Олег Лишега належить до тих українських поетів, які пишуть мало, але вагомо. Дві його поетичні збірки «Великий міст» і «Снігові і вогню» за змістом і впливом на читачів перевершують томи інших сучасних літераторів. Саме тому про Лишегу варто говорити як про живий міф. Наразі пан Олег працює над новою збіркою поезій «Америка емеральда». 16 квітня поет завітав із творчою зустріччю до КМЦ «Є», де розповів про літературу і скульптуру в його житті. Далі - пряма мова.

Література

«Поезія - це не реальна штука, це уява, і ця уява має дуже страшні і жорстокі закони. У цій найефемернішій царині якщо ти відхилишся принаймні на міліметр, все перетвориться на банальний ситець. Література для мене - це мистецтво. І вона повинна мати за собою величезний архаїчний нелюдський пласт каменю, рельєфу. А ще література - це страшний, найміцніший алкоголь. Не наркотик, а саме алкоголь. Мій організм складається на 80 відсотків не з води, а з вина. Поезія - це найстрашніший алкоголь, і його не можна всякчас пити. Андрухович постійно прагне довести, що цей алкоголь можна пити повсякчас, зараз він досяг кульмінації і втілив цю ідею у своєму «Самогоні». Хоча насправді, якщо зробити у Франківську рейтинг п'яниць, він би був на одному з останніх місць. По-моєму, на першому місці серед шляхетних п'яниць має бути Довган. Не можна постійно пити літературу, бо ти отруїшся. Ти відокремлюєш себе від інших людей, наче конструюючи собі крила, витончуєш їх, робиш їх досконалішими. Насправді ж ти обрубуєш ці крила. Проста людина може бути набагато окриленіша, ніж великий заслужений лауреат. Тому літератор повинен себе якось заземлювати, братися за якусь грубу роботу, яка не має нічого спільного з поезією. Якщо ти зможеш себе перехилити в інший бік, ти зможеш відновити рівновагу. Я завжди любив жінок, тому я почав займатися скульптурою, а не банківською справою чи боксом».

Скульптура

«Якщо літературу можна умовно назвати театром прекрасної балаканини, то скульптура - це просторовий театр. Скульптор завжди вирізьблює ніч, якусь таємницю, яка є еквівалентом ночі, великої загадки. Література ж більше тримається на християнських міфах світла, тому що вона очищує, робить людину добрішою і світлішою. Скульптура є ближчою до музики, ніж література. Скульптура - це стиснута, надзвичайно змобілізована і згущена музика. Однак ця музика не має нічого спільного із самогоном чи з шоу-музикою. Вона може навіть не звучати, однак ти відчуваєш, що це справжній камертон ідеальної музики. Важливим є той момент, що коли я займаюсь скульптурою, я мандрую у просторі. Я боюся каменю як матеріалу, тому що це надзвичайно сильний матеріал. Камінь набагато потужніший за людину, і ти зі своєю юнацькою самовпевненістю починаєш працювати з ним, занурюєшся в нього, і тебе вже нема, ти вже не виберешся з каменю. Бо він має в собі тисячоліття, і боротися з цим часом і простором - це абсурд, сізіфова праця. Коли я роблю свою скульптуру з дерева, я занурююсь в історію, ґенезу сокири. Сокира - це Божий дар з неба, символ сонця. Сокира розрубує безапеляційно, вона є найчистішим людським інструментом. Вона категорично каже: так і ніяк інакше, і всілякі різці є вже другорядними знаряддями. Сокира втілює найдавніші сили, сокира - це людина в іншому переродженні. Ще скульптура - це мистецтво жестів, не ораторських, а невимовних жестів неможливості».

Час

«Тексти завжди компонувалися за принципами абстрактного живопису. У кожному творі живопису чи скульптури закладений дуже точний час. Скажімо, у музиці концерт фортепіано визначений відразу - наприклад, тривалістю в годину і кілька доль секунди. І у моїй скульптурі, у цьому невеличкому торсі, закладений точний час, протягом якого він робиться. І кожен цей торсик може служити еталоном часу, який будуть десь там зберігати у всесвітній лабораторії часу. Кожен торсик - це 10 000-20 000 ударів. Він маленький, і дуже важко собі уявити, що малесенький торсик із граба може витримати стільки ударів. Проте це той же образ людини, яка постійно витримує не меншу кількість ударів. Але кожен торс і кожне абстрактне полотно чи кожен літературний твір містить у собі дуже точний еталон часу.

Я не маю на увазі, скільки він буде жити, а скільки його твориться, щоб він народився і щоб був доведений до пуття. У ньому закладено дуже точний час, хоч ніхто не може сказати, скільки. Ось так і в мене. Ну хіба великі майстри сонетів можуть сказати, скільки їм потрібно часу, щоб написати вінок сонетів? Вони можуть тоді казати у видавництві, що так і так, я зобов'язуюсь написати вінок сонетів за стільки-то секунд, і все буде чудово. Я підсвідомо знаю, скільки відведено часу, але мене постійно муляє, що ще щось має бути, тобто головне зроблено, але я відчуваю, що там ще мають бути якісь модуляції. І раптом ти доліпив якусь маленьку штучку,і відчуваєш - все завершено. Це означає, що той час точно вичерпано і ти вклався. Потім ти навіть не повертаєшся, бо відчуваєш, що щось там усередині клацнуло і вірш завершений.

Раніше в мене писався один вірш на рік. Я відчував тоді, що за рік переходжу багато різних метаморфоз, таким чином, я маю право узагальнити отой річний досвід, який перейшов через вогонь, через воду, через сніг, і я маю моральне право написати про цей досвід рівно один вірш. Потім мені здалося, що один вірш на десять років цілком достатньо, що я якось повільніше набуваю отой досвід. Ну, а тепер не знаю, на скільки років має бути один вірш. У кожного є свій час. У рокерів один час, у реперів другий час, вони дуже швидко співають, у них інший час, і у мене інший час - повільніший».

Галицький кореспондент