Три дні на пішохідній частині вулиці Незалежності не можна було не помітити мистецьку інсталяцію «Той, що тримає дах» фотографа і художника Юрія Бакая. У старих віконних рамах «ожило» скло, на яке нанесли світлини давніх вікон та фасадів будівель, які ще збереглися. Прикметно те, що ці мистецькі конструкції приурочили до дня Івано-Франківська, адже мета проекту — привернути увагу громадськості до процесів руйнування історичних архітектурних споруд. Його підтримали Товариство краєзнавців Івано-Франківська та Благодійна фундація ім. Короля Юрія.

іконні рами символізують старе місто, історичний Станіславів, що його витісняє сучасний Івано-Франківськ. Звичною та нормальною стала реконструкція і модернізація старих дерев’яних рам, які замінюють металопластиковими, зі склопакетами. А це призводить до руйнування органічності й справжності фасадів старих будівель.

Ініціатор проекту зізнався, що старі рами того періоду знаходив на смітниках. «Проект «Той, що тримає дах» був лише для того, щоб привернути увагу городян, людей, від яких щось залежить, до того, що постійно зникають дрібні архітектурні деталі, я вже не кажу про цілі будинки. Місто втрачає своє обличчя, це дуже сумно», — зазначив він.
Уже після триденної експозиції віконних конструкцій у центрі нашого міста відбулася зустріч з журналістами не лише автора проекту Юрія Бакая, а й архітектора Зіновія Соколовського та письменника Тараса Прохаська, які теж не байдужі до циклічного спотворення автентичного обличчя Івано-Франківська. 

«Вже так багато говорено про збереження історичної пам’яті, і те, що Юрко зробив це у мистецький спосіб, є дуже добрим та важливим, тому що насправді проблема не лише господарська, економічна, правова стосовно збереження цієї спадщини, а найбільша — в головах людей. Безідейність... І бездуховність нашого суспільного існування зрештою показують свої результати у двадцяти роках безрезультатного бабрання, коли ні держава не має визначеної ідеї, ні місто, ні більшість людей. Ми не можемо усвідомити, що найважливішою вартістю у постмодерному чи постіндустріальному світі є ідентичність, є своя визначеність, що не вимірюється у кілограмах чи у тисячах тонн виробленого чавуну, а є цінністю генетичною», — така позиція письменника Тараса Прохаська.

«Навіть за радянської влади не дозволяли таких речей, які роблять тепер. Річ у тому, що бідність була меншим злом, аніж багатство. І через те ми втрачаємо наше середньовічне місто, яке зроблено за принципом ідеальних міст епохи Відродження», — зазначив архітектор та член творчого об’єднання «Моє місто» Зіновій Соколовський. І додав: «Я був в Австрії, там, щоби поміняти вікно — автентичне на пластикове, — треба написати заяву й отримати дозвіл. Не можна міняти вікна просто так, а якщо вже міняти, то на дерев’яні, бо пластикові — герметичні, тому й пожежонебезпечні. Та й навіть їх можна виготовити «під дерево».

Сподіваюся, що іванофранківці приєднаються до тих, яким не байдуже обличчя рідного міста».