Він — мій перший редактор. Саме до нього я потрапив практично з університетської аудиторії і приніс свої публікації. А згодом уже мені тут оформляли трудову книжку. Він багато чого навчив нас. Але не стільки настановами чи повчаннями, як власною поведінкою. Під час нашої недавньої зустрічі мені здалося, що він анітрохи не змінився з тих часів, як я заходив до нього як до головного редактора зі своїм матеріалом. А можливо, мені просто так хотілося. Причиною ж для цієї зустрічі стала 20-та річниця газети, яку він поставив на ноги. Далі вона уже йшла сама й ось уже десять років без нього. Тож про те, як усе починалось, розповідає перший редактор газети «Галичина» Богдан Галюк.

— Це був кінець квітня, бурхливий такий, справді була весна нашого відродження. Йшла сесія обласної ради. Я лежав у лікарні, раптом з обкому мені дзвонять — виходьте на роботу. Громадського, тодішнього редактора, на той момент десь не було. Я вийшов на роботу. Йшла, як я вже казав, сесія обласної ради першого демократичного скликання. Сесія напередодні вирішила зняти і винести із сесійної зали комуністичну атрибутику. Мене кличуть на бюро обкому партії. Йде засідання бюро, і представник ЦК дає вказівки: назавтра в номері «Прикарпатської правди» — а я там перший заступник редактора — має вийти стаття про те, що колектив обурюється рішенням сесії. От таке завдання, і редактор має дати таку статтю. Я відповідаю, що якщо бюро обкому приймає таке рішення, то краще була б якась заява від бюро, а не від колективу. До чого тут колектив? «Ні, це що таке? — обурювався той представник ЦК. — і це перший заступник редактора так говорить?». Словом, по суті, мене вигнали. Я так зрозумів, що мені доведеться залишитися без роботи...

До речі, ще як був у лікарні, виник конфлікт між обкомом партії і колективом редакції. Річ у тому, що нашими (редакції «Прикарпатської правди». —  О. Б.) засновниками були обласний комітет партії та облвиконком. І облвиконком зняли із співзасновників. Тоді заява була, її підписали люди.  Я зібрав колектив: якщо ви раптом захочете писати таку заяву, як вимагають в обкомі, то нехай колектив це сам вирішить. Колектив — весь проти. і я, в принципі, відчув, що підтримка колективу в цьому питанні є. Тут до мене дзвінок. Телефонує Дмитро Захарук: «Богдане Павловичу, якщо можете, то прийдіть на сесію». На тій сесії якраз вирішували кадрові питання. Тоді Захарука якраз обрали головою виконкому обласної ради, розглядали різні інші питання. і тут виникає питання, що, оскільки обком партії зробив свою газету — «Прикарпатська правда», то обласній раді потрібно мати свою газету. Виступив Захарук, який сказав, що у нього є пропозиція обрати виконувачем обов’язків редактора газети «Вісті Галичини» — до речі, у рішенні сесії спочатку так і було записано: «Вісті Галичини» — Галюка, на той час ще першого заступника редактора газети «Прикарпатська правда». Ну й почав щось там про мене говорити...

Для мене це була несподіванка, явна несподіванка. Але я пішов на трибуну. Поки йшов до неї переді мною промайнуло все моє життя...

— Бо це ж потрібно було вам якесь рішення прийняти...

— Так, рішення треба було прийняти. І, може, то якісь високі слова, пафосні, але такі обставини тоді були. І я приблизно сказав щось таке: що дякую за довіру, не знаю, скільки Бог мені відпустив ще життя на цьому світі, але що в моїх силах, я робитиму для України. Повторю, можливо, це високі слова, але тоді такі обставини були. Високі. Проголосували, і мене затвердили. Затвердили і назву — «Вісті Галичини». А десь через тиждень збирався виконком чи обласна рада, я встав і сказав, що така назва мені ніяк не подобається. Мовляв, «Вісті» — це щось таке... А як, питають. Я кажу: просто «Галичина». На цьому погодились. І справді в рішенні записано «Вісті Галичини», але я тоді переконав, і газета стала «Галичиною».

Виникло відразу питання про кадри. Приміщення ніякого немає. У тому будинку поблизу пам’ятника Міцкевичу, де нині обком профспілки, нам дали одну кімнату. Я наполіг на тому, щоб узяти Василя Назарчука заступником редактора. Крім нього, першими до газети прийшли Тарас Захарук як відповідальний секретар, Галина Бойчук, Роман Гладиш. Отже, одна кімнатка, три столи і нас кілька чоловік. І ми почали готуватися. Від ручки і до паперу — свого нічого, щось десь вдавалося позичити. Добре, що з боку колективу «Прикарпатської правди» було добре ставлення, люди заходили, були раді, що так сталося. Це був кінець квітня.

5 чи 7 травня у Заваллі було свято — річниця Січі. Це була неділя. Дмитро Захарук як голова виконкому подзвонив мені і запросив у Завалля на свято. Ми з ним приїхали. І там на мене чекала друга несподіванка. Виступаючи на святі, Дмитро Захарук і Микола Яковина, голова обласної ради, привселюдно оголосили, що десь через тиждень вийде газета. Я тоді встав та й кажу, що ще нічого не готово. Наш маленький колектив, всі справді працювали день і ніч. Робили все, що було потрібно, і газета на 13 травня вийшла. Газета народжувалася в муках. Десь близько опівночі ми, а це Тарас Захарук, Роман Гладиш, я, тримали в руках перший номер «Галичини». А Микола Яковина, голова обласної ради, тоді жив у готелі «Україна». І він каже: я не буду спати, поки газета не вийде, занесіть мені. Ми друкували її тут, в обласній друкарні. Як нині пам’ятаю: ще місячна ніч така була гарна, і всі ми піднесені йдемо з цієї газетоюѕ Ось так вийшов перший номер. А за ним уже пішло-поїхало, потім уже з «Прикарпатської правди» почали переходити люди. Це відбувалось поступово. Але ми і далі були в тій кімнатці, аж поки нам не дали приміщення на Грюнвальдській, де суд тепер. А вже пізніше, може, ще через півроку, ми вже переселилися в «білий дім».

— Ви відчували інтерес до газети, коли з’явився перший номер?

— Ти знаєш, тут ще один момент. Газета виходила вкладкою до «Прикарпатської правди». З поштою не було ще ніяких офіційних домовленостей, і по-іншому ми не могли виходити. Правда, тоді висловлювали невдоволення і в обласній раді, чого, мовляв, «Галичина» виходить як вкладка. Тоді один мудрий чоловік, якщо пам’ять мене не зраджує, Петро Осадчук, поет, наш земляк, на все це мені каже: «Богдане, та то добре. Бо знаєш, цукерку завжди продають в обгортці. Цукерку споживають, а обгортку у сміття викидають».

Тоді обласна рада грошей виділяла явно мало. Папір був дорогий, на все грошей не вистачало. Був період, коли сиділи без зарплати. Тепер редактор займається переважно творчою роботою, а особливо на початках  — від олівця, ручки до паперу — з усім були проблеми. Багато, правда, допомагали люди. Депутати Верховної Ради посприяли, що ми отримали вагон паперу. Але найголовніше це те, що показувало ставлення людей до газети. Коли була скрута і про це ми писали, люди багато чим пожертвували. Один працівник з друкарні, на жаль, забув його прізвище, приніс всю свою пенсію. Ми ще не хотіли брати, а він — ні, це мій обов’язок. І таких людей було багато.

Я  завжди, коли виходили перші номери, ставав поблизу кіоску, що біля пошти, де нині продають морозиво, бо мене цікавило, як до нас ставляться читачі. І справді душа раділа, коли люди  питали: «Галичину», «Галичину», «Галичину»... На перших початках люди просто горіли, працювали з бажанням, може, не все вдавалося, не всі мали достатньо досвіду, але старалися.

— Ви гарно сказали, що тоді час був високий. Це насправді принципова річ.

Р. S. Богдан Павлович ще багато говорив, та й мені було про що розповісти, бо бачимося останнім часом нечасто. Насамкінець він попросив: «Я дуже хотів би, щоб ти насамперед подякував колективу за те, що ви про мене пам’ятаєте».