Серед півсотні літераторів, яких об’єднує Івано-Франківська обласна організація Національної спілки письменників України, є один росіянин, який плідно працює над висвітленням національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежну державу. В Україні та українській діаспорі у США, Канаді, Австралії набули популярності його книжки «Полководець УПА», «Злочини більшовизму», «За державу билися свою», «Лицарі честі і чину», «Нескорені», «Страдницьке служіння Всевишньому» та інші. До 60-річчя УПА побачила світ його фундаментальна книжка «Не поляже наша слава» (Івано-Франківськ: Лік, 2002. — 320 с.). Геннадій Бурнашов за свою творчу діяльність удостоєний високої нагороди — ордена «За заслуги» III ступеня, став переможцем всеукраїнського конкурсу, присвяченого  100-річчю від дня народження Степана Бандери, дипломантом Всеукраїнського конкурсу  ім. Олекси Гірника та володарем низки інших відзнак.

— Геннадію Васильовичу, кажуть, у радянські часи ви писали по кадебістів, у роки незалежності України пишете про оунівців...

— За радянських часів я працював на склодзеркальному заводі, вчився у педагогічному інституті (нині Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника), працював у навчальних закладах, чверть століття — у системі туризму профспілок, тому писав у газетах та журналах про життя і діяльність цих трудових колективів, випустив чимало буклетів та путівників з описами туристсько-екскурсійних маршрутів по Прикарпаттю. Але, на жаль, крім цього, надрукував і кілька матеріалів, за які мені нині соромно. Та я не винен, бо виховувався тоді в дусі ідеологів марксизму-ленінізму, вірив Комуністичній партії, яка веде нас «до світлого майбутнього». А правдивої інформації тоді не було, вона висвітлювалася однобічно, тобто в інтересах тоталітарного режиму. Коли переконався, що був одурений, то розірвав партквиток на дрібні клаптики і викинув на смітник. Там йому і місце...

— Що спонукало вас звернутися до теми національно-визвольних змагань в Україні?

— У роки незалежності України я розпочав свою громадську діяльність з участі в роботі товариства «Меморіал». Тут розширився мій світогляд, поглибилися знання з історії українського народу. Я неодноразово побував на розкопках жертв сталінських репресій у «Дем’яновому Лазі», в селі Посічі, в Івано-Франківську, переконався у злочинах більшовицького режиму на чолі з бандою генсеків. Це й спонукало мене досліджувати виникнення та жахливі наслідки «червоного терору». Так з’явилися мої книжки «Дем’янові Лази», «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник», «Таємниця загибелі Євгена Коновальця», «Полководець УПА», «Досьє червоних визволителів» та ін. Я переконався, що на бойових традиціях вояків УПА, на традиціях усіх борців за незалежність України ми нині маємо виховувати наше підростаюче покоління, наших дітей та онуків. Адже від того, як виховаємо нашу молодь, залежатиме і доля нашої країни.

— Як ви ставитеся до того, що чимало росіян в Україні, ба навіть тих, хто вважає себе українцем, у тому числі й деякі високі посадовці, за роки незалежності так і не спромоглися вивчити мову країни, в якій живуть?

— На це запитання відповім крилатим висловом мудрого француза Шарля Бернара: «Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни, — або гість, або завойовник, або несповна розуму».

Я пишаюся тим, що є українцем, українцем російського походження. Пишу свої книги милозвучною, справді солов’їною українською мовою, яку дуже люблю. і мене обурює, коли грубо порушують закон про українську мову, коли із зали засідань Верховної Ради України звучить мова хоч і дружнього нам народу, але ж це державна мова Росії...

Дивіться: деякі птахи навчилися говорити, слони, ведмеді, інші земні і морські тварини показують такі складні фокуси, що ми в захопленні милуємося їхніми здібностями, а тутѕ Чому дозволяємо таке зневажливе ставлення до величної мови Тараса Шевченка, івана Франка, Лесі Українки?..

— Геннадію Васильовичу, ви — письменник-публіцист, ваші твори завжди гострі за змістом, а це, як мовиться, викликає вовка з лісу...

— Так, публіцистика — це вид літературної творчості, мета якої — висвітлення актуальних суспільно-політичних проблем сучасності. Доводиться інколи когось зачепити за живе, а це викликає злість людей, які живуть «правильно». Ось, скажімо, один із таких «праведників» — якийсь Баришев з Івано-Франківська. Заховавшись під псевдонімом Андрей Правдин, з допомогою українських поліграфістів видав писанину «Чистого чувства родник» російською мовою. У своєму «фоліанті» цей «правдолюб», зокрема, брехливо свідчить: «Он (себто я. — Г. Б.) и его сынок были сексотами КГБ, выявляли сторонников национализма в школах и вузах Ивано-Франковска». Це брехня хворої на голову людини! Сексотом я ніколи не був, ніяких паперів не підписував. і, нарешті, Баришев — А. Правдин зовсім з глузду з’їхав, засвідчивши, що мій син був сексотом. Та мій син лише 1975 року народження, тобто на той час він ще був неповнолітнім. Обурившись від привселюдної брехні, я звернувся до Служби безпеки України за роз’ясненням. З УСБУ в Івано-Франківській області 3 квітня минулого року на моє ім’я надійшла відповідь такого змісту: «Повідомляємо, що в архіві управління немає інформації щодо Вас і вашого сина». і ображена сторона має право подати позов до суду...

— Яким є ваше ставлення до Церкви і віруючих?

— Лише з проголошенням незалежності в Україні ожила Церква, віруючі на повні груди вдихнули волі. Вже у поважному віці я охрестився, після чого відчув, що ніби очистився від бруду. Церква має на нас облагороджувальний вплив. Церква з давніх-давен виховувала людей в дусі любові, була єдиною твердинею українського духу, відданості рідному народові, любові до своїх народних звичаїв, обрядів і рідної батьківської мови. Цю любов і переконання священики несли до селянських дітей, яких залучали до участі в діяльності «Просвіти», товариств «Січ» і «Сокіл».

Я радий, що служителі Церкви стали моїми щирими і добрими друзями. Серед них — отці Миколай Сімкайло, Володимир Супик, блаженної пам’яті отець Микола Стягар, які мали і мають на мене благородний вплив.

— Знаю, що вас постійно підтримують рідні. Розкажіть про вашу сім’ю.

— 1946 року дідусь і бабуся привезли мене до Станіслава, де після участі в Другій світовій війні оселилися мої батько і мачуха. Тут я закінчив середню школу, історико-філологічний факультет у педагогічному інституті, одружився з дівчиною-галичанкою з репресованої української родини. Її батько Федь Кобель був запроторений у сталінські табори ще за перших совітів.

В Івано-Франківську народилися наші діти, Оксана і Василь. Вони, своєю чергою, «присвоїли» мені «почесне звання» — двічі дід незалежної України. Син, ставши повнолітнім, пішов служити до українського війська. До речі, служив у підрозділі СБУ. Закінчив Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. Старший внук, також Гена, нині вчиться на останньому курсі Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Молодший внук, Івасик, навчається у греко-католицькій школі. Дочка заміжня, працює на заводі. Син теж працює на заводі, хоч за освітою він політолог. Невістка іра після закінчення Прикарпатського університету вчителює.

— Над чим працюєте нині?