Івано-Франківський обласний академічний муздрамтеатр ім. Івана Франка поставив «Націю» Марії Матіос. 71-й сезон театр відкрив другим твором культової письменниці сучасності, витративши на постановку два місяці. Молоді актори, знані театралам всієї України за постановкою «Солодкої Дарусі» і номіновані за цю роботу на Шевченківську премію, та режисер-постановник Ростислав Держипільський, на щастя, уникнули  самоповторень. За доброю родинною традицією, Марія Матіос з чоловіком не лише приїхала на прем’єру разом з великою родиною — мамою Павліною, батьком Василем, племінником і тітками з Розтоків на Буковині, а й брала участь у фінальних репетиціях постановки, право на яку вона подарувала театрові торік у грудні на його 70-ліття.

«Кожне зло мусить мати своє ім’я»

Книгу новел «Нація» Матіос написала 20 років тому, дебютувавши 1992 р. у журналі «Київ» новелою «Юр’яна і Довгопол». З того часу твір витримав кілька перевидань, «Нація» вийшла російською, а днями — і польською мовами. «Свій твір треба давати в добрі руки. А я їм довіряю», — каже Марія Матіос. Розмовляємо  перед прем’єрою. Письменниця помітно хвилюється.

— Пані Маріє, як відбувалося голосування у Шевченківському комітеті за «Солодку Дарусю»?

— На той час я вийшла з комітету, хоч у Положенні комітету немає такої норми. Вони зробили велику роботу, сам факт номінування молодих на Шевченківську премію, коли середній вік її лауреатів сягає 60 років, — це вже досягнення в Україні. Хоч я переконана, що треба давати премію талановитим, хоч і молодим, а не лише як винагороду за поважний вік.

— Буквально недавно «Нація» вийшла у Польщі. Чи презентуватимуть книжку офіційно?

— Так, буквально після сценічної прем’єри я повинна б їхати на презентацію до Польщі, однак у зв’язку з трагічними подіями, гадаю, її доведеться перенести.

— Тема повоєнної України домінує у вашій творчості. Це данина затребуваній нині тематиці чи спроба боротьби за правдиву історію?

— Я ніколи не думала, що тема повоєнної України стане у моїй творчості визначальною, та почалося це ще в 90-х. У школі мене вчили, що все не так. Згодом я зрозуміла: історія Галичини — то є одна історія, історія Буковини — ще інша, Слобожанщини — також. Але ж може статися так, що з роками нація наша пройде такий шлях, що перестане осмислювати свою історію, якщо все йтиме такими цинічними кроками. Нині треба дати слово митцям. Якби  моя воля, я  засмолила би воском роти політикам і організувала б їм перегляд цієї вистави чи «Солодкої Дарусі», бо нема такої історичної правди, яку людина не може зрозуміти.

— Ваші твори, ви наголошуєте на цьому, грунтуються на реальних подіях, розповідають про реальних людей. Ви користуєтеся архівними джерелами чи тільки родинними переказами?

— Ну це було б занадто мало. Звичайно, я великий любитель мемуаристики, історичної літератури. Це ж кожен персонаж ти мусиш вмонтувати у контекст часу. Але задля цього на мене не працює маса людей, я сама працюю: іду в архів, купую книжки, якщо  відчуваю, що там є цінна інформація, і ніхто на мене не тисне своїм авторитетом, бо тоді ти нічого не зможеш написати. А персонажі дійсно реальні — Григорій Мусійович Дідушенко — народився в селі Дмитрівці Воронезької області, 1944 року його прислали до Коломиї, Станіслава, Вижниці. Його родичі виходили на мене і вимагали, аби у творі я змінила його прізвище, тобто не називала. Але через шість років я відмовилась і ввела його в «Дарусю» та «Націю», бо переконана, що кожне зло повинно мати своє ім’я.  У мене є дві основні аксіоми — «Важить не час, коли відбуваються події, а людина у подіях часу» і «У кожної людини є своє алібі». Мене як письменника цікавить усе, що стосується людини, і все, що з людиною відбувається.

— Цікаво, а як ви пишете? Що вам потрібно для продуктивної роботи?

— Колись мені мер Чернівців Микола Федорук сказав, що я у них почесний громадянин Чернівців, «але я так відчуваю, що тебе скоро зроблять почесною громадянкою Івано-Франківщини». Дійсно, половина моїх творів написана на Івано-Франківщині.  Під кожним  твором вказано час і місце написання. Для роботи нічого особливого не потребую, окрім комп’ютера, і щоб жодної людини не бачити та двічі на день мати харчі. 

— Читала, що ви знаєте свій родовід до 1790 року? Це так?

— Сьогодні мій тато привіз мені такий план, я його просила розповісти, де є наш хутір, усі 16 хат, розписано про всіх: скільки людей, кого куди вивезли і коли та «за що», хоч тоді такі часи були, що за одним столом записували до колгоспу, а за другим — до Сибіру. Це товстий зошит. 33 сторінки, списані татовим почерком. Я добре не знала, як тато мій пише, я не просила його це писати, але він зробив. Я ще не встигла те прочитати, але це щось неймовірне. Нас по маминій лінії є 71 Матіос — від 82-річної тітки до чотиримісячної племінниці. І сьогодні в залі три покоління нашого роду будуть присутні, семеро осіб. Я хвилююся за тата, бо колись на презентації у тата стався інфаркт.

«Дякую за совісну роботу»

Мусимо поспішати до зали, тим більше, що, за задумом режисера, Марія Матіос також бере участь у постановці — вона слухачка Юстини (актриса Олеся Пасічняк), прототипом якої є рідна бабуся Марії Матіос — Гафія.
На сцені, котра тимчасово виконує роль «малої» сцени, — голови Івано-Франківської ОДА — Михайло Вишиванюк, Івано-Франківської облради — Ігор Олійник, начальник управління культури ОДА Володимир Федорак, генеральний директор літературної агенції «Піраміда» Василь Гутковський та багато журналістів і телекамер. Глядачі сидять півколом за «обгорілими» рратами, котрі закривають доступ до сцени. Сама сцена цього разу  крутиться, як час, котрий не стоїть на місці.

Ростислав Держипільський використав для сценічного втілення три новели — «Юр’яна і Довгопол» (одкровення 1929 року), «Прощай мене» (одкровення 1948 року) та «Вставайте, мамко» (одкровення 1947 року). Акторський склад відомий глядачам ще з «Солодкої Дарусі», з’явилося й кілька нових облич — актори Мирослава Гусак, Євген Холодняк та школяр Ярема Стринаглюк у ролі сина Шандрів.

«Я люблю мінімалізм», — каже режисер-постановник заслужений артист України Ростислав Держипільський. Мінімалізм вимагає не лишень довершеної гри, потенціал якої в молодих акторів є, а й ригоризму у сценографії, пластиці й музичному оформленні. Заслужений діяч мистецтв України Олександр Семенюк, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Наталія Половинка, Андрій Кирильчук та художниця костюмів Олена Андрійчук сягнули гармонії в усіх складових вистави. Безперечно, найбільш вдалою знахідкою є лялька-мотанка, котра, за традицією, вважається давнім оберегом та посередницею між живими і тими, хто відійшов у засвіти або ще не народився.  У виставі вона має безліч смислових навантажень і створює мистецьке обрамлення драми.

«Вони не грають виставу, вони нею живуть. Я дякую їм за совісну роботу», — так підсумувала прем’єру Марія Матіос. У час, коли театральної критики в нас просто немає, її роль перебирають на себе завсідники театру. А їх сьогодні завдяки трьом найвдалішим постановкам Івано-Франківського академічного облмуздрамтеатру — драмам «Солодка Даруся», «Натусь» і «Нація» — стає чимраз більше,  і не лише з Прикарпаття, бо подивитися «Дарусю» їдуть і зі столиці, а «критика» їхня, у професійному значенні цього слова, позитивна.