Під час здобуття Україною незалежності перші українські барди, серед яких івано-франківці Станіслав Щербатих (Тризубий Стас), Левко Бондар та Володимир Кіндратишин, опинилися на гребені хвилі загального національного піднесення. Під акомпанемент самої тільки гітари ці поети горлали на стадіонах перед багатотисячною публікою те, про що говорилося тільки пошепки на кухнях і про що не сміла писати тогочасна радянська преса. Пісні протесту ішли в маси і робилися шлягерами. Здавалося, настав той час, коли каміння заволало...

Зараз діяльність українських виконавців авторської пісні структурована і формалізована. Існують спеціальні клуби, де чітко за графіком збираються барди і діляться своїми творчими набутками. Сплановано проводяться кількаденні фестивалі та конкурси авторської пісні. А от тієї загальнонародної любові до бардів, яка була ще двадцять років тому, більше не чути. Змінилися смаки публіки? Чи, може, той оголений бардівський нерв, який болючою сатирою реагував на "совок", обріс шаром тлусту?

Кабацькі джерела

Щоб з'ясувати, куди зрештою зникла стара добра бардівська пісня, слід, мабуть, прояснити, як вона власне виникла. Якщо говорити про виконавців, то імена Василя Жданкіна, Едуарда Драча, Тризубого Стаса, Левка Бондара, Андрія Панчишина, Костя Москальця, Марійки Бурмаки стали на загал відомими після луцького фестивалю авторської пісні "Оберіг" та першої, чернівецької "Червоної рути" наприкінці вісімдесятих. Однак проведення цих фестивалів лише дало можливість пробитися на поверхню справжній бардівській пісні, яка вже існувала в певному середовищі, влучно названому свого часу Тризубим Стасом "інтелектуальною меншиною".

В Івано-Франківську до такої "меншини", в якій викристалізовувалися майбутні барди, входили насамперед художники, архітектори та ресторанні музиканти. Це були люди, які з річних причин могли дозволяти собі відверто антирадянський нонконформізм. "Лабухи" взагалі належали до однієї з найбільш вільних з можливих у Радянському Союзі професій. Ресторанні музиканти мали унікальну для "совка" можливість бути матеріально незалежними: основний заробіток у них становила не офіційна платня, а той "парнус", який вони заробляли, виконуючи пісні на замовлення. Звідси ж - і тонке відчуття смаків публіки та високий професіоналізм у виконанні пісень.

Як пригадував Левко Боднар, який перший склад свого "Бункера Йо" набирав у франківських кабаках, більших професіоналів, ніж "лабухи" в ресторанах, у той час в місті просто не було. "У кабаку треба було грати все - від будь-якої народної пісні до фірми типу "Deep Purple", - розповідав музикант. - Часом, щоб парнус заробити, доводилося вигадувати таке... Наприклад, приходить клієнт, замовляє пісню - "Нелюбімая", а лабух мелодію ще пам'ятає, а слів у "талмуді" (пісеннику - авт.) нема. Він тоді від мікрофона оголошує, мовляв, так і так, пісня "Нєлюбімая" цього вечора вперше виконуватиметься на арабській мові. Хлопці грають, він щось там незрозуміле лепече, а клієнт платить".

Це середовище тоді вирізнялося умінням дотепно пожартувати, часом ці жарти проймалися саркастично-іронічним ставленням до "совкової" дійсності, і так народжувалися перші пісні франківських бардів. Це були напрочуд прості і щирі речі, у сприйнятті яких небагато важили досконала мелодія чи майстерне володіння інструментом. "Бард - це три акорди і розстроєна гітара, важливо було те, ЩО ти співаєш", - говорив Левко Бондар.

В андеґраунді

Місцем, як би тепер сказали, "тусовки" перших франківських бардів був кіноклуб, яким наприкінці вісімдесятих керував Станіслав Щербатих (Тризубий Стас, або просто Щербик). Приміщення кіноклубу, в якому, до речі, франківські діти у той час мали можливість вчитися власноруч робити мультфільми, було розташоване в підвальному приміщенні теперішнього кінотеатру "Люм'єр". Це надавало особливого андеґраундного шарму тим зустрічам, які відбувалися у Щербика. Як пригадувала одна з учениць кіноклубу художниця Анна Кирпан (Анька Середа), атмосфера тут завжди була затишна, приємна та водночас таємнича. "Тепер все можна - не треба ховатися зі своєю антирадянською творчістю у підвали, але все чомусь відбувається надто брутально, алкогольно та комерційно, - розмірковувала вона. - А те, що було, вже не вернеться".

Під час зібрань у кіноклубі, як пригадував Левко Боднар, часом народжувалися теми для пісень, виникали нові кумедні образи. "Пам'ятаю, якось сиділи у Стаса і я пожартував, мовляв, чому є мілі-ціонер, а кіло-ціонера не існує, - розповідав Левко. - Несправедливо це, кажу. Стасу жарт сподобався, і він потім того кіло-ціонера використав в одній своїй пісні".

Відколи почалися публічні виступи Тризубого Стаса, Левка Бондара і Володимира Кіндратишина, які наприкінці 80-х утворили колектив "Приспів" (скорочення від "Прикарпатські співці" - авт.), франківські барди постійно відчували на собі недремне око органів держбезпеки. Левко Бондар тепер не сумнівається, що у той час велося прослуховування його телефонів, принаймні, на роботі в художній школі. Кадебісти з ідеологічного відділу регулярно відвідували концерти, причому часом робили це демонстративно, завчасно займаючи зручні місця в залі, поки публіка ще не розсілася.

Якось, співаючи на зібранні-мітингу біля пам'ятника Франкові, Левко Бондар мусів спеціально принести з собою журнал "Жовтень", щоб показати - текст опублікований і ніякої крамоли в пісні нема. "Пізніше я зустрів одного пиячка, що в КДБ працював, - згадував бард. - То він мені сказав, що відстоював мене, коли в КДБ з цього приводу були розбори, підтвердив, що бачив журнал, в якому те, що я співав, було надруковане. Ну, я поставив йому за це сто грам".

Як зауважив Левко Боднар, у той час виконавцю власне українських авторських пісень пробитися на сцену було досить складно. Комсомол організовував концерти бардівської пісні, але перевагу тоді надавали російськомовним виконавцям, в текстах пісень яких не передбачалося українського патріотизму. Скажімо, на відборі до фестивального гала-концерту в Одесі, на який приїхало п'ятеро бардів з Івано-Франківська, завдяки старанням теперішнього шоумена Бориса Бурди пробилася тільки одна україномовна пісня. Українцям довелося влаштовувати власний концерт - у готельному номері.

Прорив української авторської пісні стався на фестивалі "Оберіг" у Луцьку. До речі, організував його колишній ресторанний лабух Олексій Левченко, який створив для цього приватну фірму і став бізнесменом. Тепер він продовжує займатися ресторанним бізнесом, і хоча фестиваль вже не проводиться, Левченко раз на місяць запрошує до себе для виступу в кабаку когось зі старих українських бардів. Тут уже співали і Олег Покальчук, і Едуард Драч, і Ігор Жук, і Левко Бондар. А люди, які приходять на такі ресторанні концерти, задоволені: слухаючи пісні двадцятирічної давності, вони знову повертають собі молодість.

Затишшя перед бурею?

За збігом обставин роки перед проголошенням Україною незалежності стали надзвичайно плідними для творчості українських бардів. Підкошені горбачовською перестройкою та гласністю, компартія та органи держбезпеки були розгублені. Організатори концертів натомість зрозуміли, що всенародна любов до бардів є чудовим джерелом прибутку. Франківські виконавці дотепер переповідають, як на концерт на львівському стадіоні "Дружба", який вміщає 40 тисяч осіб, було продано 60 (!) тисяч квитків.

"Тоді було цікаво, весело, - пригадував Левко Боднар. - Кожен знав, що люди того хочуть, та й концерти були платними, я навіть звільнився з роботи в художній школі, щоб мати можливість гастролювати. Але на початку дев'яностих нас приспали. А після того, як відійшла перша демократична влада і знову повернулися на чільні посади ті, хто керував за комуністів, хоч заборони на виступи й не було, але тихцем палки в колеса нам устромляли. Напевно, це така помста була за те, що ми раніше собі дозволяли".

З середини дев'яностих бардівське життя в місті завмерло. Стас Щербатих поїхав до Києва, де у той час трохи легше було пробитися на сцену, а три роки тому видатний бард помер, повернувшись до Івано-Франківська. Влодко Кіндратишин виїхав до Америки, де перебуває дотепер. Левко Бондар довший час мешкав у Польщі, де працював як художник і як музикант. Тепер Левко має власну студію звукозапису в Івано-Франківську.

"До Польщі я виїхав, коли відчув, що тут більше немає потреби у моїй творчості, - згадував Левко Бондар. - Публіка почала хавати шоу, яке дотепер пропагується. З'явилися всі оці "поющіє труси", фанерні співаки, які відкривають рот, як ляльки у мультфільмах. Змінився спосіб життя, нам нав'язують іншу культуру, замішану на видовищі, людям забили мозок всім отим брудом в телевізійному та радіоефірі. Вже й не старається публіка послухати якесь живе слово".

Але барди кажуть, що все так не буде. Прийдуть інші часи. І каміння знову заволає...

Галицький кореспондент