Руки не знаходять потрібних літер на клавіатурі, думки хаотично бомбардують і не хочуть вкладатись у якесь упорядковане річище. Це й не дивно. За майже 30 років журналістської роботи чи не вперше зіткнувся з таким неймовірним випадком, котрий з повним правом можна назвати воскресінням із мертвих. А сталося воно в селі Биткові Надвірнянського району, про що знає уже вся Україна. Оселя місцевих жителів Михайлюків, по суті, перебуває в облозі представників різних засобів масової інформації, які вимагають
подробиць цієї надзвичайної події. Люди, котрі пережили страшний стрес  16 квітня, мусять знову й знову повертатися до перипетій того дня...

Для 27-річної Мар’яни Михайлюк це вже були треті пологи. Вони виявилися передчасними, несподіваними навіть для самої породіллі. Ще в середу вона поралася на городі. Наступного дня поїхала до гінеколога на УЗД, а вночі, точніше під ранок, у неї почалися перейми. Спершу жінка навіть не зрозуміла, що відбувається. Та коли проявилися вже конкретні симптоми пологів, сказала чоловікові Олександру (це його справжнє ім’я, хоча всі кличуть його Льонею). Той також не повірив дружині, адже в неї минув лише сьомий місяць вагітності. Проте Мар’яна таки народжувала, і чоловік покликав маму, яка мешкала в одній з ним хаті, та зателефонував на «швидку». Але там відповіли, що, мовляв, немає бензину. Тим часом у Мар’яни відбулися стрімкі пологи. Вона народила в коридорі на кріслі і стікала кров’ю. Ні Олександр, ні його мама, Юстина іванівна, нічим не могли допомогти породіллі. Життя її висіло на волосинці. Черговий дзвінок чоловіка до «швидкої» знову виявився безрезультатним. «Мені там відповіли, що, мовляв, я дурень, адже сказали, що немає бензину і машина поїхала на заправку», — розповідає Олександр. Перебуваючи в шоці, він усе ж додумався звернутися до міліції. Мовляв, жінка народила, стікає кров’ю, а до «швидкої» не можу додзвонитися. Допоможіть!

Як ми з’ясували, той дзвінок прийняв помічник оперативного чергового Надвірнянського райвідділу внутрішніх справ Дмитро Мельник. Не знаємо, що він сказав лікарям, бо не вдалося з ним зв’язатися, але незабаром карета швидкої допомоги все ж приїхала.

— Зайшов такий «головатий» лікар, — розповідає Юстина Іванівна, — і з претензіями накинувся на сина: «То ти дзвонив у міліцію?» — «Дзвонив, — відповів син. — Бо двічі звертався до вас, а ви не приїхали».

Лікарі навіть не хотіли перерізати пуповину дитині. За словами Юстини Іванівни, їй сказали, що це нібито не дитина, а плід. Вони й пальцем не кивнули, аби допомогти перенести Мар’яну з крісла в коридорі, де вона народила, до кімнати, а потім занести до машини «швидкої». Це все робив Олександр з другом, якого покликав на допомогу. Дитину чомусь не дали Мар’яні, а поклали їй у ноги.

Коли приїхали до лікарні, то так само чоловік з товаришем самі переносили жінку у гінекологічне відділення. Там вона лежала на столі, вкрита ковдрою, а в ногах — дитина. Як розповідає Олександр, коли зайшов завідувач пологового відділення Заріцький, то підняв ковдру і сказав санітарці забрати кудись дитину. Самого ж Олександра відправив за ліками.

Замість допомоги — образи

Далі ми опустимо деякі подробиці, щоб описати найсуттєвіше. А воно стосується поведінки лікарів, оцінку якій мають дати правоохоронні органи. Йдеться, зокрема, про їхнє ставлення до цих людей, яких з повним правом вже можна назвати потерпілими.

Олександра, його дружину, маму, тещу, називали алкоголіками, «бичами», причому, прилюдно. Наприклад, коли мама Мар’яни, до речі, вона, як і дочка, працює в системі охорони здоров’я, тільки захотіла довідатися про стан дитини (бо про те, що вона начебто мертва, сказали пізніше), то таке вислухала, що коли ми з нею розмовляли, вона навіть не могла або не бажала повторити тих ганебних слів. Тільки від одного спогаду про ту ситуацію їй уже ставало зле. Але про це ми довідалися від інших людей. Зокрема, що вже згаданий лікар Заріцький ледь не вдарив її. Принаймні так виглядало. Присутній при цьому Олександр розповів мені, що й сам міг дати тому здачі, але побоявся, адже в лікарні були його дружина й дитина. Щоправда, частіше потерпілі згадують лікарку на прізвище Длябога, від якої найбільше наслухалися різного на свою адресу. Якась стороння жінка, випадковий свідок цієї ганебної сцени, спробувала спам’ятати її. Зауважимо, що коли це все відбувалося, людям ще не сказали, що дитина мертва.
Сам тато згадує про цей страшний момент у контексті зустрічі із завідувачем пологового відділення. Той одразу почав кричати на нього, мовляв, дружину треба судити, «світить» їй від восьми до 15 років. Якщо не підпише якусь там картку, то він викликає прокуратуру, а дитину віддають на розтин.
Намагаюся з’ясувати у чоловіка, чи йому пояснили, що такого скоїла його жінка, якій погрожують терміном, котрий дають за вбивство. Але він тоді перебував у такому стресі, що й розпитувати нічого не став. Не треба було йому ніякого розтину. Підписав те, що вимагав лікар (очевидно, йдеться про так звану посмертну картку), пішов, як той наказав, до аптеки, купив там пеленку та велику картонну коробку, в якій повіз свою дитиночку додому ховати.

«Лялько моя, лялько...»

Мама Олександра, Юстина Іванівна, була від усього цього не в меншому шоці, ніж син. Адже вона так мріяла про внучку. Не захотіла, аби дитинча просто закопали. А в хаті вже гробарі були. Старший онучок — семирічний Юрчик плачучи сказав бабусі: «Навіщо нам ці хлопи. Я сам для такої маленької дитинки викопаю ямочку». Трирічний Олежик, хоча й не розумів, що сталося, але й сам заходився слізьми. «Лялько моя, лялько», — плакав над сестричкою.

Юстина Іванівна сказала синові, аби приніс стрітенську свічку та свячену воду, щоби хоч більш-менш по-християнськи поховати дитинча, а сама взялася його розповивати. Хтось у лікарні дбайливо загорнув тільце в пеленку, і, на думку бабусі, яку вона повторила кілька разів, це, по суті, врятувало дитинча од справжньої смерті від переохолодження. Воно зігрілося, і коли Юстина Іванівна розгортала немовлятко — раптом «закувікало». А далі просто передаю те, що записано на диктофоні:

— Я так сі напудила. Думаю, мені сі привиділо. Тому що я за нею дуже зажєлувала. Думаю, я вже помішалася розумом і це мені все привиділося. Та почала розповивати далі, а дитинка праву рученьку піднімає. Знову не вірю своїм очам. Це привиджується мені. Але далі розповиваю її. А пеленочка до тіла прилипла, і дитинка зачєла сильно плакати. А я тоді кажу до сина: «Йой, що ж ти наробив! Дитина жива, а ти вже гробарів привів, ховати її зібрався». Хапаю дитинку, завиваю в пухову хустку, а син кричить: «Робіть, мамко, щось робіть! Аби жила, аби жила...»

Юстина іванівна почала хукати в ротик дитинці. Дівчинка ще сильніше стала плакати. Тоді вже всі переконалися, що вона жива. Олександр знову зателефонував на «швидку», в якої цього разу з пальним проблем не виявилося. Щоправда, першим на допомогу Сашкові знову прийшов його друг, котрий був свідком, як лікарі ображали його приятеля й родину, і котрий віз свого товариша з лікарні додому, коли той тримав коробку з начебто мертвим немовлям, а тепер гнав щосили з Биткова у напрямку Надвірни. Дорогою зустріли карету швидкої допомоги, що їхала до них, екіпажові якої передали дитину.

І далі образи

І на цьому хотілося б поставити попередню крапку, зазначивши, що з ангелятком (саме за аналогією з цим словом батьки й вирішили назвати дівчинку Ангеліною) вже все добре. 22 квітня її перевели з реанімації до обласної дитячої клінічної лікарні в палату до мами. Всі чудуються цьому випадку. Адже дитинча могло померти від переохолодження, бо понад чотири години, якщо не більше, лежало воно без догляду. Дівчинка могла стекти кров’ю, адже їй не перев’язали пуповину. Юстина Іванівна показала пеленку, в якій привезли немовлятко додому. Вона була вся закривавлена. Але Бог захотів, щоби дитинча жило. Як влучно зауважив дідусь дівчинки з маминого боку Василь, її душу не прийняли на небі, бо ще зарано, і повернули на землю.

Та, на жаль, на цьому страждання родини Михайлюків не закінчилися. Особи, винні у тому, що ледь не сталося вбивство, адже могли закопати живу дитину, і замість того, аби впасти людям у ноги, вимолюючи пробачення, продовжили їх цькувати. Адже вся Україна бачила той сюжет на одному з телеканалів, де знову називали родину пияками, бомжами. Хоча це звичайна сільська сім’я, яка користується авторитетом серед односельців. На подвір’ї Олександра Михайлюка дві машини. Погодьтеся, це аж ніяк не схоже на людей, інтереси яких переплітаються з горілкою. Чоловік цілком слушно має намір звернутися до суду з позовом про захист честі і гідності. Та якщо вже згаданий нами завідувач пологового відділення врешті-решт вибачився перед Олександром і Мар’яною, то дехто продовжував їх ганьбити. Останнього разу це сталося 21 квітня, коли до Надвірни приїхала велика перевірка з Міністерства охорони здоров’я. За словами Олександра, очолював її безпосередньо міністр Зіновій Митник. На комісію покликали чоловіка, де його протримали кілька годин. Зайшла туди й Длябога, яка сказала, що, мовляв, коли у 2000 році Мар’яна народжувала дитину, то її привезли до лікарні в стані сильного алкогольного сп’яніння. Як розповідає Олександр, він лише встиг з подивом сказати: «Як такѕ» і далі хотів заперечити, бо першу дитину його дружина народила аж у 2003 році. Та лікар перебила чоловіка, заявивши при членах комісії, що, мовляв, він того не знає, бо перебував у місцях позбавлення волі. Так Олександр з подивом довідався, що «сидів». Бракує слів, аби прокоментувати такий цинізм. Зрештою, сподіваємося, що це зроблять інші.

Люди вже зробили висновки

Наскільки нам відомо, безпосередньо винних у цьому випадку вже зняли із займаних посад. Щоправда, остаточні висновки міністерської перевірки ще попереду. Ми постараємося ознайомити читачів з ними. Своє слово мають сказати й правоохоронні органи. Адже з цього приводу веде перевірку й прокуратура. Також її результатів ще не знаємо, але будемо дуже здивовані, якщо за цим фактом не порушать кримінальну справу.

Та, зазначимо, самі люди вже зробили висновки. Йдеться про ганебну систему поборів, яка існує в нашій медицині. Всім відомо: не даш хабара — ніхто до тебе й не подивиться. Саме таким чином пояснюють родичі й знайомі Михайлюків таке ставлення до Мар’яни та її дитини. Тато жінки, Василь, розповідав, що наприкінці лютого родила його друга дочка. Під час виписки з лікарні її чоловікові сказали дати за довідку півтори тисячі гривень. «А він і дочка — безробітні. Де взяти такі гроші? Тож мусив зять позичити, і тепер віддає потрохи», — каже пан Василь.

Власне, хто з такими речами не знайомий? І авторові цих рядків довелося зіткнутися з байдужістю та нахабністю лікарів, з тим же браком бензину на «швидкій», яку ми викликали до маленького сина, який через судоми знепритомнів. Хоча від лікарні до нашого будинку пішки можна дійти за якихось десять хвилин. Та ніхто не поспішав дитині на допомогу.

Також ніяк не можу забути випадок з народженням нашого другого сина. Щоправда, «швидка» приїхала вчасно. Та пологи були настільки стрімкі, що дружина народила прямо в машині. Лікар дбайливо загорнула синочка в якусь ковдру, адже це було вночі. Та коли приїхали до лікарні, то черговий гінеколог грубо сказав дружині, чого, мовляв, розляглася. Вставай, іди. А треба було підніматися, до речі, на другий поверх. Аж водій «швидкої» обурився таким ставленням і примусив принести ноші...

Про надвірнянський випадок можна було б написати, що він став великою масною плямою на білому халаті української медицини. Та це не зовсім так, бо люди судять справедливо. Хай пізніше Олександр та Мар’яна самі скажуть добре слово про обласну дитячу клінічну лікарню, де тепер перебувають жінка з донечкою. А ми розповімо про інше. Ще до приїзду міністерської перевірки на місцевому рівні почалася, так би мовити, «роздача слонів». Під неї потрапив і головний лікар Битківської лікарні, який до цієї історії зовсім не причетний. Він, до речі, не мав бажання, аби ми згадували про нього в статті. Та про це з обуренням розповідали жителі селища, котрі готові обстоювати його, якщо дійсно забажають зняти чоловіка з посади.

А закінчу свій матеріал ще одним дивним випадком, який стався з нами у Надвірні. Юстині Іванівні, яка є інвалідом і ходить, спираючись на палицю, треба було з якимись болячками до лікарні, і ми підвезли жінку редакційною машиною. Там довелося почекати на результати аналізів, і ми всі стояли на подвір’ї, розмовляючи про випадок з її невісткою та внучкою. Раптом до нас підійшла якась інтелігентна жінка, приблизно такого ж віку, як і Юстина Іванівна. Перше, що вона нам сказала, було: «Запам’ятайте, зло, навіть зроблене ненавмисне, обов’язково повернеться тому, хто його заподіяв». Ми з водієм подумали, що жінки знайомі між собою, та виявилося, що Юстина Іванівна цю паню бачить вперше. Невже це був просто дивний збіг обставин?..