Як ми повідомляли, в Івано-Франківську відбулась презентація третього тому творів Степана Ленкавського «Український націоналізм». Редактором збірника, як і перших двох томів видання, став один з відомих дослідників націоналістичного руху в Україні кандидат історичних наук Олександр Сич. Сьогодні пропонуємо читачам «Галичини» інтерв’ю з паном Олександром, який, як відомо, є і депутатом обласної ради.

— Більше десяти років ви збираєте і видаєте твори Ленкавського. Що вам перше спадає на гадку, коли ознайомлюєте широкий загал наших громадян з його ідеями?

— Архіви за кордоном ще закриті, а в Україні тільки почали частково відкривати закриті архіви колишнього НКВД—КГБ, а сьогодні СБУ — буквально в останній рік президентства Ющенка. Цілком можливо, що цей процес тепер припинять. Тому що правда невигідна власть імущим, бо вона знівелює багато концепцій і концептів, якими вони спекулюють. При цьому завжди згадую Іллю Кононова, доктора соціологічних наук і професора Луганського університету. Я декілька разів організовував наукові конференції в Івано-Франківську та Дніпропетровську під загальною назвою «ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави» і запрошував до участі в них багатьох науковців зі сходу України, в т. ч. й Іллю Кононова. Своєю чергою, і він запросив мене бути співорганізатором ініційованої ним наукової конференції в Луганську на тему «Стосунки сходу та заходу України: суб’єкти, інтереси, цінності».

Так-от, підсумовуючи її, Ілля Кононов зробив дуже цікавий висновок: «Влада не зацікавлена у подоланні відмінностей між сходом і заходом України. Вона їх консервує, використовуючи в своїх спекулятивних цілях». Я абсолютно поділяю його точку зору. Бо й справді влада у східній частині України цинічно спекулює на проросійських настроях, далеко не завжди поділяючи їх. Насправді у її носіїв немає ніякої ідеології, окрім «ідеології» наживи, власної кишені. А друга частина влади, західноукраїнська й нібито «прозахідна», відповідно спекулює на західноукраїнських стереотипах. Коли ж відкрити архіви і зробити їх доступними для всіх — Україні стане набагато легше. Я в цьому переконаний.

До речі, українські дослідники історії спецслужб Веденєєв і Биструхін, які мають доступ до закритих архівів СБУ, тобто документів колишнього КГБ, цілком обррунтовано порівнюють український націоналістичний визвольний рух з аналогічними течіями у світі. Очевидно, що це суперечить  тому образові диявола і демонських сил, який спецслужби й пропагандистська машина Совєтського Союзу творили з Бандери й бандерівського руху. і це зрозуміло, бо вони були запеклими ворогами цієї держави. Так само зрозуміло, чому російське керівництво і сьогодні воює проти української правдивої історії. Адже з точки зору національних інтересів Російської держави їм хочеться втримати Україну у своїй сфері впливуѕ Незрозуміло тільки, чому велика частина української інтелігенції перебуває в постколоніальному дискурсі, штампуючи в Україні проросійські або пропольські міфи. Вони що, не хочуть жити у сильній, заможній і незалежній державі?!

— Основний архівний масив з українського національно-визвольного руху, мабуть, не швидко відкриють дослідникам...

— Основні архіви, які стосуються ОУН—УПА, в тому числі й таких видатних діячів як Бандера, Шухевич, Ленкавський тощо, очевидно, є в Москві. І очікувати їх повноцінного відкриття доведеться ще довго. Чому? Тут я повторю концептуальну думку французького історика Елени Блан, висловлену в книзі «Родом із КГБ. Система Путіна». Вона глибоко аргументовано стверджує, що процес розпаду Совєтського Союзу мав керований характер і сучасна Російська держава є витвором КГБ.
Тобто коли стало зрозуміло, що крах новітньої російської імперії у формі СССР спинити неможливо, КГБ свідомо пішов на створення псевдонаціональних держав для того, щоби врятувати ядро російської імперії. А дещо пізніше, внутрішньо модернізувавшись і пристосувавшись до нових геополітичних умов, знову вернути тимчасово втрачені території нібито національних держав у фарватер російської політики. Тому так важко відповісти на питання, скільки ще доведеться чекати, коли відкриють архіви, які стосуються України... Може, десь через 50 років, коли Росію побачимо в її первісних рамках колишнього Московського князівства.

— Коли від політичних оцінок перейти до політичних постатей, то які були цікаві моменти відкриття для глибшого пізнання як бандерівського руху загалом, так і постаті Ленкавського зокрема?

— Їх було немало. Наприклад, сьогодні багато говорять про  Бандеру і  суспільній свідомості нав’язується такий собі відглянцований образ ідола. І Шухевича, і Стецька також. Насправді, це були люди, яким не було чуже все людське.

Пригадую часи мого перебування в докторантурі Українського Вільного університету в Мюнхені. Якось разом із Сергієм Квітом, який тепер є ректором «Києво-Могилянки», ми завітали на Цеппелін-штрасе, 67 – донедавна там ще була штаб-квартира ОУН(б). Спілкуючись із старим сеньйором ОУН Іваном Равлюком, питаємо його: «А Степан Бандера був, напевно, жорсткий провідник, як той сталевий кулак?». «Хлопці, — відповідає він, — Бандера був лагідний».

Або ще один приклад. Дмитро Бугай, колишній охоронець Бандери, розповідав, що коли вони поверталися з далеких поїздок до помешкання Бандери, а жив він на околиці Мюнхена недалеко від лісу під прізвищем Попель, то не раз були свідками непростих сцен. «Він піде до хати, а ми ще залишаємося з хлопцями спостерігати. Через деякий час Бандера виходить з помешкання і схвильовано ходить альтанкою саду. Ми бачимо, як він переживаєѕ Ми розуміли, що провідник повністю віддавався підпільній роботі, а постійна небезпека перекидалася на родину і доволі болісно відбивалася на ній».

Чи от як не пригадати трагічну долю матері Степана Ленкавського. Коли в 1939 році прийшли «перші совіти», Степан ще поспостерігав за їхньою першою демонстрацією і пішов на Краків. і після того він уже більше не вертався до рідної домівки і ніколи більше не бачив батька-матері. А мама дуже любила сина-одинака. Ще коли він сидів у польській в’язниці, постійно відвідувала його, переживала, плакала. А потім він потрапив у німецький концтабір Освєнціма і навіть прислав вістку звідти. Постійні вболівання і переживання за долю сина — як переживала тоді чи не кожна галицька родина — закінчилися трагічно — мама збожеволіла. Односельці із Загвіздя згадують, що все ходила простоволоса синовими стежками й перепитувала перехожих: «Стефко, де мій Стефко?..».

— Яка ваша думка щодо позиціонування Бандери як «свого» різними партіями в українському політикумі?

— Потрібно перестати розтягувати Бандеру по партіях. Бандера не належить жодній партії. Не належить навіть ОУН чи «Пласту», який його виховав. Бандера належить нації. Сьогодні він уже національний символ, національний герой і національний здобуток. Тому слід припинити ці вузькопартійні перетягування й дрібничкову політику на Бандері.
Якщо ж говорити про глибоке пізнання життя й діяльності Бандери та очолюваної ним ОУН, то сьогодні не бракує документальних матеріалів. Є збірник документів про вбивство Бандери, чотиритомник німецьких документів, що його упорядкував професор Сорбонни Володимир Косик чи тритомник документів з архівів колишнього КГБ, який уклав професор Володимир Сергійчук. Є навіть такий феноменальний збірник, як десятитомник відгуків на смерть Бандери різними мовами світу: англійською, французькою, іспанською... І багатьма іншими, навіть малознаними. Їх зібрав, упорядкував і передав у наш музей Степана Бандери в Угринові та в деякі публічні бібліотеки України покійний професор Петро Гой, ректор Українського Вільного університету.

Бракує іншого — перекладу документів, які висвітлюють боротьбу ОУН—УПА на світові мови. Наведу показовий приклад. Коли відбувався процес над убивцею Степана Бандери, то Організація Українських Націоналістів зібрала кошти серед української громади і видавала стотисячними тиражами чотирма мовами світу — англійською, німецькою, французькою, іспанською — те, що треба було світові знати про поневолений стан України і національно-визвольну боротьбу українського народу. Такою, зокрема, була товстелезна збірка «Російський колоніалізм в Україні». Ще раз наголошу, сьогодні не бракує документів — бракує зусиль довести їх до відома світової громадськості, а для цього відповідно потрібно кошти на перекладацькі справи.

— Що необхідно для визнання Степана Бандери країнами Європи?

— Я хотів би звернути увагу на декілька абсурдів, які повинні нам відкрити очі. Бо все, що не робиться — навіть відома антибандерівська резолюція Європарламенту, — на добре. Адже ми від таких дій прозріваємо.
 

Три колоніальні режими, які хотіли мати Україну своєю, збиткуватись над нею і визискувати її, виступали і виступають проти Степана Бандери. Степан Бандера сидів у польській в’язниці, тому що боровся проти польського колоніального режиму. Степан Бандера сидів у німецькій в’язниці і в німецькому концтаборі, тому що очолювана ним організація була проти німецького колоніального режиму. Степана Бандеру вбив совітський агент, тому що Степан Бандера боровся проти російсько-совєтського колоніального режиму. Й тому не дивно, що їхні спадкоємці — сьогоднішня Росія, сьогоднішня Польща, яка стала ініціатором тої резолюції Європарламенту, й сьогоднішня  Німеччина, яка підтримала цю польську ініціативу і є спадкоємцем німецького Третього Рейху — нині воюють проти Степана Бандери. Він і дотепер є їхнім ворогом, бо вони не полишили своїх зазіхань на Україну. Це доля кожного колоніального режиму – мучитися в антилюдських метастазах свого минулого. А доля кожної постколоніальної нації і держави — вирватися з-під впливу колишнього колонізатора й показати світові свою історію своїми, а не його очима.

Розкриймо очі на міжнародну дипломатію країн Європи. Хто підписував Мюнхенську угоду про розподіл Чехословаччини? — Європейські держави! Хто віддав Карпатську Україну угорському режимові, що був союзником Німеччини? — Європейські держави! Хто підняв Німеччину після Версальської угоди і допоміг їй стати могутньою військовою державою? — Радянський Союз! То ж не Степан Бандера й українські націоналісти, а саме найбільші держави Європи і Радянський Союз були колаборантами нацистської Німеччини.

— Ви вважаєте, що націоналізм є визначальною ідеологією при розбудові національної держави?

— Звісно що так. На ньому збудовані всі європейські держави. Зокрема на принципі національного державотворення, який означає, що кожна нація має право на власну державу як найкращу форму самоорганізації й самозбереження. Й межі цієї держави повинні збігатися з межами  території, яку нація історично займає.

Хоча зверніть увагу: ті ж європейські держави, що самі постали на фундаменті націоналізму, заперечують таку можливість для нас. Це класично відповідає формулі так званого абеткового парадоксу націоналізму, яку вивів американський політолог Моррентау. Його суть зводиться до того, що нація «В», визволившись за допомогою націоналізму від нації «А», заперечує вживання націоналізму нацією «С». Я думаю, ви розумієте, що нацією «С» є сьогодні Україна, а нацією «В» — будь-яка європейська держава, яка за допомогою націоналізму або збудувала власну державу, або ж визволилася від іншої держави.

Чому? Тому що побрехеньки про європейські, демократичні цінності тощо – це для слабких. У світі панують сила і влада. Якщо «оплотом демократії» сьогодні є Сполучені Штати Америки, то я запитую: а які «цінності» вони демонструють  на Близькому Сході, наприклад, в іраку? Чи можна їх назвати демократичними?! Ні! США цинічно, по-військовому і цілком антидемократично й антигуманно захищають там свої енергетичні інтереси.

Сильні світу цього нам гарно розповідають про демократію, а самі застосовують силу для захисту своїх національних і державних інтересів. У світі так само, як і між людьми держави і нації борються за місце під геополітичним сонцем, і хто сильніший, той його виборює, а хто слабкий — того топчуть. Нас не хочуть допустити до тих умов і можливостей, щоби ми були повноцінною європейською нацією і державою, нас топчуть і нам диктують своє бачення історії, щоби ми не могли на своїй історії здобути власну перспективу.

Український націоналізм протягом ХХ століття довів, що він був далеко не локальним і не маргінальним явищем у світовій історії. Він перебував і перебуває в органічному полі націоналізму загалом, що є продуктом європейської культури кінця ХVIII — середини ХIХ століття. В України один шлях — зайняти у світі місце серед багатих і сильних. Станьмо сильними! Такого статусу нам ніхто не подарує, коли ми самі його не виборемо. Як казав Микола Міхновський: «Візьмемо силою те, що нам належить по праву». Мусимо стати сильними! Гарно навчилися говорити про Бандеру і ОУН! Тож пам’ятаймо, що їхнім одвічним програмним принципом було опертя на сили власної нації.