У цих двох ветеранів війни дуже багато подібного. Найперше, їх обох звати Михайлами, до того ж вони майже ровесники. Михайлові Мулику цього року виповниться 90 років, Михайло Тєлєгін - на три роки старший. Вони тепер живуть на одній вулиці в Івано-Франківську. Обидва пройшли важкими дорогами найбільшої в минулому столітті війни. Проте долі в них дуже різні. Бо дуже різною для них була та остання війна, в якій вони обидва перемогли, тому що вижили...

Війна червоноармійця Тєлєгіна

Михайла Тєлєгіна призвали до лав Червоної Армії у 1938 році з башкирського селища Тирлян на Південному Уралі. Під час проходження медкомісії хлопець зауважив, як полковник медичної служби навпроти його прізвища вивів чотири великі літери "НКВД".

"Чому саме мене - в НКВД?", - дивувався рекрут, коли його везли плацкартним потягом у Москву. Як виявилося, невисокого на зріст, трішки кривоногого Михайла Тєлєгіна відібрали для служби в кавалерійському полку окремої мотострілкової дивізії особливого призначення НКВС імені Дзержинського. Це був такий собі радянський спецназ, елітний військовий підрозділ, у складі якого, зокрема, був кремлівський полк урядової варти і парадний полк кавалеристів. До речі, воїнам саме цієї дивізії доручили кинути до підніжжя мавзолею Леніна на параді перемоги 9 травня 1945 року на Красній площі в Москві військові штандарти розбитих німецьких армій.

Війна для Михайла Тєлєгіна почалася вдосвіта 22 червня 1941 року. Як і всіх, вона застала його зненацька. Хоча, як тепер пригадує ветеран, про те, що воювати з німцями доведеться неминуче, старші командири говорили ще за кілька місяців до вторгнення німецького вермахту на територію Радянського Союзу. "Саме в той день, у неділю, 22 червня, на плацу в Реутово мали відбутися врочистості з нагоди Міжнародного юнацького дня, - розповідав "ГК" Михайло Тєлєгін. - На показовому виступі я мав джигітувати (виконувати акробатичні трюки верхи на коні - авт.) на найпрудкішому в нашому кавалерійському полку коні Гарпуні, разом з яким я займав перші місця на всіх змаганнях. Але вже вдосвіта нас підняли по бойовій тривозі, і ми верхи на парадно осідланих конях терміново повернулися в Москву".

Зважаючи на швидке просування німецьких військ, головним завданням військового підрозділу, в якому служив Михайло Тєлєгін, стала оборона Москви. Удень він разом з мирним населенням копав траншеї на підступах до столиці, уночі - патрулював вулиці міста. Щоб підтримати бойовий дух москвичів, переконати їх, що в Москві залишилася армія, яка захищатиме місто, патрульним наказали виспівувати «Вставай страна огромная». Тим часом зі столиці Радянського Союзу почалася масова евакуація, місто порожніло під акомпанемент бомбардувань - перші авіанальоти на Москву німецькі літаки здійснили уже через місяць після початку воєнних дій.

Під час одного з таких нальотів, коли німецькі бомбардувальники атакували аеропорт імені Сталіна, на якому дислокувалися винищувачі, Михайло разом із товаришем з кулеметного взводу Колею Соколовим пройшов перше бойове хрещення, піднявшись на зенітний майданчик, облаштований на даху московської багатоповерхівки. Коли німецькі літаки, скинувши бомби, зайшли на друге коло, застрочила установка з чотирьох спарених кулеметів "Максим". Німецький літак задимів, зробив крен і упав поруч з будинком. "Я побіг туди, де почувся вибух, і недалеко від місця падіння літака знайшов планшетку німецьких пілотів із їхніми картами, - розповідав Михайло Тєлєгін. - Відніс знахідку в штаб, командир похвалив мене за пильність. Після цього війська протиповітряної оборони в Москві змінили позицію і вже не дозволяли німцям так низько літати над важливими об'єктами столиці і здійснювати прицільне бомбардування".

На війні Михайло Тєлєгін не раз опинявся на волосину від смерті. Він був призначений до складу групи з восьми молодших офіцерів НКВС, яких відправили із спецзавданням у м'ясорубку під Сталінградом, але в останній момент перед відправленням йому наказали залишитися в Москві. Це врятувало йому життя - решта бійців загинули під час переправи. У білоруських болотах, уже під час наступу радянських військ, він із підрозділом, яким керував якийсь захмелілий командир, опинився під шквальним кулеметним вогнем противника. П'яного комбата за те, що ледь не погубив своїх солдатів, потім розстріляли.

"На війні дуже страшно, - пригадував ветеран. - Там щодня перебуваєш на межі життя і смерті. Але страх настає перед боєм, коли дізнаєшся, що завтра наступ. Тоді цілу ніч не спиш. А коли почався бій, все минає, залишається тільки почуття злоби та ненависті до ворога. Долати страх допомагали і фронтові сто грамів: наші медики визначили, що бійцям це необхідно перед боєм. Командири підрозділів часом хитрували і перебільшували кількість особового складу, щоб взяти більше спиртного, і тоді бійці мужньо йшли в атаку з криками: "...твою мать, за Родіну, за Сталіна!".

Михайло Тєлєгін каже, що в тій війні Радянський Союз переміг лише завдяки великому патріотизму, який виховувався в радянських людей з дитсадка, з жовтенят та піонерів. Мовляв, солдати не шкодували себе заради перемоги - кидалися на амбразури, робили повітряні та морські тарани.

День Перемоги, 9 травня 1945 року, Михайло Тєлєгін зустрів у Гомелі, за визволення цього білоруського міста він отримав орден Червоної Зірки. "Ми сиділи в знайомого на квартирі, пили самогонку, - пригадував ветеран. - І раптом по радіо оголошують - кінець війни. Сльози, радість, люди почули про перемогу і передали один одному. Почали вибігати на вулицю, розстилали скатертини, виставляли, хто що мав. До шостої ранку вже все місто гуляло. Навколо - спалені будинки, зруйновані. А люди гуляли, раділи і плакали одночасно".

Після закінчення війни Михайло Тєлєгін пішов на викладацьку роботу в Саратовське училище НКВС, а звідти у 1956 році отримав запрошення працювати в Станіславі - у міліцейській школі, яка щойно організувалася. У той час на Прикарпатті ще діяли поодинокі боївки УПА. Але Михайлові Тєлєгіну довелося тільки чути, що десь у лісах виявили групу, як тоді говорили, "бандитів". Участі в міліцейських операціях він уже не брав. Бо війна для нього закінчилася.

Війна дивізійника Мулика

Для Михайла Мулика Друга світова війна стала продовженням тих визвольних змагань, які розпочали ще Січові Стрільці та Українська Галицька Армія. 17-річний Михайло у 1937 році став членом ОУН, а в 1943 році, як і тисячі галицьких парубків, записався добровольцем в українську дивізію у складі німецької армії, щоб при нагоді зі зброєю в руках перейти на бік УПА, яка вже тоді воювала на два фронти - проти німецьких та радянських окупантів. До речі, назву дивізії СС "Галичина" українські дивізійники поміж собою розтлумачували як Січові Стрільці "Галичина", підкреслюючи свою причетність до незакінченої визвольної боротьби.

На стежку війни Михайло Мулик вийшов навесні 1939 року. Тоді на Закарпатті було проголошено незалежну державу - Карпатську Україну, захистити яку від агресії німецької та угорської армій вирушили сотні оунівських підпільників з Галичини. Групу, з якою йшов Мулик, польська жандармерія у Ворохті завернула на підступах до кордону. Виправа закінчилась нічим.

А вже восени 1939 року до рідного Михайлові селища Горожанка (тепер Монастириського району на Тернопільщині) вступила Червона Армія. Спершу радянські війська зустрічали як визволителів, бо велика ненависть була до Польщі за всі ті пацифікації, які тут проводилися щодо українців. Більшість червоноармійців були із сусідньої тоді ще Кам'янець-Подільської області, говорили українською мовою, тож ставилися до них як до братів із Великої України. Але після того, як командир загону, зауваживши синьо-жовтий прапор, вивішений у центрі селища, прилюдно наказав "убрать ету петлюровскую тряпку", хтось із селян, що стояв поруч з Михайлом, стиха промовив: "З-під ринви - та під дощ".

Членів оунівського підпілля радянська влада почала переслідувати так само, як польська жандармерія. Робити це було нескладно - польські архіви потрапили до рук НКВС, тож імена багатьох підпільників ставали відомі. Невдовзі Михайло почав дізнаватися про арешти своїх товаришів із ОУН, одного з них розстріляли у Чорткові. Тому він полишив учительську працю і став переховуватися. Як виявилося, зробив це немарно. У перші ж дні німецького вторгнення в Радянський Союз, відступаючи із Західної України, органи НКВС провели масові розстріли. "Ми їздили в Бережани після того, як почули, що там розстрілювали наших людей, і дивилися, чи не впізнаємо когось зі своїх, - пригадував Михайло Мулик. - Там страшне було. Серед вбитих - жінка з відрізаними грудьми, мала дитина..."

Відступ радянських військ трасою Галич - Чортків через Горожанку запам'ятався Муликові як хаотичний і понурий. Солдати, які відставали від своїх частин, боялися не так німецького полону, як звинувачення від своїх у дезертирстві. Бувало, що дорогою розстрілювали когось із тих, хто намагався відстати від колони і втекти. Селяни в Горожанці були вражені тим, як червоноармійці, відступаючи, розгромили сільську крамничку і допалися там до "Тройного" одеколону. Вони збивали горло пляшечки багнетом і залпом випивали смердючу рідину. "Москалі вже від біди травляться", - говорили тоді в селі.

...Німецький вермахт зайняв Горожанку без зайвої помпезності й параду. В село просто приїхало два німці на мотоциклі. З приходом нової влади на стінах громадських будівель, на інших видних місцях стали з'являтися написи із закликом створювати українське військо. Але вже через декілька днів їх довелося затерти. Після того, як провідник ОУН Степан Бандера проголосив у Львові відновлення самостійної Української держави, німецька окупаційна влада репресувала верхівку націоналістів, а до українців загалом почали ставитися насторожено. ОУН знову перейшла на нелегальне становище, водночас почали створюватися перші загони УПА для боротьби з новим агресором.

Записатися до дивізії "Галичина" Михайла Мулика спонукали дві причини. Найперше, щоб не виказати своєї належності до ОУН і уникнути арешту, адже за підпільниками гестапівці полювали тоді так само, як раніше енкаведисти. "Був відомий наказ від проводу ОУН не записуватися в дивізію, а йти в УПА, - пригадував Михайло Мулик. - І якщо хтось не хотів зголошуватися до дивізії, то його відразу брали на замітку як можливого підпільника. Потім дозволили вирішувати на власний вибір. Я дослухався до поради батька, який сказав мені: запишися в дивізію, пройди вишкіл, а коли отримаєш зброю та амуніцію, при нагоді чкурнеш до УПА".

На жаль, тільки невеликій частині галицьких хлопців, які пішли служити в дивізію СС "Галичина" з таким наміром, як Михайло, вдалося його здійснити. Німецький вермахт кинув українських добровольців у пекельний бій під Бродами, де дивізія повинна була на 36-кілометровому відтинку фронту стримувати натиск ворога, який значно переважав за чисельністю. Німці дивувалися із мужності українських солдатів, бо самі вже давно розгубили бойовий дух.

Як пригадував Михайло Мулик, ще під час проходження вишколу на полігоні Гайделягер (там дивізійник здобув спеціальність військового радиста) він зауважив, що серед німецьких офіцерів переважають занепадницькі настрої. "На Різдво 1944 року нам прийшли посилки з дому і ми накрили на стіл, зробили кутю, - пригадував ветеран. - Німці понапивалися, повилазили на лавки, розгойдувалися і "Гітлєр капут" співали. Вони вже ненавиділи тоді свого фюрера".

Михайлові пощастило вижити у Бродівському котлі, він вирвався з оточення, але потрапив у полон. Потім був допит у СМЕРШі, коротке слідство і присуд - 10 років таборів і 5 років позбавлення права проживати в Україні. Про капітуляцію Німеччини він почув, перебуваючи у таборі для військовополонених у Московській області. "Зайшов капітан і каже нам: Здрастуйте, хлопці, побєда! Чого ви не радієте? - згадував Мулик. - А ми голови поопускали: яка там побєда? Того дня зарізали свиню в таборі, але м'ясо було тільки для своїх, а нам тільки юшку дали. Правда, хоч на роботу нас тоді не повели, бо всі ходили там, співали".

Михайло Мулик дотепер не вважає 9 травня Днем перемоги. Каже, це має бути свято поминання всіх полеглих у тій війні незалежно від того, під яким прапором і в якій формі воював солдат.

Галицький кореспондент