Німець Матіас Гепфнер заради своєї мрії — займатися селек-цією голубів — переїхав в Україну. У Павлівці Тисменицького району він створив голубодром і видає часопис для українських голубоводів. Сорокарічний бізнесмен із невеличкого містечка Ціліник, що за 50 кілометрів від Берліна, провадить тут власний бізнес.

"Усе почалося з того, що я познайомився з українкою. Їздив до Польщі закуповувати завіси для меблів. На підприємстві, де їх виготовляли, працювала Марія. Запросила в гості, перший раз я приїхав в Україну на Різдво, а вдруге приїхав і залишився", — розповідає Матіас.

Купив у селі запущену ферму-розвалюху. Зробив там ремонт. Нині, каже, його підприємницька група багатопрофільна. Привіз з Німеччини комп’ютеризовану пилораму. Має столярний цех.  Відкрив міжнародний голубодром. Видає єдиний в Україні спеціалізований журнал «Друг голубів».

«Коли я вперше сказав своєму другові, що хочу випускати український журнал, той засміявся. Каже, ти здурів, видавай російською. А я йому — в Німеччині також маю німецький журнал», — пригадує Матіас.

 Каже, ризикнув і видрукував пілотні 500 примірників. Дав знайомому. Той їхав на якусь нараду до Києва. Через тиждень почалися дзвінки й електронні листи з подякою за поради голубоводам. Після того Матіас почав постачати любителям поштових голубів федеральні кільця. Організовував численні виставки та спортивні змагання. З’явилося багато друзів.

«Коли приїжджаю в Донецьк, то спершу мушу зо дві години витримати фотосесію з голубоводами й зі своїми голубами. Я правильно кажу? Бо трохи змішую українські слова», — Матіас нітиться й червоніє. Каже, українську вивчив сам. Кожен день дізнається нове слово. Але не з книжки, а з життя. Ще й нині трапляються курйози. Говорить українською, трохи перекручує закінчення та наголоси. Каже, значення багатьох і досі не розуміє.

«Найсмішніше було років п’ять тому. Я зайшов до магазину в Тисмениці. Дві молоденькі продавщиці підійшли, усміхаються. Питають, хто я, звідки. Кажу, з Німечина, видаваль у Павлівці журнал «Другі голубіх». Зараз покажу. А дівчата відвернулись і мовчать. Потім вони пояснили, що думали, що це журнал для геїв»...

овертатись до Німеччини Матіас не планує. Хоче створити в регіоні собачий розплідник «IWANO’S» та біопарк на 100 га. Там житимуть свійські тварини. Вирощуватиме овочі, а частину території відведе під екологічні дитячі майданчики та ресторани. На спорудження дитячих майданчиків має європейський сертифікат. Дуже цим пишається. Такий документ, каже, видають у Німеччині не кожному. Треба на «відмінно» здати спеціальний екзамен.

Європейський дитячий майданчик він встановив на «Буковелі». На часі — такий самий в Івано-Франківську.

Каже, залишився в Україні через природу, свіже гірське повітря, приємних людей та красуню-дружину. Розказував Марії, що бізнес іде погано, бо вже деревину не можна вирубувати, нема сировини. А вона: «То їдь до нас в Україну. У нас лісів — на все життя стане. І продукція значно дешевша».
«Марія запропонувала створити власний бізнес, — розповідає Матіас. — Але незабаром і з України  заборонили вивозити деревину. Здавалося, бізнесу настав кінець». Втім, Матіас переконаний, що людина за бажання може вийти з будь-якої патової ситуації. Скумекав і привіз з Німеччини своїх породистих голубів та фокстер’єрів.

«Старші жінки сміялися з мене. Казали, мудрий українець купив би корову, а німець — голубів. Та ще й свистить щовечора на даху», — пригадує ті часи Матіас. Тепер у Павлівці на німця кожна газдиня дивиться з повагою — раздовитий чоловік. До його голубника приїздять навіть з Прибалтики.

Матіас каже, що від України має тільки позитив. Тут люди добрі, довірливі. Якось на «п’яному» базарі купував запчастини до буса. Розговорився з продавцем, узяв товар і поїхав. Аж у селі спохватився, що не заплатив гроші. Вернувся назад. Довго вибачався. А продавець каже: «Нічого страшного, я знав, що ви не надурите».

І сам любить робити людям добро. Намагається не афішувати це. Скажімо, у Павлівці мало хто знає, що машина «швидкої» постійно виїздить на виклики, бо німець щомісяця заправляє її за свої кошти. Може й дорогих голубів подарувати. Пригадує, як приїхала до нього жінка з сином. Хлопець страшенно хотів голуба. Аж очі світилися. Запитали, скільки. Німець каже: «100 євро». — «Що-що?» — перепитала здивована жінка. і Матіас пошкодував хлопця — сказав, що 100 гривень. Але був випадок, коли знайомий попросив подарувати елітну пару, а потім продав її, щоб заробитиѕ

«Таких друзів я не розумію. Але є й справжні, готові і вдень і вночі на допомогу прийти». Каже, був подивований, коли якось у неділю завітав у Тернополі до знайомого і сказав, що прикро, бо у вихідні магазин закритий. Друг комусь зателефонував, когось попросив — і Матіас через годину вже купував у магазині потрібну річ.

«У нас би так ніхто не зробив. Сказали би, чекай до понеділка». Розмову перервав телефонний дзвінок. Матіас стиха розмовляє німецькою. Вибачається й продовжує українською.

Каже, що спочатку не міг звикнути до нашого пива. Тепер залюбки п’є львівське «1715», ласує «рошенівськими» шоколадками.

«Але я до їди невибагливий. У мене в Павлівці щодень готують дві кухарки. Марія не має часу. Вона займається бізнесом», — розповідає німець. Каже, ніяк не звикне до походів по гостях та ситних гостин на свята. А ще не розуміє, чому батьки наставляють дітей  на те, з ким їм одружуватися, кого любити. Мовляв, ходи з Іваном, бо у нього мама в Італії працює, а Микола — бідака, навіть машини не має...

«Я не п’ю. Рідко — склянку пива. Знаю норму. Але коли перший раз приїхав на Різдво, то Марія водила мене по знайомих. В одного гостили самогонкою. За маму, за дружбу, за бізнес. Коли я наступного дня відкрив очі, то не знав, який день, яка година. Більше ні краплі, ніколи, — сміється. — Але тоді було не до сміху».

Зарікся ходити на продуктовий ринок. Одного разу хотів купити м’ясо на шашлики, але побачив над прилавком мух. Вибіг з базару. Відтоді купує продукти в супермаркеті. Часто згадує, як заплатив «даішнику» 600 грн. Повертався додому з Івано-Франківська, де повечеряв зі склянкою пива. Його зупинив інспектор і запитав, чи пив.

«А я ніколи не брешу. Ні державі, ні людям. Кажу, стакан пива випив. Той як почав ойкати, що зараз у мене права забере. Щоб не було тяганини, витягую 100 гривень. Даю поліцейському. А він у крик, що я собі думаю, це кримінал. Заплатив ще 500 гривень і поїхав у Павлівку. Більше за кермом і ковтка пива не роблю, — зітхає німець. — У Німеччині такого нема. Але там є свої мінуси. Наприклад, важко щось починати, висока конкуренція. В Україні — навпаки, ти можеш розкрити свій потенціал. Є перспектива для професійного розвитку. А у вас всі плачуть, що нема роботи. Даєш працювати, приносять церковний календар і кажуть: Матіас, будеш мати гріх, сьогодні свято. А в календарі — самі червоні дні (піднімає руки)».

В Німеччині у Матіаса залишилася 85-річна мати. До сина навідується щороку. Зупиняється в готелі в Івано-Франківську. Привозить шоколад, домашню ковбасу, буженину. Щоб син на чужині не голодував. У Павлівці їй подобається. Але через поважний вік хоче побутових зручностей. У Павлівці ж треба носити воду відрами й гріти, а потім наливати в ванну, і туалет на вулиці...