Голова Івано-Франківської організації Спілки письменників України Євген Баран звинувачує керівництво обласного літературного журналу «Перевал», який фінансується з обласного бюджету, в розкраданні грошей.

Літературно-художній і громадсько-політичний журнал «Перевал» виходить друком з 1991 року. Його співзасновниками є Івано-Франківська обласна рада та обласна організація Національної Спілки письменників України. Журнал отримує найбільше фінансуванняз-поміж аналогічних видань інших областей України, виходить чотири рази на рік. На рік обласна рада виділяє на видання 125 тис. грн. Для порівняння, Тернопільська обласна рада на журнал «Літературний Тернопіль» дає 5 тис. грн., а на «Золоту Пектораль» - 2 тис. грн., Чернівецька обласна рада дає на «Буковинський журнал» 15 тис. грн. на рік. Згідно з фінансовим звітом журналу «Перевал», у 2009 році зі 125 тис. грн. фонд зарплати склав 103 496 грн. (82%), а на видання журналу (друк, комп'ютерний набір, поліграфічні послуги) було витрачено 17 504 грн. (14%). Окрім того, Управління у справах преси та інформації додатково виділило на видання журналу ще 8,5 тис. грн. Наскільки ж доцільним є таке використання коштів, якщо «Перевал» з тиражем одного номера 500 примірників фактично не потрапляє до читача?

Обласний літературний журнал повинен мати якщо не всеукраїнську, то бодай обласну передплату. Скажімо, «Буковинський журнал» має 600 передплатників, тернопільські журнали мають обласну передплату до 100 примірників. За дев'ятнадцять років існування журналу «Перевал» була тільки одна спроба зробити всеукраїнську передплату, але вона виявилась економічно не вигідною і від неї відмовились.

Минулого року частину тиражу закупили районні бібліотеки, решту безкоштовно роздали авторам та розповсюдили серед студентів і школярів з метою пропаганди. Власне, продано було... аж 52 журнали з загального річного тиражу 1 500 примірників. Собівартість одного примірника становить 83 грн., а ціна його - 10 грн. «Я завжди ставив у приклад обласну раду, яка розуміє, що літературні журнали потрібні для захисту українського естетичного простору, - каже співзасновник журналу, голова Івано-Франківської організації НСПУ Євген Баран. - Після ознайомлення з фінансовим звітом за 2009 рік я ставлю питання про недовіру головному редактору «Перевалу» Ользі Бабій, яка з невідомих причин, мало приклавшись до популяризації журналу, занедбала фінансовий бік. Коли я порушив це питання на раді, виявилось, що з'ясування справжньої ситуації нікому не потрібне: частина людей захищає Ольгу Бабій і каже, що вона - патріот України, що не варто це питання піднімати зараз, бо це на руку ворогам нації, а пані Ольга твердить, що я виконую чиєсь партійне замовлення, щоб її знищити, але вона як чесна українка вистоїть».

Постає питання: для чого взагалі цей журнал з таким фінансуванням, якщо він не виконує функції популяризації української літератури, оскільки просто не доходить до читачів? «Фінансова сторона і розповсюдження журналу виглядає як годівничка для обраних, - пояснює Євген Баран. - Річна зарплата головного редактора, першого заступника, заступника, заввідділом прози за сумісництвом і бухгалтера мала би становити разом 36 108 грн., а вона становить набагато більше - 103 496 грн. Виходять гарні надбавки: за цілий рік вони випускають журнал тричі замість чотирьох разів і отримують за це гроші. Треба, щоб цей журнал запрацював, щоб він мав бодай обласну підписку, певний естетичний рівень і щоб про нього говорилося як про літературно-мистецьке видання, яке заслуговує уваги. Нині журнал перетворився на приватну фірму з незрозумілими приватними інтересами». Про всеукраїнський резонанс «Перевалу», нагадує Євген Баран, можна було говорити ще на початку 90-х, коли два номери журналу упорядкував Юрій Андрухович, а один - Іван Андрусяк. Ті три номери визначали обличчя літературного процесу.

Стосовно теперішнього наповнення журналу, воно рясніє абсолютно невідомими прізвищами. Втім, головний редактор «Перевалу», депутат обласної ради і гендиректор ОТБ «Галичина» Ольга Бабій впевнена, що журнал потрібний. На доказ цього зачитує довгий список прізвищ авторів журналу, які пересічному (та і досвідченому, смію припустити) читачеві не говорять нічого: Медведенко Андрій, Михайлів Любомир, Радиш-Маринюк Богдан, Стрельник Леонід, Холоднюк Олександр, Сенчик Олег, Скоромовська Наталя, Курган Василь, Брезіцька Христина, Стрільчик Богдан та інші. «Журнал потрібен з багатьох міркувань, адже ми не тільки розучуємось читати, а й шанувати слово, - стверджує Ольга Бабій. - Письменницька організація повинна мати свій журнал, аби йти з ним до читача. Тираж 500 примірників однозначно замалий, його вистачає тільки для бібліотек, для студентської аудиторії, але фінансові можливості такі, що ми не можемо збільшити тираж журналу». Щодо доцільності розподілу коштів Ольга Бабій каже: «Якщо розділити 103 496 грн. на 12 місяців, вийде не так уже й багато». Втім, варто враховувати, що журнал виходить лише чотири рази на рік, а в 2009 році один номер вийшов спареним.

На думку Євгена Барана, в редакції журналу, окрім редактора, повинен бути бухгалтер і людина, яка би вирішувала організаційні питання, а решті варто би було платити зарплатню за договорами. «Спілка як співзасновник не має потреби в журналі, якщо він нікуди не потрапляє, - каже він. - При такому фінансовому звіті редактор повинен би написати заяву і піти. Хіба так ми повинні дбати про українське слово та його поширення?»

Голова обласної ради Ігор Олійник каже, що він та депутати обласної ради вважають видання журналу доцільним. «Сьогодні, на превеликий жаль, українське слово є неконкурентноздатним. Підтримати його можна тільки за рахунок певних преференцій. Основна ідеологія полягає в тому, щоб дати шанс людині, яка починає писати, бути опублікованою. Ми не рахуємо, скільки примірників продалося, для нас важливо, щоб цей журнал взагалі хоч хтось прочитав - чи то в бібліотеці, чи то в школі. Бо наразі маємо таку економічну ситуацію, що далеко не кожен може дозволити собі купити журнал. Ми розглядаємо питання використання коштів за 2009 рік, думаємо, як збалансувати видатки на журнал. Якщо говорити глобально, то питання не в економії коштів, а в можливості надрукувати талановитих людей».

Однак, що є важливішим: надрукувати твір на поганенькому папері, який припадатиме пилом у кількох бібліотеках, чи вплив на читача й розширення реальної аудиторії поціновувачів української літератури?

Галицький кореспондент