20 років поспіль Івано-Франківськ у розпал осені збирає тих, хто не може не писати, бо має потребу відкрити свою душу світові через поетичне слово. Збирає, аби обрати один-єдиний найкращий текст — віднедавна це не лише вірші на осінню тематику, а й проза. Збирає однодумців, котрі вже не полишають слова. Серед тих найкращих — Катерина Бабкіна, Богдан Ославський, Сергій Борис, Олег Короташ, Василь Карп’юк, Наталя Ткачик, Тетяна П’янкова, Русана Гордієнко, Іванна Стеф’юк, Оксана Сподар. І хоча, за словами незмінного голови журі Івана Ципердюка, були роки, і такий цикл за його спостереженням триває сім років, коли він навіть не знав, кого нагородити, були сумні роки, коли подавали тексти обмаль учасників, та все ж конкурс не припинив існування. І попри те, що за вікном — календарна осінь і водночас ніби й розпал зими — поети найбільше люблять таки осінь. А в Івано-Франківську вже 20 років 9 листопада — у День української писемності та мови — нагороджують тих, хто сказав про осінь найкраще. Цього разу перемогу здобули Володимир Гарматюк і Леонід Гах.

Про феноменальність
Незмінний голова журі Іван Ципердюк:
— Перше — в тім, що Віталієві Перевізнику вистачає терпіння 20 років це робити. Бо я не уявляю собі, щоб ще хтось цим займався. Все завжди в основі своїй має одну людину, як я зауважив. Або вузьке коло однодумців. Тут у нас вузький проект мистецький — і він має одну людину. Відійшов би від справи В. Перевізник — і одразу конкурс перестали б проводити. Він організовує все, знаходить приміщення і призи, меценатів і спонсорів, організовує вечір. Словом, робить цілу купу речей, котрі видаються ніби легкими, та насправді є страшенно важкими і забирають масу часу. Конкурс став всеукраїнським: люди подаються на нього з усієї України і навіть з-за кордону. Думаю, що це найкраще підтвердження того, що ті, хто пише, не мають ні найменшого сумніву в тому, що все об’єктивно оцінюють, не надаючи нікому ніяких переваг і що перемогти можна навіть із одним текстом про осінь. Ця справедливість, якою б вона відносною у мистецькому сенсі не була, підкуповує. Чому надія на справедливу оцінку існує? Тому що попередні конкурси виявляли ряд імен, котрі в майбутньому підтвердили свою літературну  якість. Вважаю, що для такого маленького містечкового конкурсу, котрий, однак, називається всеукраїнським, це просто феноменальна річ. Вона егоїстично свідчить про те, що я не позбавлений літературного смаку, а практично — що об’єктивні літературні конкурси, навіть за всієї відносності критичних оцінок, можна проводити. Коли моя донька Оля вчилася у школі, вона також подала свої спроби, та була безжально забракована рідним татом. Такі спроби, котрі роблять багато людей, — це прекрасно. і думаю, це маленьке підтвердження того, що все гаразд. А з другого боку, я не пам’ятаю зараз усіх переможців, та з тих
20-ти — може, половина людей, котрі не покинули літературні заняття, практику літературну — писання, переклади, журналістику, котра завжди на межі із найкращими взірцями літератури. Вважаю, що це якнайліпше свідчить про якість конкурсу. Скажу так: хай інше місто похвалиться такими результатами. Ну, сусіди наші. У Львові конкурс «Привітання життя» Антонича є. Це все роблять на комунальному рівні, фінансують, до цього причетна влада, створюють комісію чи журі. Цьому надається величезного розголосу. А у нас робиться значно скромніше, та вважаю, що значно результативніше. З неймовірно меншими моральними і матеріальними затратами. Зібрати всіх під однією обкладинкою, видати  антологію — спершу була така ідея. Віталій Перевізник хотів спершу так зробити. Та зібрати всіх цих людей нереально, вони всі розкидані по світу, мають своє життя. І знову ж таки: треба, щоб антологію хтось впорядковував, я наче мав би це робити, та не буду. Бо ніколи цього не робив, і тепер розпочинати кар’єру упорядника?.. Вважаю, що все, що треба, ми зробили. Я не є прихильником антологій на цьому етапі нашого національного культурного життя. Не бачу в антологіях доцільності — збирати по одному віршуѕ Популяризувати конкурс нема сенсу. Він і так достатньо відомий серед тих, хто цікавиться літературним життям. Чи є у мене сентимент до конкурсу? Так. Не було, але з роками з’явився. Є така спокійна радість за те, що бачу масу цікавих ініціатив, котрі з’являються в нашому місті і котрі близько не дорівнюються тому твердому результату, який показує цей поетичний осінній конкурс. Все робиться коротко, чітко і завершується тим, що ми бачимо щасливого переможця, і люди, котрі збираються на вечорі, розуміють, що та людина це заслужила. 

Про працю
Віталій Перевізник, громадський діяч, організатор конкурсу:
— Не так давно ми зняли віковий ценз. Жінки трепетно до  цього ставляться (усміхається. — Авт.). Скажу так: тривання конкурсу — це наш найголовніший результат. Це означає, що коли хотіти щось робити, то можна тихою інтелектуальною сапою багато що перевернути. ідея цього конкурсу в тому, що український автор за український твір від українського мецената отримує нагороду.  Насправді працюючи так, ми давно вже могли мати з чотири українських канали і українці, ми з вами, могли б самі їх утримувати. Це показало б, наскільки ми патріоти. Просто по 100 гривень з кожного — абонплата. А не тільки організувати круглий стіл вартістю в кілька тисяч і не домовитися про справу, котра коштує менше. Тому ми доводимо, що захист мови — це праця зі словом, а не ходіння з прапорами і гаслами «Захистимо мову!». Я взагалі прихильник думки, що у грі головне — гра, а не перемога, тому що перемога буває різною. І тільки вдосконалюючись, ти граєш добре. і тоді той, хто грає з тобою, також вдосконалюється. Тексти я також читаю, але нікому нічого не кажу, і віддаю іванові. Ми знайомі з 1989 року і я знаю, що на інші умови він не погодився б. Географія учасників щоразу цікава: Прикарпаття, Закарпаття, Чернівецька область — Вижниця, з Рівного, з Полтавщини і Дніпра, зі столиці України і навіть з італії пишуть нам. Є кілька непідписаних робіт, де вказано тільки емейл. Від ідеї антології я також відмовився, бо нині видають чимало псевдолітератури. Я за те, аби в Україні було введено художні ради, котрі працюють в режимі онлайн, і тільки після їхнього затвердження мали б видавати книжки. А ще, може, правильніше так: видавництво може видавати все, але на книжці мусить бути напис про те, що її затверджено художньою радою експертів або ні.