5 травня виповнилася 110-та річниця з часу заснування в селі Заваллі на Снятинщині першого «пожежно-гімнастичного товариства «Січ». Ініціатором і засновником його був відомий громадський і політичний діяч Західної України доктор Кирило Трильовський.

Цього дня 1900 року загальні установчі збори затвердили статут громадського формування відповідно до вимог галицького намісництва. Наміри засновника були набагато глибшими, ніж офіційно прописали у назві. Передусім на меті стояло відновлення історичних традицій українського народу —  козацтва, політичної самостійності, збереження національної культури, популяризація здорового способу життя.

Структура в товаристві була схожа зі званнями, які мали запорізькі козаки: кошовий, осавул, писар, скарбник, чотарі, хорунжий і т. д. Члени товариства носили відзнаки: кольорові стрічки (здебільшого синьо-жовті) з написом про належність до певного села та січову зорю. Кожен січовик дотримувався народної ноші свого села чи міста і мав при собі дерев’яний топірець.
Товариства, що незабаром утворювалися в інших місцевостях за активної організаційної роботи К. Трильовського, крім фізичних січових вправ, вели просвітницьку роботу, зокрема організовували читальні, навчали неписьменних, ставили вистави, боролися з шинкарями, що намагались перешкодити духовному зростанню молоді.

Два роки від часу заснування першої «Січі» показали, що народ полюбив це товариство. Його осередки діяли майже в кожному селі Снятинського, Коломийського, Городенківського повітів. 6 червня 1902 року в Коломиї на площі міського парку відбулося перше січове свято. Усі товариства своїм гимном вважали пісню «Гей, там на горі Січ іде!», а також співали інші пісні патріотичного характеру, як-от «Не пора, не пора, не пора...» на слова І. Франка та ін.

1908 року виникла потреба заснувати Головний січовий комітет, який розмістився в Коломиї. Головою було обрано Трильовського, секретарем —  Чупрея, скарбником —  Лагодинського, заступником голови —  Сандуляка. Комітет проводив організаційну роботу серед товариств, відстоював їх інтереси перед місцевою владою, єднав у діях як у громадському, так і в політичному житті.

Внаслідок великого патріотичного піднесення населення, активній роботі комітету (пізніше —  Український Січовий Союз) створення товариств «Січ» розширилося на Буковину (1903 р.), Тернопілля (1911 р.), Львівщину (1912 р.), що насторожило владу та окремих місцевих намісників. Через це товариство та їх керівники часто мали судові справи за сфабрикованими звинуваченнями у «незарегламентованих зборах, походах та навіть у військових діях з топірцем»(!).

Зі спогадів Т. Кобзея, одного із січовиків с. Княжого Снятинського повіту: «Як я вже став «січовиком» і в неділю чи свято перевісив через плечі малинову ленту, в руках топірець, марширую разом з другими вулицями села, співаючи січові пісні, або вправляю зі всіма разом на зарінку — о, не годен я словами передати того почування молодого хлопця! Я зорганізований, з’єднаний з другими в товаристві зі святою назвою для кожного українця! Здається, що мої очі говорили тоді самі: я гордий, самопевний і вірний син свого народу! А так, як я, почували себе й мої товариші січові».

Перед Першою світовою війною кількість січових товариств на території Західної України вже перевищувала півтори тисячі із загальною чисельністю понад 100 тис. членів, що в тому часі було великою силою.
Крім організатора руху К. Трильовського, що був водночас обраний народом послом до парламенту у Відні, велику підтримку в діяльності товариств «Січ» надавали письменники і. Франко, В. Стефаник, Марко Черемшина, поетеса В. Лебедова й інші.

Значними подіями на Західній Україні і для подальшої злуки з Наддніпрянською Україною стали січові свята, присвячені видатним подіям в історії України, — в Коломиї 31 травня 1909 року на честь гетьмана Івана Мазепи, з нагоди сотих роковин від дня народження Тараса Шевченка у Львові 27 червня 1914 року (спільно з львівським товариством «Соколи»). А вже наступного дня вулицями Львова марширували не лише члени товариств «Січ» і «Соколи», а й новітнє українське військо —  українські січові стрільці.

В подальшій історії України січові стрільці стали ядром Української Галицької Армії, а пізніше й Української Повстанської Армії (УПА). Під непереможним впливом січового руху виховувалось усе молоде покоління, зростала національна свідомість, виростав новий тип українця, що віднайшов свою людську і національну гідність та своє місце у світі.

P. S. У цьому матеріалі використано спогади К. Трильовського, опубліковані в «Пропам’ятній книзі «Січей» (Канада, 1965 р.; серед членів видавничого комітету був Михайло Фербей —  мій дід по материній лінії), а також спогади моєї матері, яка запам’ятала розповіді моєї бабусі, члена товариства «Січ» у Тучапах Снятинського району.

Пам’ять про січовиків живе у народі

За радянських часів про січовий рух в Галичині та Буковині можна було довідатися хіба що з розповідей старшого покоління або з підпільної літератури. І тільки з проголошенням незалежності України широко стали відомі славні сторінки патріотичного пориву молодої генерації українців під проводом відомого громадського діяча адвоката Кирила Трильовського.

Відзначення річниць «Завальської Січі» почалось у травні 1990 року. Місцеві активісти художник-екслібрист Еммануїл Храпко та його однодумець Никифір Пилип’юк створили оргкомітет і провели величне свято українського відродження. На свіжонасипаній стрілецькій могилі греко-католицькі священики разом з єпископом Василиком відправили Богослужіння за загиблими січовими стрільцями в роки Першої світової війни. У Заваллі тоді побувало від 20 до 50 тисяч гостей. Безліч колективів художньої самодіяльності виступали на сільській сцені, морально і духовно підтримуючи ідею такого святкування.

З нагоди 95-річчя товариства було проведено науково-теоретичну конференцію «Завальська Січ» — початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності». В її роботі взяли участь вчені з Львівського, Івано-Франківського та Чернівецького університетів, народні депутати України Лілія Григорович, Юрій Оробець, Петро Осадчук, Євген Лупаков. Вони констатували, що фактичні матеріали про Завальську «Січ», яку створив адвокат Кирило Трильовський, повинні зайняти гідне місце у шкільних підручниках історії, без них історія України не може бути повною.

На 100-ліття товариства приїжджали родичі Кирила Трильовського зі Львова та Коломиї, а також його онуки Калина Чічка-Андрієнко — з Мюнхена та Богдан Трильовський — з Канади. На святі були гості з Австралії, з Києва, Львова, Івано-Франківська, Чернівців та зі Снятинщини. Того дня було урочисто відкрито оригінальної форми з використанням національних тридицій пам’ятний знак, автором якого став архітектор Олександр Лукавецький, а будівельну частину здійснив наш земляк джурівчанин Степан Шиндро. Відбулася також наукова конференція на тему «Кирило Трильовський — натхненник і організатор січового руху в Україні».

Завальська громада разом зі школою та церквою щороку 5 травня вшановують річницю січового руху, який звеличив Покуття, його жителів і став мірилом громадського взаєморозуміння та високої  культури. Широко вшановує автора й організатора січового руху доктора Кирила Трильовського і вся Галичина. В Коломиї 1997 року відкрито пам’ятник цій славетній людині, яка довгі роки на початку ХХ століття була взірцем для галицької і буковинської молоді,  виховувала її в дусі відданості й пошанівку до всього українського.

Січову ідею й звитягу його членів досліджують і поширюють вчені з Івано-Франківська, зокрема краєзнавці доцент Петро Арсенич та кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Микола Гуйванюк. Останній видав об’ємну книгу «Січовий рух в Галичині і Буковині (1900—1914)».