Щоразу після відвідування Криму я привозив із собою незабутні спогади, а інколи — несподіванки. Під час однієї з поїздок я навіть знайшов чавунне гарматне ядро з ХIV ст., яке «чекало» мене декілька століть біля Генуезької фортеці в м. Судаку.

Але в Криму мене цікавило й інше. Наприклад, багато росіян, які проживають на півострові, вважають, що ця територія є однозначно російською. Мені хотілось самому розібратись у деталях цього питання. Про депортацію кримських татар у 40-х роках минулого століття говорилось багато. Я хотів довідатись про це з перших вуст, тобто зустрітись як з депортованими, так і з тими, хто жив з ними поруч у до- та післявоєнні роки. І мені це вдалося.А тепер усе за порядком.

Історія півострова складна, а часом і дуже сумна. Тут майже дві тисячі років жили греки. Потім сюди прийшли генуезці, які й збудували величну фортецю в Судаку. В середині ХIII ст. під проводом Батия в Крим прибули татари. Три названі народи ворогували між собою за право володіти півостровом. А вийшло так, що 1476 р. турецький султан підкорив його собі. Я не маю змоги писати про інші, нечисленні народи, що проживали в Криму. Деякі з них проживають там і тепер.

У період з 1768 по 1774 роки відбулося декілька битв російських військ із турецькими. Внаслідок цього Туреччина, виснажена війною, пішла на мирний договір, за яким Крим перейшов під заступництво Росії. У книзі «Живописная Россия» (том 5, 1898 р.) читаємо: «Правительство России в сознании необходимости усилить в Тавриде русское народонаселение, переселило в нее из Екатеринославской губернии 7 тис. человек». Таким чином, першими переселенцями в Крим були вихідці з Дніпропетровщини.
З названої книги довідуємось, що вони добре прижились із татарами. Ті навіть були вражені миролюбною поведінкою українців, їх умінням приязно співіснувати і гарно працювати. До речі, коли я цікавився депортацією татар у 1944 році, старенька бабуся, що пасла кози біля фортеці, сказала майже те саме про татар, які були її сусідами. З ними вона ніколи не ворогувала, а навпаки, у них в усьому було порозуміння. У татарів старенька цінувала вміння виховувати дітей у праці й повазі до старших.

У Судаку в мене зав’язалась бесіда з відставним капітаном першого рангу Чорноморського флоту. Він стверджував, що існує велика несправедливість: Крим — це споконвічно російська територія, а її віддали
1954 р. Україні. Навіть у пісні співається, що «Севастополь — город русских моряков».

Я не міг погодитися з ним і для цього маю певні підстави. Скажіть, пане капітане, чи можете ви заперечити мені, що в двох кримських війнах міг брати участь як ваш предок — росіянин, так і мій — українець. То чому всі заслуги російських багатонаціональних військ  ви приписуєте тільки своєму представникові, а про мого і згадувати не хочете? Хіба це справедливо? Підтвердженням цього є той факт, що у війні за Крим у 1853—1856 рр. покрили себе славою прості моряки-українці Петро Кішка, Федір Заїка, Петро Шевченко. Останньому в місті Севастополі навіть пам’ятник поставили й стали народними героями Російської імперії.

Коли я спостерігаю за поведінкою російських військових у Криму, мені пригадуються слова мого грузинського товариша: «Ми гостинний народ, але нам дуже не подобається, коли гості розпочинають у нашій квартирі переставляти меблі...»

Не можу не поділитися з читачами про горезвісні події, що відбулися в Криму минулого століття.

Коли ми поверталися з Судака до Сімферополя, до нас в автомобіль підсів літній чоловік-татарин. Як виявилось, він їхав додому з тих місць, де жила його сім’я до депортації. Там у них був свій будинок, який тепер займають переселенці з Росії. Нашому супутникові-попутнику виділили земельну ділянку в іншому, віддаленому, тому і менш престижному місці, де він з дітьми в нелегкій праці будує нове житло. Рани, що йому завдала радянська влада, він уже ніколи не зможе загоїти. Його розповідь викликає велике співчуття до ображених, ні в чому не винних людей.

1944 року до них на квартиру поселився молодий лейтенант НКВС. Це була привітна людина, він часто грався з дітьми на подвір’ї, замінюючи чоловічу ласку батька, що в той час гнав німців на Захід. Одного разу квартирант прийшов додому і попрохав господиню спекти 13-15 хлібин, бо він нібито їде в довготермінове відрядження. Наступного дня офіцер ночувати не прийшов, а через добу до них прийшли інші військові в синіх кашкетах, дали декілька хвилин, щоб сім’я взяла найнеобхідніше, переважно хліб і дещо з одягу.

Тільки в далеких краях вони зрозуміли, що молода добра людина таким чином врятувала їм життя, бо без того хліба вони померли б ще в дорозі. Завчасно сказати про депортацію той лейтенант не міг, тому зробив це опосередковано, не видавши себе. «Якщо той лейтенант іще живий, то хотілось би, щоб він відгукнувся і знав, що ми ніколи про нього не забували», — завершив свою розповідь сивоголовий татарин.

Якийсь час ми мовчали. Очевидно, татарин думав про своє далеке минуле, а я — про минуле, що торкалось нашої родини. 1938 року, коли я був ще немовлям, як ворога народу заарештували мого дядька Петра Шевченка, директора школи у Великій Писарівці, що на Сумщині. Спочатку безневинного засудили до розстрілу, потім розстріл замінили 10-річним ув’язненням в Магадані, де він і помер, залишивши на батьківщині дружину і двох синів.

Через декілька хвилин я перервав мовчанку і поділився своїми роздумами з татарином. На це він з гнівом сказав: «Хочеться волати від несправедливості, хай винуватців покарає Всевишній!». Коли наш супутник вийшов з автомобіля, я встиг запитати: «А з ким татари хочуть бути разом: з Росією чи Україною?». Відповідь була однозначна: «Тільки з Україною».
В поїзді я довго не міг заснути. В голові мальовничі краєвиди південного берегу Криму перемішувались з неприємною розмовою з моряком, а потім — з тяжкою розповіддю татарина.

Сверблячка в носі «старшого брата»

Галас серед «русскороворящіх» стосовно кримських подій не вщухає з 1954 року — мовляв, М. Хрущов подарував Крим Україні. У тому ж 1954-му, на противагу Кримському півострову, в Росії утворено нову область — Бєлгородську. До її складу увійшли деякі терени зі східної України. Немало її жителів і досі розмовляють українською мовою. Чому росіяни сором’язливо замовчують те, що самі «відтяли» від України шмат території, коли «дарували» їй Крим? Нині ж за свій Чорноморський флот хочуть напустити нам свого газу...

Ще до народження Христа племена таврів населяли Кубань, Причорномор’я та важкодоступний острів, який століттям називали Таврідою (пізніше завойовники перейменували його чомусь Крим). Про Тавріду ще в V столітті до н. е. згадував давньогрецький історик Геродот. «Протрималась Русь-Таври над Чорним морем аж до татарщини», — писав славетний український історик іван Крип’якевич.

Український політичний емігрант Павло Крат, позбавлений у «загниваючому капіталізмі» утисків компартійної цензури, у своїх дослідженнях писав: «Тавристи — від слова «таврувати», себто «випікати». Таври займалися обробкою металів і обмінювали свої вироби на збіжжя, шкіру, мед в основному з полянами-русинами».

Багато баталій прогриміло на цьому русько-таврійському півострові. Згодом сюди прийшли й татари, яких за наказом «батька всіх народів» Й. Сталіна було 1944 року звідси депортовано. і аж у 1783 році Кримський півострів захопила Росія, а Г. Потьомкін, титулований фаворит Катерини II, називав півострів «бородавкой на носу России».  Свербить ця «бородавка» ще й досі декому з росіян.

Український флот почав тут формуватися й міцніти ще з ХVI століття. Запорізькі козаки плавали по всьому Чорному морю на своїх великих човнах, обшитих обсмоленим очеретом, здійснювали переможні походи на Трапезунд, Синоп, били турецький флот, найсильніший у ті роки, нападали навіть на турецьку столицю. Ніяким російським флотом у ті роки на Чорному морі і не пахло...

... Не оминули кримські проблеми і наших гуцулів, які про це висловилися в дотепній коломийці:

Нащо Москві того Криму,

Нащо того флоту?

Хай плавають у ванні,

Якщо мають охоту...

Геннадій БУРНАШОВ.

Історик, російськомовний філолог, український письменник-публіцист, м. Івано-Франківськ.

Дмитро  Дорошенко: Досить було проголосити економічну блокаду півострова

Увазі читачів «Галичини» пропонуємо цікавий фрагмент із мемуарів відомого державного діяча часів гетьманату П. Скоропадського, міністра закордонних справ та історика Дмитра Дорошенка про те, як Українська держава понад 90 років тому вирішувала проблему Криму. Саме Дорошенко в середині серпня 1918 р. у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала Сулькевича в Криму розробив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об’єднання з Україною. Отож у перевиданих 2007 року мемуарах Д. Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле (1914—1920 рр.)» на стор. 299-301 можна прочитати таке.

«Це правительство [Сулькевича у Криму], розуміється, дивилося на себе як на тимчасове, переходове, поки відбудується єдина-неділима Росія. Про якусь залежність від України воно й чути не хотіло.

Але ми не могли зректися Криму з цілого ряду дуже поважних причин: політичних — не бажаючи мати під рукою якийсь П’ємонт для майбутньої єдиної-неділимої Росії, стратегічних — не можучи залишати в чужих руках Севастопіль як базу для української фльоти і ключ до панування на Чорному морі; нарешті були причини чисто етнографічні — високий процент українського населення в Криму. Вже не згадую про тісні економічні взаємини Криму з Україною, без продуктів котрої він не міг вижити. Всі ці резони, між іншими, були виложені в нашій ноті до німецького уряду від 30 травня 1918 року. В цій ноті довелося так само, як і щодо Бессарабської справи, спростовувати й виясняти помилку 3-го Універсалу Центральної Ради, яка так щедро наділяла всі окраїни правом самовизначення «аж до відділення включно». В своїй ноті ми спирались не тільки на історичні, економічні та інші аргументи, але також і на волю самого населення: фактично воно хотіло прилучитись до України: і татари, і німці-колоністи, й українці. Не хотіли цього лише росіяни, що опинились біля влади. Вони поробилися великими кримськими самостійниками і, минаючи Київ, хотіли мати безпосередні зносини з Берліном.

Щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму, наше міністерство асигнувало кошти на піддержку трьох кримських газет, які пропагували думку про велику користь для Криму від прилучення до України... Так само субсидували ми українські громади в Криму через спеціально заснований при міністерстві неофіційний комітет Степової України, що мав завданням ширити в Криму ідею прилучення до України.

Уряд ген. Сулькевича, з свого боку, почав боротися з «українською пропагандою», почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціальні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова. Я настояв у Раді міністрів на проголошенні «митної війни» з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для овочів, стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки — і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним.

...Уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об’єднання з Україною. Блокаду було знято, і скоро по тому до Києва приїхала делегація в складі кримських міністрів: сенатора Ахматовича, Чарикова, Нікіфорова і Фрімана. Але ми заявили, що не вважаємо цю делегацію за компетентну виявляти волю і бажання кримського населення і зажадали присилки представників від громадян головних народностей краю. За тиждень прибули представники від татар, українців і німців-колоністів. Всі склали візиту Ф. А. Лизогубові, потім мені. Я запросив кримських гостей на обід, який відбувся в приміщенні Міністерства закордонних справ. На обіді був і Лизогуб. Наші гості сиділи за обідом в такому настрої, мов на похороні. Представники від національностей почували себе бадьоріше, але, видно, в присутності своїх міністрів не зважувались розв‘язувати язика.

На другий день почались офіціальні переговори в присутності представника від німецького головного командування, молодого принца Рейса.

Переговори велися цілий тиждень. Кримські делегати дуже змагались, чіплялися до кожного слова, говорили довгі промови. Особливо на непримиренній позиції стояв Чариков, колишня гроза турків. Нарешті таки зговорились і виробили прелімінар [попередні] умови: Крим діставав внутрішню автономію, свій крайовий сойм, територіальне військо, державного секретаря для справ Криму в Раді українських міністрів. Ці умови було повезено до Криму, щоб обговорити на зборах Курултаю та деяких громадських і національних організацій. Ми пішли на це, бо були певні в прихильному полагодженню справи (про це нишком заявляли нам і делегати від національностей, що приїхали до Києва). Тим часом німці згодились передати нам чорноморську фльоту з Севастополем, і на кількох торпедовцях і канонірських суднах уперше замаяв український морський кармазиновий стяг. Тим самим до нас переходила фактична влада над Кримом. Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі...»