Чи задумувались ви над тим, як дивовижно складаються іноді людські долі? Справді, ніколи не знаєш, де тебе чекають знахідки, а де — втрати; за котрим поворотом щастя виглядати; скільки випробувань подолати, аби оте щастя знайти. І зуміти втримати...

Хата Яремчуків у Луквиці недалеко від центральної дороги. Дерев’яна, яких ще багато у наших гірських селах і від яких завжди віє якимось особливим родинним теплом.

Здалека помічаю, як через віконну шибку нас зустрічають поглядом два симпатичні хлопчачі личка. З нами йде господиня дому. Двері оселі гостинно відчиняє господар. і я  навіть не знаю, кого з них найбільше стосуються оті слова про долю, про випробування, про знайдене щастя. Вони про Світлану? Може, й так. Чи про Михайла? Звичайно що так. А може, про шестирічного Тарасика — по крові нерідного їм обом, але такого слова, як «чужий», у цій хаті не визнають. А може, про маленького Михайлика, який своїм народженням ще більше скріпив цю дивовижну сім’ю. Втім, про все за порядком...


Михайло — луквицький. Він був найстаршим із трьох дітей у працьовитій сім’ї Яремчуків, де ніколи не цуралися ніякої роботи, де нічого не хотіли чути про алкоголь, де життя підпорядковували Божим заповідям.

Життя хлопця складалося так, як і в багатьох його  ровесників: школа — ПТУ — армія. Повернувшись із війська, тимчасово працював у Солотвинському лісокомбінаті. Потім скористався можливістю поїхати на роботу в Красноярський край. Його — молодого, неодруженого — ніщо тут не тримало. Тим більше, що  в гірському селі з фахом електрогазозварника не розженешся.

Повернувся додому, коли розпався Союз, і їм дали зрозуміти, що вони там не потрібні. Згодом потрапив під скорочення і на одному з підприємств обласного центру, куди  влаштувався на роботу. Але він сам себе заспокоював тим, що дужими руками на шматок хліба завжди заробить.
Задумувався над іншим: без сім’ї хата порожня. І життя порожнє. Ось йому вже за 30, а долю свою він так ще і не знайшов. Хіба ж міг тоді знати, що доля писала вже для Михайла свій сценарій життя?!

Сталося так, що його  молодша сестра потрапила з новонародженою дитиною  до лікарні в обласному центрі. Коли провідував її, Оксана якось розказала про неодружену жінку з їхньої палати: та народила хлопчика, але горе-батько відмовився від сина, і батьки Вікторії заявили, щоб із байстрюком додому не поверталася.

Михайло тоді якось не задумався над тим, правду чи ні розповіла Вікторія в палаті про своє життя. Він і досі не може пояснити, чому серцем одразу прикипів до виразних оченят у маленькому сповиточку. І коли наступного дня поспішав до лікарні, то не знав, до кого більше поспішає — до сестри чи до Вікторії з її сином. Зате знав, що після виписки забере жінку з дитиною до себе додому.

Лікарі покликали його на відверту розмову: Вікторія — ненадійна; вона відмовилась годувати малюка груддю, приймала ліки, щоби пропало молоко; бувало, кидала дитинку, втікала з лікарні і поверталася з міста аж під вечір; поведінка у жінки досить неадекватна і нема певності, що через гени це не передасться дитині.

Так, Михайло мав над чим задуматись. Але його вже не відпускав Тарасик. Охрестили хлопчика в лікарні, запросивши стати хресними батьками молоду матусю із сусідньої палати та її чоловіка.

Приїхали до Луквиці. Втрьох. Його мама зустріла Вікторію як доньку, маленького Тарасика — як онука. Увесь тягар домашніх робіт Михайло узяв на себе, розуміючи, що дружині вистачить клопотів із дитинкою.
Він ще в лікарні почав називати її  своєю дружиною, хоча на його запитання, коли ми розпишемось і візьмемо шлюб — хотів, щоб усе було по-християнськи, — жінка  якось дивно відмовчувалась.

А потім Вікторія пропала. Сказала, що хоче поїхати до матері, спробує порозумітися з нею, і кілька днів не поверталася. Михайло накупив дитячих сумішей, прикликав на допомогу сестер, а сам подався на пошуки. У вже знайомій лікарні довідався потрібну адресу, знайшов її маму. Та відповіла, що дочки не бачила і бачити не хоче... Повернувся додому. До сина. До свого сина, бо одразу вирішив, що за будь-яких обставин буде для цієї дитини батьком.

Котрогось дня Вікторія таки з’явилася на порозі його оселі. Почала розказувати, що мусила сидіти біля хворої матері. А від самої горілчаним перегаром несло за кілька метрів. Обірвав її коротко: «Не бреши!»

Помовчавши, додав: «Як ти могла  покинути сина?» — «На такого батька, як ти, могла». — «Але ж дитині потрібна й мати», — розумів, що Вікторія його не чує, та хотів виговоритись. Марно. Потім уже й не докоряв. Тим більше, що через кілька днів Вікторія знову зникла...

А Михайло сповна  віддав себе дитині. Купав, кидаючи перед тим градусник у воду, аби була належною температура. Годував, вивчивши графік харчування грудної дитини; а коли готував молочну суміш, то спочатку кілька крапель клав собі на руку — чи не надто гаряча. Розмовляв із хлопчиком, запевняючи його (чи себе?): «Все буде добре». Маля не могло відповісти, але Михайло і не чекав відповіді. Він просто знав: усе й справді буде добре, Тарасика він нікому не віддасть.

А спроби забрати дитину були. Точніше, одна спроба. Від рідної Тарасикової матері. Якось Вікторія знову  з’явилася в Луквиці. Почала з того, що скучила за сином, але дуже швидко втомилася грати роль «дбайливої» матері і випалила:  «Віддай мені сина. Хочу продати йогоѕ За дві тисячі євро... Якраз стільки я заборгувала серйозним людямѕ Купці на дитину є...»
Ледве спромігся на відповідь: «Я поклявся перед Богом, що буду цій дитині батьком. Забирайся геть!».

Вікторія не відступала: «Не хочеш віддати сам, то прийдуть такі, що заберуть у тебе і дитину, і здоров’я».

Подивився їй у вічі: «Хіба що вб’єте мене, тоді й заберете Тарасика...»

Вікторія більше не з’являлася. Михайло тим часом ростив сина. Дехто з односельців радив йому віддати малого у дитячий будинок, бо це ж непросто чоловікові давати раду з дитиною. Тим більше з чужою. Але він усім так і заявив: слово «чужий» для мене не існує. А щоб віддати?

«Це ж не річ, не бездушний предмет, долею якого можна не перейматися, — каже Михайло. — Це навіть не кішка чи собака. І тих, коли мені доводилось віддавати, то дивився, щоб до добрих людей потрапили. Так, я знав, що дитина може захворіти, що зі мною може щось трапитись. Так, чоловічі руки нелегко складаються до того, аби пеленати, купати, годувати дитя. Але я так ретельно опановував цю науку, що тепер позмагаюся з будь-якою жінкою. А ще я щиро вдячний усім тим, хто допоміг мені оформити опікунство над Тарасиком. Треба ж було навести лад із документами...»


Треба було, бо в котрийсь момент злякався, що дитину  у нього просто відберуть. Чому? Потрапив із Тарасиком до лікарні. Там почали заповнювати картку хворого і здивувалися: він — Яремчук, а в дитини інше прізвище, він — Михайло, а в дитини інше по батькові. «Вийшло так, що я для Тарасика — стороння особа. І взагалі незрозуміло, звідки у мене взявся хлопчик. Може, вкрав у когось? Медики вчинили так, як і повинні були вчинити в аналогічних випадках — повідомили про ситуацію правоохоронні органи. Ну все, думаю, заберуть у мене дитину»,  — із хвилюванням  згадує події шестирічної давності Михайло Богданович. Але йому повірили ті, від кого залежало вирішення цього питання. Повірила  заступник головного лікаря району з охорони материнства і дитинства Надія Ходоровська, повірив сільський голова Луквиці  Володимир ілемський, сільські депутати і члени сільвиконкому. І Тарасик залишився у Михайла.

Тоді, власне, їхня історія і стала відома значно ширшому колу людей. Їм почали допомагати. Служба у справах дітей райдержадміністрації — її начальник Василь Вербовський та заступник Наталія Ремез, комендант летунського табору «Чота крилатих» Степан Красілич, головний лікар Солотвинської районної лікарні Манолій Піцуряк, працівники управління соцзахисту Наталя Луцак і Оксана Микуляк, депутати районної ради Михайло Головчук, Василь Гуляк, Оксана Амброзяк, багато інших знайомих і незнайомих людей. Михайло від допомоги не відмовлявся, адже перебивався у той час випадковими заробітками. А  вдома — хвора мама і маленька дитина, отож не були зайвими ні гроші, ні продукти, ні одяг.

А ще, знаєте, він ніколи не плакався, коли стикався із труднощами. Сльози — це взагалі прерогатива жінок. і все ж одного разу не втримався. Це сталося того дня, коли Тарасик сказав своє перше слово. Здогадуєтесь, яке? Звичайно, тато. Отоді Михайло і не втримався від сліз.

А Тарасикові уже зовсім скоро довелося промовити ще одне важливе для кожної людини слово: мама. На жаль, чи, може, на щастя, так назвав він не Вікторію. Жінка простелила  собі у житті  незавидну дорогу — народила ще двох дітей з різними по батькові; постійного місця проживання не мала; волочилася з п’яницями і наркоманами; навіть у монастирі, куди їй допомогли влаштуватися разом з дітьми органи опіки, не змогла чи не схотіла бути — втекла, а хлопчиків перевели в будинок дитиниѕ Про все це Михайло дізнався тоді, коли вирішувалося питання про позбавлення Вікторії материнських прав. Тепер настала Михайлова черга клопотатися про усиновлення Тарасика. Він хоче бути не просто опікуном дитини. Хоче, щоб Тарасик був Яремчук і Михайлович.  

А мамою хлопчик назвав Світлану. Хто ця жінка? — запитаєте ви. Розкажу. Родом вона із Сумщини. Саме там були на заробітках луквицькі люди і розповідали про дивного чоловіка, який опікується чужим хлопчиком. Почуте не виходило їй з голови. «Якщо він так віддається чужій дитині, то повинен бути добрим сім’янином», — роздумувала жінка. На той час Світлана вже пережила невдале заміжжя: чоловік заглядав у чарку, сердився на те, що вона багато допомагає батькам і хворому на ДЦП братові, ще й до того дітей у них не було.

Спочатку вони обмінялися кількома телефонними дзвінками. Потім листами з фотографіями. Михайло надіслав ту, на якій він із Тарасиком, бо від першої ж розмови не приховував, що у нього є син. Навпаки, наголошував на цьому. Тому що у майбутній супутниці життя хотів бачити не тільки дружину для себе, а й маму для дитини.

Через якийсь час Світлана зважилася приїхати на кілька днів на Прикарпаття. Михайло зустрів її  на вокзалі. Й одразу в обох склалося таке відчуття, наче вони знайомі вже сто років. Автобусом поїхали до Луквиці. Звивиста дорога вела поміж лісами вглиб, у гори. Жінка з цікавістю розглядала гірські краєвиди, такі не схожі на простори рідної Сумщини. А на порозі Михайлової хати до неї простягнув рученята красивий доглянутий  хлопчик: «Мама...»  Згодом Світлана переїхала сюди назавжди.

Вони не просто почали жити разом, а й за взаємною, як кажуть, згодою офіційно оформили свої стосунки, взяли церковний шлюб, справивши невелике весілля. А невдовзі у Тарасика з’явився молодший братик. Тоді ж Яремчуки спорудили на своєму подвір’ї капличку святого архістратига Михаїла — як подяку Богові за маленького Михайлика.

Звичайно, Світлані нелегко. Роки проживши у місті, вона мусила звикати до сільського життя, до городів, до корови і свині на господарці, до печі, в якій палять дровами. Звикла. Пішла на роботу — з цим їй, медсестрі за фахом, допоміг головний лікар Солотвинської райлікарні  Манолій Піцуряк.

Нелегко і Михайлові. Сімейка  ж то немаленька: дружина, двоє діток, матуся,тож мусить думати, де заробити, щоб ніхто не почувався у чомусь обділеним. І ще. Він каже, що як тільки старший син почне усвідомлювати серйозні речі, батько  обов’язково розповість Тарасикові історію його життя.  Щоб не від чужих людей почув він перекручені й викривлені факти, а щоб знав, як усе було насправді.

А Тарасик тим часом восени уже піде до школи. Михайло показує нам зошит, у якому хлопчик вчиться писати. Після рисочок, паличок, гачків і кружечків там уже виведено кілька рядків із найголовнішими у його житті словами: «тато» і «мама»...


13 Травня 2010, 13:52
Теги:

Версія для друку
Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Погода, Новости, загрузка...
Додати новий коментар



Останні новини з категорії Життя:
Мобільний додаток IFCITY - твоя афіша Івано-Франківська
21 Січня 2018, 18:12
У Коломиї в матері забрали 3-річну доньку
30 Грудня 2016, 17:20
Власники 3-х закладів харчування Коломиї не дозволили провести перевірку якості продуктів
30 Грудня 2016, 16:57
УГКЦ планує збудувати на Прикарпатті клініку Святого Луки
30 Грудня 2016, 16:31
Ігор Пасічняк у Рожнятівському районі ознайомився із роботою освітянських закладів
30 Грудня 2016, 16:03
Новорічна красуня у горщику
30 Грудня 2016, 15:42
В Івано-Франківську виміряли Індекс публічності місцевих рад
30 Грудня 2016, 14:31
Святкові заходи з нагоди 108-ї річниці від Дня народження Степана Бандери
30 Грудня 2016, 14:05
За результатами моніторингу прийняття місцевих бюджетів Івано-Франківськ на сьомому місці
30 Грудня 2016, 13:40
В облдержадміністрації відбулася презентація Всеукраїнського журналу «Антикорупційний вісник «Ваша Надія»
30 Грудня 2016, 11:48
11 літрів спирту в каналізацію: Інспектори знешкоджували спирт на ринку Калуша
30 Грудня 2016, 10:57
Маленька косівчанка потребує допомоги
30 Грудня 2016, 10:33
У селі на Долинщині відкрили водопровід
29 Грудня 2016, 22:12
ЦНАП Івано-Франківська оприлюднив графік роботи на свята
29 Грудня 2016, 21:21
В Івано-Франківську відремонтували приміщення дитячої художньої школи
29 Грудня 2016, 20:56
Побачила світ книга поезій Олександра Букатюка “МАДОННА МИРУ (рЕволюція духу)”
29 Грудня 2016, 20:34
Юним глядачам показали прем’єру вистави “Красуня і чудовисько”
29 Грудня 2016, 20:05
В Івано-Франківську запрацював новий пологовий зал
29 Грудня 2016, 19:45
У середмісті створили музей-кімнату на честь патрона Івана Франка
29 Грудня 2016, 18:29
Правоохоронці застерігають водіїв: не сідайте за кермо у нетверезому стані!
29 Грудня 2016, 17:42
Увага! Попередження про лавинну небезпеку
29 Грудня 2016, 15:40
В Івано-Франківську відкрили спортивний майданчик
29 Грудня 2016, 14:55
Прикарпатські художники перенесли красу рідних пейзажів на полотна
29 Грудня 2016, 14:30
На Прикарпатті паспортизували 43 водойми
29 Грудня 2016, 13:13
1 січня в Івано-Франківську святкуватимуть 108-у річницю з дня народження Степана Бандери
29 Грудня 2016, 11:47