На Дні Героїв у меморіальному комплексі жертв комуністичних репресій «Дем’янів Лаз» чільники обласної влади, представники КУНу, Руху, «Свободи» та УНП і громадськість Івано-Франківська пом’янули невинно замордованих сталінсько-більшовицьким режимом українців. Учасники заходу поклали вінки і квіти на могили закатованих НКВС, а священики відслужили поминальну панахиду.

Червоною ниткою у словах промовців була тема трагізму української історії ХХ століття. «Наш моральний борг та громадянський обов’язок, — сказав у виступі заступник голови ОДА Роман Іваницький, — не забувати про трагічні сторінки нашої історії, утверджувати в українському суспільстві нетерпимість до будь-яких проявів насильства. Тому відновлення правди про політичні репресії і гідне вшанування їхніх жертв — це не просто символ. Це головна ознака, що наша душа жива, що наше життя незнищенне, що наш народ переміг і зло, і смерть».

Не знаємо, як там з моральним боргом та громадянським обов’язком і чи весь народ так рішуче поділяє зазначену оптимістичну думку щодо зла і смерті, але впало в око інше. Коли покладали вінки до могил, де перепоховано останки замордованих галичан, лунала легендарна в радянські часи пісня «Степом, степом йдуть у бій солдати», написана в 1966 році до жовтневих свят Анатолієм Пашкевичем і Миколою Негодою. Для тих, хто призабув, нагадаю: закінчується вона словами «мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!». Ця пісня в 70-ті роки минулого століття стала своєрідним символом пам’яті про полеглих солдатів у боях із фашизмом і майже завжди й повсюдно виконували її під час покладання вінків до могил невідомого солдата в Радянському Союзі. Гарна, зворушлива пісня. Однак, у кого з організаторів чи виконавців цього дійства виникла думка поєднати пісню про радянського солдата, який загинув у боротьбі з гітлеризмом, та його прибиту горем матір з безневинно убієнними жертвами каральних органів НКВС і що саме хотів він висловити цим  присутнім, які прийшли помолитися за упокій невинно убієнних, наразі залишається глибокою таємницею.

Всі знають, що є речі сакральні, тобто святі, а є скороминущі. Ніхто ж з людей розумних не йде на могили своїх рідних з прапорами, оркестром чи магнітофоном і не крутить там пісні померлим, правда? А беремо свічку, вінок чи квіти, йдемо на могили і просимо священика, щоби прийшов помолитися за упокій їхніх душ, якщо ми християни. Чи без музики ніяк? Незрозуміло також, чому останнім часом поминальна молитва конечно мусить закінчуватися поточним політичним моментом, як у випадку з промовою мера. Він і не помітив, що почав судити інших на святих могилах. Але це ж сакральне місце, яке кардинально відрізняється від майданів, сесійних зал, студій і шпальт газет.