативні документи й порушили питання перед керівництвом незалежної України про те, що потрібно дотувати населення гірських районів, аби ліквідувати дисбаланс з доставкою товарів туди, і цим поліпшити життя горян. То була справжня робота, великий економічний проект «Гуцульщини». Спільно з органами влади Верховинщини, передусім представницькими, а відтак Путильського й Рахівського районів таки вдалося переконати уряд піти нам назустріч і відстояти інтереси горян. Допоміг у тому Роман Шпек, народний депутат, відтак міністр економіки, який довший час працював у Верховині й, отже, знав тутешні соціальні й економічні особливості. Отак і домоглись ухвалення в лютому 1996 року Закону «Про статус гірських населених пунктів в Україні».
Правда, з 2009-го боремося проти внесення змін до цього законодавства, що стосуються зменшення виплати «гірських» — дотації населенню. і наразі вдається утримувати цей «фронт». Стосовно ж поточних економічних питань, то нам дуже хочеться не лише зберегти побут і культуру гуцулів, а й домогтися, щоби збереження нашої ідентичності посприяло поліпшенню життя горян. Тому постає питання, як з таким прицілом розвивати в регіоні автентичний туризм, як провести тут ті соціальні й економічні реформи, які впроваджують нині в державі, щоби було використано для поступу Гуцульщини і її культурний та етнічний потенціал.
- До речі, як ставитеся до адміністративно-територіальної реформи?
— Це надто важливе питання. Правда, чомусь бентежить, що одні кажуть: адмінреформа, інші називають те децентралізацією влади, бо складається враження, ніби то реформа в реформі. Закрадається думка, що від суспільства щось приховують, що спеціально балакають так, аби ніхто не зрозумів, про що йдеться насправді. А загалом ми не проти реформ, не проти оновлення, але це має відбуватися в інтересах людей, а не лише держави й чиновників. Натомість бачимо, що цього принципу не завше дотримуються. А просто прагнуть зменшити кількість громад через їх об’єднання. Нам кажуть: «Там — тобто в центрі ОТГ — будуть і пожежна частина, і поліційне відділення, й медичну допомогу надаватимуть, лише спершу об’єднайтеся і ліквідуйте в селах посади голови, секретаря й бухгалтера сільрад».
На мою думку як управлінця з великим досвідом, це хибний шлях. Насамперед належало б відкрити у визначених населених пунктах відповідні державні інституції, в яких людям надавали б усі адміністративні послуги, а відтак би вже годилося приєднувати до них інші громади. Зрештою, жителі навколишніх сіл самі потягнулися б туди, і відпала б потреба їх агітувати й переконувати.
До того ж цілковито абсурдним видається такий «аргумент» на користь об’єднання, що ОТГ обіцяють значну фінансову підтримку, тоді як громади, котрі відмовляються підтримувати цей процес, мають намір залишити взагалі без фінансування. Це наводить на думку, що наше суспільство хочуть розшарувати: поділити на своїх і чужих, тобто заможних і бідних. Але ж ми живемо в одній Україні...
- Та чи вдасться, пане Дмитре, в рамках цих глобальних перетворень у державі зберегти предковічний колорит Верховинщини, як і саму етнічну спільноту гуцулів з усією їхньою автентикою?
— Як уже сказав, ми підтримуємо ідею децентралізації. Та заразом вважаємо, що в гірських районах, де особливі умови проживання, необхідно все залишити так, як є, як склалось історично. Точніше — хай громади Верховинщини, Косівщини об’єднуються в ОТГ, але самі ці райони необхідно зберегти як повноправні адміністративно–територіальні одиниці. і ми за це воюватимемо. Зрештою, й підхід до створення ОТГ в гірських районах, як вважаємо, має бути індивідуальним, диференційованим.
Адже територія зі статусом гірської — явище не випадкове. Тут справді важкі порівняно з іншими, низинними чи й передгірськими місцевостями, умови для проживання. Кажу це як людина, котра народилася й зросла в горах і все життя пропрацювала тут. Коли нас критикували за те, що з Верховинщини частіше, ніж деінде, люди виїжджають на постійне проживання до інших регіонів чи й за кордон, то я у відповідь завше наводив такий приклад. На Снятинщині, приміром, на кожне обійстя можна заїхати легковиком, кожен двір має там 30–60 сотих присадибної ділянки чи й гектар-другий поля, а більшість осель газифіковано, хоча блакитне паливо останнім часом і вельми подорожчало. Тим часом від 20 до 50 відсотків гуцулів проживає не біля Черемоша чи біля дороги, якою курсує автобус, а високо в горах, куди жодним транспортом не дістанешся і де, крім сіна та грибів і ягід, земля більше нічого не родить.
Отож якщо не вирівняємо умов проживання горян до рівня покутян, то ніхто не змусить наших людей жити в горах. і це не наша примха, у світі вже є такі  приклади. Скажімо, в Польщі теж під час тотожної реформи жителі двох гірських районів домоглися, щоб їм залишили можливість жити так, як вони жили, зберігаючи автентику і не пристосовуючись під загальний ранжир. Домоглися в результаті тривалої боротьби. і ми також допоможемо горянам відстояти свій статус і не втратити власної самобутності. На те ми й громадська організація.