Попри те, що в архівах, музеях, бібліотеках зберігаються тисячі томів різноманітних історичних артефактів, документів, досліджень про Україну, зокрема і про наш край, нашу землю ще можна назвати terra incognita. Залишилось чимало недосліджених місць, пам’яток, подій, особистостей, фольклору, етнічних особливостей. Це є серйозною проблемою, адже не знати спадщини своєї землі означає не розуміти своєї національної ідентичності. 2006 року група вчених Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника приступила до системного обстеження території Прикарпаття, виявлення археологічних та історичних пам’яток. Про перші результати досліджень та унікальні пам’ятки, що є на території нашого краю, розмовляємо з керівником проекту, директором інституту історії і політології ПНУ ім. В. Стефаника, науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат, доктором історичних наук, професором Миколою КУГУТЯКОМ.

—  Що понукало вас до такого масштабного проекту — суцільного археологічного обстеження краю? В чому його суть?

— Вивчення Батьківщини є традицією української історичної науки, початки якої заклали відомі вчені Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, іван Крип’якевич, Степан Томашівський та багато інших.

Український філософ, історик культури Д. Чижевський розглядав край як основну складову буття нації: «Прив’язаність до землі, до своєї, рідної землі підтримує та скріплює національну свідомість».

В. Липинський говорив про всеукраїнську націю, засновану на «почутті територіального патріотизму», який лежить «в основі всякої організації нації — випливає з інстинкту осілості».

У цьому контексті вивчення історії Галичини, Прикарпаття є природним, закономірним. Як і створення Відділу регіональних проблем 1995 року при історичному факультеті Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, який згодом реорганізували у науковий Центр дослідження українського національно-визвольного руху.

2006 року з відкриттям кафедри етнології та археології при інституті історії і політології ПНУ, а також Карпатської етнологічно-археологічної експедиції запровадили концепцію комплексного дослідження етноісторичного минулого краю. На основі міждисциплінарного підходу, зокрема археології, етнології, історії перейшли на першому етапі до системного суцільного обстеження території Івано-Франківської області з метою виявлення всіх типів археологічних, історичних та етнографічних пам’яток, їх опису, картографування, введення в науковий обіг як нових джерел. На другому етапі цього проекту передбачається перехід до концептуального переосмислення історії краю на основі нових джерел.

Такий підхід мав би вже давно стати державною програмою етноісторичних досліджень в Україні. Це дало би змогу повною мірою виявити, якою етнокультурною спадщиною ми як народ володіємо. Крім того, дослідження краю має важливе значення для розвитку економіки туризму, який в Україні асоціюється з Карпатами. Попри те майже за два десятиліття незалежності України цю проблему не було навіть сформульовано як ідею, в той час як у країнах Заходу проблему комплексного археологічного обстеження території вирішено.

Практично його розпочали з Галицької Гуцульщини (Верховинський, Косівський райони, частина Коломийського і Богородчанського районів). Івано-Франківська область є етнографічною базою всієї України, тут є яскраві етнографічні групи гуцулів, бойків, історико-етнографічні райони — Покуття, Опілля, однак прикарпатської школи етнологів досі не було, а звідси й недостатня вивченість цих етнографічних феноменів.

— Як вирішуєте проблему браку фахівців, які могли б професійно досліджувати українську історію й етнокультуру краю?

— Час дослідників-одиночок, ентузіастів завершився, настав час великих колективних проектів з комплексним міждисциплінарним підходом, концептуальним переосмисленням, колективними зусиллями істориків, етнологів, археологів, культурологів, мистецтвознавців, етнолінгвістів, фольклористів.

Однак досвідчених фахівців наразі бракує. Ще з початку 90-х років ХХ ст. при інституті історії і політології ПНУ ім. В. Стефаника відкрили аспірантуру за чотирма спеціальностями, спеціалізовану раду для захисту кандидатських, а згодом і докторських дисертацій з етнології та історії України. Нині захищено вісім кандидатських дисертацій з етнології. Так поступово формується прикарпатська школа етнологів.

2006 року за підтримки ректора університету члена-кореспондента НАН України Б. Остафійчука відкрили кафедру етнології і археології, створили Карпатську етнологічно-археологічну експедицію, яка приступила до масштабних досліджень. 2007 року спільно з облдержадміністрацією та обласною радою було створено науково-дослідний інститут історії, етнології і археології Карпат. Однак адекватної масштабові досліджень підтримки з боку держави не отримали. До складу інституту входять відомі археологи, етнографи, історики і молоді дослідники: Б. Томенчук, П. Сіреджук, М. Паньків, М. Волощук, І. Кочкін, П. Костючок, О. Дрогобицька. Роботу в ньому змодельовано так, що над дослідженням відкритих пам’яток стародавньої, середньовічної і нової історії працюють не лише археологи, а й історики, етнологи, фольклористи тощо.

В інституті історії і політології виходять чотири всеукраїнські наукові журнали: «Галичина», вісники серії «Історія» і «Політологія», міжнародний журнал з проблем карпатознавства «Карпати. Людина. Етнос. Цивілізація».

— Які основні напрями досліджень Інституту історії, етнології і археології Карпат?

— Є вісім напрямів наших наукових пошуків: транскарпатські шляхи в міграційних процесах і торговельних зносинах; давні й середньовічні городища Прикарпаття; стародавні культові пам’ятки краю (язичницькі святилища, християнські монастирі ХII—ХVIII ст.); середньовічні оборонні комплекси (замки, оборонні двори); стародавні й середньовічні виробничі осередки краю (кремінь, сіль, метали); український національно-визвольний рух ХIХ—ХХ століть; історична мікротопоніміка Прикарпаття; історія і традиційна культура Гуцульщини, Бойківщини, Покуття, Опілля.

— Що найбільше вас вразило в ході досліджень?

— На п’ятому році інтенсивної роботи не перестаю дивуватись рівню недослідженості краю, який загалом вивчають уже протягом майже 200 років. Як могло статись, що досі фактично не знали, що в Карпатах є унікальний тип археологічних пам’яток — потужний петрогліфічний комплекс (петрогліфи  — наскельні зображення. — Авт.), який можна прирівняти до петрогліфічних пам’яток Балкан, Кавказу, Карелії.
Вражає велика концентрація культових пам’яток в краї, що свідчить про сильну духовну традицію. За неповними даними, на території Прикарпаття виявлено близько 140 монастирів ХII—ХVIII століть, де справжня «terra sacra».

Досі вважалось, що археологічні пам’ятки є тільки в карпатському низькогір’ї, а далеко в горах вони відсутні. На основі цього робились висновки про пізньосередньовічне заселення гірського регіону. До того ж цей процес румунська історіографія приписувала так званій волоській колонізації.

Виявлені за останні роки більше 20 слов’янських городищ і святилищ в горах і біля перевалів вказують на їх автохтонне слов’янське походження. Вже сьогодні можна сказати, що в більшості випадків сучасна карта гірських населених пунктів сформувалась як мінімум у IХ—ХII століттях, тим самим не залишаючи  місця для будь-яких етноісторичних спекуляцій.

Важливо зазначити і те, що замки, оборонні двори, городища, святилища, монастирі згруповані вздовж стародавніх шляхів, у напрямку до перевалів.
Особливе враження на мене справив той факт, що на багатьох городищах і святилищах стоять могили воїнів УПА, зокрема біля Надвірни, Фитькова, Грабівця, Кут, Городаѕ Вони є глибоким етнородовим символом. Упівці могли не знати, що там — стародавні городища чи святилища. Як правило, це стратегічні висоти. Але вони воювали і загинули за свою Батьківщину, захищали її на тих самих рубежах, що і їхні далекі предки сотні й тисячі років тому. Це особливі, легендарні місця, де символічно зустрілись різні покоління воїнів-захисників.

— Які загальні результати ваших чотирирічних досліджень?

— Зроблено сотні експедиційних походів у найвіддаленіші куточки нашого краю з метою перевірки робочих гіпотез, виявлення й обстеження різноманітних пам’яток. Попри величезний обсяг виконаної за чотири роки роботи перебуваємо лише на початковому етапі вивчення етноісторичної проблематики краю. Нині ще не володіємо узагальнювальними даними стосовно того чи іншого типу археологічних пам’яток, ми ще в процесі дослідження. Завершення його лише першого етапу (виявлення, опис, картографування, систематизація пам’яток тощо) займе щонайменше наступні чотири-п’ять років. Після цього на основі сотень нових джерел передбачається формулювання нової концепції історії краю.

Карпатська експедиція виявила майже 230 невідомих досі пам’яток, з них більше 40 скельних гірських святилищ здебільшого на території Гуцульщини. Значний інтерес викликають пам’ятки біля Чорної Гори, на Сокільському хребті, Лисині Космацькій, у Терношорах, Завоєлах, які багаті петрогліфічними комплексами.

Зі 138 досі виявлених монастирів унікальними є скельно-печерні храми ХII—ХV століть, багато з яких розташовані на місці давніх язичницьких святилищ, що вказує на безперервність духовної традиції.

Виявлено 60 замків і оборонних дворів. 2009 року Карпатська експедиція з участю студентів-істориків провела грунтовні археологічні розкопки залишків Надвірнянського замку.

Загалом за цей час обстежено, описано, картографовано і зроблено плани більше 120 археологічних пам’яток. На цьому етапі йде їх опрацювання, оформлення з подальшою публікацією в повноцінних історичних джерелах у вигляді наукових каталогів. Плануємо до кінця 2010-го видати два перші каталоги археологічних пам’яток.

— Чи знає громадськість про унікальність ваших досліджень, тобто може десь про них прочитати?

— Так. За роки роботи інституту Карпат видано монографію Б. Томенчука «Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття», книжку  М. Кугутяка «Скельні святилища Сокільських вершин», а також на іншу історично-наукову проблематику, колективну монографію «Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923. ілюстрована історія», яка зайняла друге місце в номінації «наукові видання» у всеукраїнському рейтингу «Книга року-2008», а торік — перше місце в номінації «наукові видання» на Міжнародному форумі видавців у Львові.

Принагідно закликаю наукову громадськість, інтелігенцію краю, представників влади підтримати нашу працю.

«Чорна гора» аль-Масуді й українська Чорногора

Чорногірський хребет розташований у північно-східній частині 700-кілометрового Карпатського лука, в географічному центрі Європи. Чорна гора, або Піп-Іван (2 028 м), разом з вершинами Смотричем (1894 м) і Вухатим Каменем (1 820 м) становлять у гуцульській традиції первісну, «правдиву» Чорногору, назва якої поширилась на весь хребет. За формою Смотрич і Вухатий Камінь утворюють підкову, спрямовану на північний схід.

До Чорної гори була прикута увага дослідників з давніх-давен. Ще в 30-40-х роках Х століття «арабський Геродот», учений-енциклопедист Абуль-Хасан Алі ібн Хусейн, відомий під іменем аль-Масуді, у своїй праці «Золоті копальні і розсипи самоцвітів», або «Золоті луги» в розділі LXVI «Опис будівель, шанованих слов’янами» повідомляє про три найбільші язичницькі храми слов’янського світу, один з яких був на Чорній горі. Дослівний текст з коментарями передаємо в перекладі А. Гаркаві.

«У слов’янських краях були будівлі, шановані ними. Між іншими була в них одна будівля на горі, про яку писали філософи, що вона одна з найвищих гір у світі. Про цю будівлю існує розповідь про якість її побудови, про розташування різнорідних її каменів і різноманітність їх кольорів, про отвори, зроблені у верхній її частині, про те, що побудовано в цих отворах для спостереження над сходом сонця.., про вставлені туди дорогоцінні камені і знаки, помічені в ній, які вказували на майбутні події і застерігали від подій перед їх здійсненням, про звуки, що лунають у верхній її частині... Друга будівля була споруджена одним з їх царів на Чорній горі; її оточують чудесні води, різнокольорові і різні за смаком, відомі своєю користю. В ній вони мали великого ідола в образі людини, зображеного у вигляді старця з палицею в руці, якою він рухає кості мерців з могил. Під правою його ногою є зображення різнорідних мурашок, а під лівою — зображення пречорних воронів чорних крил...

Ще іншу будівлю мали вони на горі, оточеній морським рукавом...».
Отже, у своєму описі аль-Масуді повідомляє про три найзнаменитіші в Південно-Східній Європі сакральні пам’ятки слов’ян Х ст. Для науковців постала проблема їх географічної локалізації. Стосовно Чорної гори слід зауважити, що її завжди виділяли з карпатського масиву картографи ХVII—ХХ століть як окремий географічний об’єкт. Першими висловили думку про тотожність Чорної гори аль-Масуді з карпатською Чорногорою вчені ХIХ ст. Я. Головацький і А. Фомінцин. У 70-х роках ХХ ст. відомі російські сходознавці А. Ковалевський, а згодом В. Бейліс знову переклали цей напівзабутий твір і вказали на можливість реального існування описаних аль-Масуді храмів.

Детально проаналізувавши опис слов’янських язичницьких храмів аль-Масуді, а також найновіші історичні, археологічні, природознавчі та географічні матеріали ще в кінці 70-х років, Б. Томенчук зробив спробу підтвердити припущення Я. Головацького,  А. Фомінцина та А. Ковалевського. Аналіз сукупності джерел дозволив зробити висновок про те, що все написане аль-Масуді про слов’янський храм на Чорній горі має під собою реальну основу, зокрема стосовно розташування пам’ятки на горі Піп-Івані.

Іншу версію розташування слов’янського храму запропонував відомий краєзнавець археолог з Делятинщини М. Клапчук, який ототожнив Чорну гору аль-Масуді з Страгорою, що біля сіл Лоєви і Стримби Надвірнянського району. Г. Марченко висловив припущення, згідно з яким Чорногірське святилище аль-Масуді пов’язане зі «скельною обсерваторією», що біля села Багна Вижницького району Чернівецької області.

Логіка авторської концепції полягає ось у чому. Зокрема, з опису аль-Масуді випливає, що перший храм був розміщений у високих горах. Він являв собою складну кам’яну споруду. В описі подано навіть окремі деталі його конструкції — отвори з боку сонця. Стіни храму, очевидно, були розписані — «покриті знаками, які передбачали майбутнє». На храмі були встановлені інструменти, які лунали і своїм звучанням діяли на людей, що їх слухали, можливо, на зразок дзвонів. Загалом цей храм дуже своєрідний порівняно з двома іншими. У ньому немає ідола, точніше, про нього не згадується. І становить він справжню культову будівлю зі складними конструктивними деталями і звуковим оформленням. Усім цим він дуже близький до ранньохристиянських храмів-базилік, що дає можливість відносити його до слов’янського населення Балкан, яке перебувало у найближчих стосунках з Візантією і Римом. До того ж слов’яни на Балканах, на відміну від своїх братів на прабатьківських землях, були під значним впливом давнього автохтонного населення, що позначилося як на їх матеріальній, так і на духовній культурі.
Для нас особливий інтерес становить «другий храм», який арабський мандрівник розмістив на Чорній горі. Якщо ототожнити «Чорну гору» аль-Масуді з Чорногорою Українських Карпат, то стає зрозумілим опис місця, де вона височить. В Українських Карпатах Чорногора — найцікавіший в геологічному, ландшафтному, флористичному і фауністичному аспектах гірський масив. Тут беруть початок найбільші водні артерії Карпат: на південних схилах — Тиса, на північних — Прут. До того ж Чорногора оточена водами Чорного і Білого Черемошів та Чорної і Білої Тис, що й пояснює різницю кольорів води в описі аль-Масуді. Саме використання кольорів у географічних назвах було дуже розповсюджене із загальноприйнятою давньоіранською системою географічних координат: північ — чорний колір, південь — червоний, захід — білий і схід — зелений або голубий. Цей гірський район Українських Карпат є ще й одним із найбагатших регіонів Європи на мінеральні та соляні джерела. Усього в зоні Карпат сьогодні відомо близько 650 мінеральних джерел. Крім мінеральних, у регіоні Карпат є майже 800 соляних джерел, з яких здавна добували сіль способом виварювання розсолу. Поряд з багатими покладами кам’яної солі у Верхньотисянській западині (Солотвино), які є найбільшими в Європі, вони були відомі всьому давньому світові. Другий район соляних джерел — Покутські Карпати, що з північного сходу прилягають до Чорногори. Це район літописної «коломийської солі», яка вперше згадується 1242 р. як особиста власність галицьких князів.

Соляні джерела тут відомі у 40 пунктах. З численними мінералізованими, соляними джерелами Українських Карпат пов’язані і багато приток басейнів рік Тиси, Пруту й Черемошу з такими специфічними назвами, як «солоний»
(3 рази), «солонець» (8), «саратина» (3), «слатина» (2), «квасний» (7), «буркут» (9), «галаш» (2), «ропінний» (2), «банський» (6) та інші. Всі ці факти загалом пояснюють згадані у творі аль-Масуді різні «смакові» властивості води, що відомі і як «лікувальні».

Таким чином, своєрідний опис місцезнаходження «Чорної гори» аль-Масуді цілком підтверджується унікальними місцевими природно-географічними умовами карпатської Чорногори.