У квітні далекого 1990 року, без перебільшення, відбулась історична подія для нашого краю: на організаційній сесії було підтверджено повноваження 140 депутатів, обраних на березневих виборах, сформовано постійні комісії та обрано керівництво обласної ради першого демократичного скликання.
Як і сусідні Львівська й Тернопільська, Івано-Франківська обласна рада стала своєрідним двигуном політичних змін, джерелом низки важливих ініціатив, спрямованих на утвердження національних та християнських традицій, Галичина — притулком переслідуваних церков і політичних організацій. Були створені сприятливі умови для становлення політичної системи. А знамениті ухвали про національну символіку і національні свята відіграли фундаментальну роль в орієнтації всього українського суспільства. Особливе значення в консолідації національно-демократичних сил західного регіону мала Галицька асамблея.

Про національний здвиг того незабутнього періоду та про подальший розвиток подій розповідають самі обранці першого демократичного скликання.

«Ми просто йшли...»

Двадцять років ми будуємо державу, а результату, сатисфакції від будівництва немає. Розбіжність між декларованою і реальною державою викликає в людей песимістичне ставлення до майбутнього. Скільки українців померло за цей час, не дочекавшись омріяної квітучої України! Я не кажу, що в одній окремо взятій області можна збудувати рай, але можна ж було зробити так, щоб пересічний українець відчув до себе бодай людське ставлення в сільській раді, ЖЕКу чи в інших владних кабінетах, щоб ним не понукали чиновники-бюрократи. Це, думаю, нам під силу.

Рушієм суспільного процесу завжди є люди, які готові й ціною власних невигод, страждань чи й навіть життя боротися за зміну стану речей. До таких у Галичині належали здебільшого і депутати місцевих рад першого демократичного скликання. Ми  були членами УГС, Товариства української мови, «Меморіалу», котрі входили до громадської організації «Народний рух України». Тоді рядові рухівці могли впливати на своїх представників у владі.
Так, ми не були економістами чи господарниками, ми прийшли «від верстата, від плуга». Основну частину депутатів становили інженери, лікарі, робітники. Пригадую, як до мене прийшов голова осередку НРУ з одного села і сказав: «Ви створили наш осередок і поїхали, а що нам робити, коли сільський голова — комуняка, голова колгоспу — комуняка, агроном — комуняка, а ми — рухівці: тракторист, фірман та я».

І він мав рацію: ми, як завжди, здобувши перемогу, повертаємось до своїх буденних справ, а потім «героїчно» боремось з новою поразкою, знову їдемо в села випрошувати у людей, щоб проголосували за нас, і знову не виконуємо даних обіцянок...

Але тоді, в 1990 році, люди обирали націонал-патріотів — тих, хто йшов у депутати, маючи за мету створити Українську державу, наповнити її українським змістом, поліпшити життя людей. Про них можна сказати: «Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою».

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, як активісти «Меморіалу» брали відпустки та відгули на роботі і йшли на розкопки та перепоховання в урочищі «Дем’янів Лаз», інших місцях. Тоді представники компартійної верхівки сказали нам: «Копайтє, копайтє, прідьотся і отвєчать за свої дєйствія». Чи панахиду в Меморіальному сквері, за організацію якої активіста УГС Миколу Кобрина без будь-якого суду кинули в камеру. Як судили людей тільки за те, що провели мітинг у «Дем’яновому Лазі», як поводилися депутати першого демократичного скликання під час ГКЧП. Вони були перші, хто міг би потрапити в розстрільні списки в разі перемоги ГКЧПістів. Але вони не бігли каятись. Був і теракт у Старому Угринові, коли московський «спецназ» підірвав пам’ятник  Степанові Бандері й автоматною чергою поранили молодого беззбройного охоронця, були і дві гранати, кинуті в приміщення міськвиконкому... На Галицькій асамблеї у Львові тоді ще молодий бізнесмен Пинзеник назвав їх «самогубцями, що сидять на пороховій бочці».
Сьогодні ж депутатом може стати тільки людина, котра має гроші: чим їх у неї більше, тим вищого рівня цей статус. Створили масу політичних партій, хоч слово «політичні» мало до них підходить, бо вони теж фінансово залежні від багатіїв. От і йдуть у депутати для підтримки власного бізнесу, щоб поділити землю чи надра, хоча й ці питання вже практично централізовані і вирішують їх голови держадміністрацій.

Чомусь ми не хочемо зізнатися самі собі в тому, що з нами сталося, що народ наш, мудрий, роботящий, вільний, покірно терпить усе: і роздержавлення, і безробіття, і безгрошів’я, і страшну наругу. Мовчимо, навіть не питаємо: а хто ж дав право слугам народу відбирати в того ж народу споконвічні, Богом дані права чи забирати наші прабатьківські землі? Чому державні мужі так сильно лобіюють земельні питання різноманітних багатіїв і забувають про гарантовані Конституцією права «маленького українця»? Адже, віддаючи комусь наші гори, логічно запитати опілян, чи згідні вони на це, а віддаючи озера та землі в долинах, маємо знати й думку гуцула чи бойка.

Продаючи з Дністра чи інших гірських річок гравійно-піщану суміш, ми бездумно нищимо ці водойми й усю живність у них. Міняючи русла, вода забирає береги, збільшується кількість повеней, а віддаючи в одні руки всі родовища, нищимо здорову конкуренцію. Сотні тисяч гектарів лісових угідь Закарпаття й Івано-Франківщини опинились у володіннях відомих державних «достойників».

Я розумію, що  Карпати — це туристична зона і вона повинна розвиватися, але Карпати споконвічно були тут, тут і залишаться. Тож чи потрібно так швидко їх розбазарювати, чи не краще без підозрілої поспішності спланувати інфраструктуру курортних зон і вже якщо щось продавати, то з аукціону. Щоб отримати добрий бюджет, якого завжди бракує, зокрема й на європейські дороги у горах.

Ці проблеми повинні вирішувати депутати, цим вони мають жити, для чого, власне, люди й обирають своїх представників. У цьому я бачу різницю між депутатами першого демократичного скликання і теперішнім депутатським складом. Нашими представниками у владі повинні бути патріоти. Такі, якими були світлої пам’яті Дарія Децик, Федір Ковтун та інші, хто все життя боровся за нашу незалежність, не думаючи про якісь пільги чи вигоду. Це були ті, з кого ми, молодші, брали приклад. 

Роман ШЕВЧУК.

Депутат обласної ради I і V демократичних скликань, голова постійної комісії з питань захисту прав людини, законності і правопорядку обох скликань.

Вирізнялися державницькими прагненнями

З гордістю згадую ті перші демократичні вибори. Нас делегували до обласної ради товариства «Просвіта» і «Рух» на загальних народних зборах. Формування семи виборчих округів на території району було співвідносне з кількістю населення. Я переміг на Городенківському міському виборчому окрузі №1, потіснивши, між іншим, тодішнього секретаря обкому Компартії Чернова. Депутатами обласної ради 1990—1994 рр. від Городенківщини були обрані також Василь Андрейко, Ганна Грещук, Володимир Ходак, Роман Лучицький, Володимир Никифорук та Зіновій Шпак, шановані в краї люди, яких знали за їхньою громадянською позицією та роботою.

Я  був заступником голови постійної комісії обласної ради з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення. Приймали багато важливих рішень, зокрема про ліквідацію пільг колишнім компартійним працівникам та низці інших з тодішньої еліти, намагаючись прирівняти їх за пенсійним забезпеченням до звичайних людей. Щоправда, Верховна Рада згодом усе ж повернулася до системи пільгових пенсій, що призвело до відомого дисбалансу в цій сфері і порушило принцип соціальної справедливості. Тоді ж було прийнято рішення, яким вояків ОУН—УПА прирівняли до ветеранів Другої світової війни. Й досі вони користуються однаковими пільгами, хоч фінансують їх з обласного, а не з Державного бюджету.

На початку 90-х років було вирішено перепрофілювати дрібні сільські дільничні лікарні в заклади для одиноких непрацездатних громадян похилого віку. Першою ластівкою якраз і стало стаціонарне відділення територіального центру соціального обслуговування  в Тишківцях.

Намагалися також змінити систему охорони здоров’я щодо забезпечення конституційного права громадян України на безплатну медичну допомогу, яка, проте, не знайшла подальшої підтримки законотворців.

Більшість моїх колег вирізнялися патріотизмом, стояли на твердих позиціях державотворення, будівництва незалежної Української держави. Серед них— Ольга Бабій, Галина Турелик, Борис Голодюк, Роман Шевчук, яких підтримували депутати Верховної Ради від Івано-Франківщини, відстоюючи інтереси Прикарпаття в Києві.

Прикро, що депутати наступних скликань як обласної, так і Верховної Ради все більше нівелювалися, віддаючи перевагу клановим інтересам, корупції, особистому збагаченню. Апогею набуло введення системи виборів за партійними списками. Як наслідок, нині Городенківщина не має жодного свого депутата в обласній раді. Тож не дивно, що пересічний люд вимагає повернення мажоритарної системи виборів.