Після Другої світової війни багато наших земляків емігрували до Канади, США та інших країн. Проте, щоб у ті післявоєнні часи виїхати в країни вільного світу, потрібно було кілька років поневірятися таборами біженців і переміщених осіб в Австрії та Німеччині. Серед емігрантів цієї хвилі бачимо чимало людей інтелектуальної праці й одночасно справжніх українських патріотів з числа осіб молодшого покоління. І думалося, як, перебуваючи на становищі біженців, ці діти війни зуміли здобути відповідну освіту, добре виховання, а потім і успішно організувати своє життя. Відповідь на це висвітлює один із найважчих періодів емігрантської долі наших земляків, які не зі своєї волі покинули Батьківщину і, не маючи навіть якоїсь чіткої перспективи на майбутнє, в цілком тимчасових умовах зуміли створити гімназію й наладнати її успішну роботу.

Мені пощастило поспілкуватися з колишньою ученицею цієї гімназії Софією Мельник-Бурою й отримати від неї деякі матеріали про функціонування гімназії, що дозволили уявити ту гігантську працю, яку здійснили біженці-патріоти, щоб не пустити молодь поганими дорогами, а об’єднати її, дати освіту, виховати в патріотичному та релігійному дусі, в любові до праці та в повазі до людини.

Мета — вберегти молодь

З публікацій багатьох дослідників довідуємося, що після війни в Західній Європі опинилось до 750 тисяч біженців та переміщених осіб. Після насильницької репатріації, яку проводив радянський режим, залишилось 250 тисяч осіб. Лише в австрійському місті Зальцбурзі було аж п’ять таборів для біженців, в яких перебувало близько п’яти тисяч українців, найбільший був у передмісті Лєксенфельді. Тут стояли здебільшого дощані бараки, в яких під час війни жили робітники, вивезені на примусові роботи з різних окупованих німцями земель. Деякі біженці приміщались поруч у мурованому будинку монахів оо. єзуїтів, де містились театральна зала і маленька лікарня. Монахи також безплатно відпускали українцям свою церкву для богослужінь. Серед біженців були вчителі та лікарі, інженери та науковці, священики та митці. Всім їм доводилося заробляти на хліб, виконуючи різні чорні роботи, наймаючись у місцевого населення.

У таких умовах у Зальцбурзі організовувалась гімназія. Проте не так просто було одержати дозвіл на відкриття гімназії. Цю важку ношу взяв на себе біженець уродженець Рогатинщини колишній активний організатор освіти в Галичині д-р Володимир Калина. Він домігся дозволу на відкриття навчального закладу від військової та місцевої австрійської влади і став першим директором нововідкритої гімназії. Володимир Калина так сформулював мету створення гімназії: «Коротко кажучи, нашою метою було:

1. Заховати нашу молодь від деструктивних наслідків Другої світової війни.

2. Зберегти її фізичне здоров’я як підставу до активного життя
інтелігентної людини.

3. Дати цій молоді таку освіту, яку вона могла б осягнути в нормальних часах у своїй українській середній школі, словом – виховати її на добрих членів української нації».

Ставши директором, Володимир Калина розумів, що однієї гімназії для реалізації цих завдань недостатньо, що потрібно створити цілісну українську навчально-виховну систему. і тому разом зі своїми однодумцями подбав, щоб у кожному таборі були створені початкові школи. Заснував вищу сільськогосподарську школу, народний університет для робітничої молоді, матуральні курси для дорослих. За свою працю педагоги майже нічого не одержували.

Гімназія в бараку

Починалася гімназія з однієї кімнати, яку було виділено в таборі. У цій кімнаті почергово впродовж дня по дві години навчалися вісім гімназійних класів. Разом з цим розпочали будувати дерев’яний барак для гімназії. Матеріалами допомагали українські громадські організації, а робочою силою були самі переселенці: вчителі, учні старших класів, батьки. Зрозуміло, що всі роботи виконувались безплатно. І вже до кінця жовтня стояв новий барак з лавками, столами і таблицями, в ньому примістилось шість класів, кабінет  директора й учительська кімната. Дві кімнати для гімназії були вивільнені в житлових бараках. Крім директора, працювало ще 17 вчителів. Це були фахівці вищої кваліфікації, які мали великий досвід роботи в середніх та вищих школах, а в Зальцбурзі опинилися серед біженців.

Проте дуже важливим було організувати навчально-виховний процес так, щоб гімназія одержала визнання державними освітніми органами і зрівнялася в правах з австрійськими гімназіями, іншими словами, отримала право прилюдності. Підручників не мали, навчального приладдя теж. А вчитися учні повинні були за австрійськими навчальними планами і програмами та ще мали знати історію української культури, українську мову і літературу, а також історію та географію України. Можна собі уявити, скільки потрібно було докласти зусиль, щоб створити навчально-матеріальну базу і домогтися глибоких знань. І це потрібно було зробити  в дуже стислі терміни, щоб уже перші випускники отримали такі свідоцтва зрілості, які б дозволяли їм вступати до вищих навчальних закладів Європи та Америки.

З метою знайомства з навчально-виховним процесом гімназію відвідали представники американської, а потім і австрійської шкільної влади. Обидві комісії були вражені високими навчальними досягненнями учнів.  За рішенням цих комісій гімназії було надано право прилюдності та дозволено проводити матуральні іспити. Навчальний заклад отримав назву: «Українська приватна реальна гімназія з правом прилюдності». У 1945-1946 навчальному році в гімназії навчалося 184 учні. А в червні 1946-го проведено перші матуральні іспити, і 47 випускників отримали свідоцтва зрілості. Це було великим досягненням українських емігрантів, а для вчителів — моральна нагорода за їх важкий труд. Випускники гімназії без жодних проблем навчалися в австрійських університетах, а потім продовжували навчання в університетах за океаном. Слава про гімназію ширилася серед української громади. і вже у 1946—1947 навчальному році в гімназії навчалось 273 учні.

Останній директор гімназії проф. Павло Баб’як пізніше згадував: «Життя гімназії, цієї перлини нашої громади, було тісно пов’язане з усіма проявами нашого таборового життя. Не було майже ні однієї ділянки, в якій не проявлялася б праця учителів чи учнів... Ми, будучи з різних частин однієї України, в цих таборах зживалися. Ми там вчилися, трудились і не одне добре внесли в історичний дорібок України, а благородним прикладом цього було успішне виховування нашої молоді. Важко заперечити, що це тоді був наш найбільший здобуток та наше найбільше добро».

У широкий світ — з Україною в серці

У зв’язку з від’їздом щораз більшої кількості сімей за океан число учнів у гімназії зменшувалось. Виїжджали також педагоги й директори. Тому гімназія проіснувала п’ять років. За цей час змінилося чотири керівники, 32 професори навчали і виховували молоде покоління, 150 випускників склали матуральні іспити. Учні, які вибули з молодших класів гімназії у зв’язку з переїздом батьків, продовжували навчання в гімназіях за місцем проживання. Під час перегляду матеріалів про Зальцбурзьку гімназію, мою увагу привернуло напутнє слово, з яким звернувся до випускників директор гімназії Микола Кокольський. Він, зокрема, сказав: «Черпайте знання з усіх доступних джерел. Пам’ятайте, що навіть з каламутного джерела можна дістати чисту, здорову воду, якщо її профільтрувати. Пам’ятайте, що інтелігенція є провідною верствою народу. Але якщо ця провідна верства без глибокого знання, без твердого національного хребта, без засад християнської етики, то вона приведе народ до згуби. Це ми бачимо і в нашій історії, і в історії інших народів... Доля розкидала нас по всьому світу. Україну не можемо будувати на рідному полі. Але це не значить, що ми маємо влитися в чуже море, втопитися в чужих океанах. Настав такий час, що мусимо будувати Україну в своїх серцях. Там, де є хоч одно українське серце, там є Україна».

Знання, здобуті в гімназії, пригодилися всім. Багато колишніх випускників посіли гідне місце в суспільстві. Богдан Гаврилишин, наприклад, став відомим європейським економістом, 18 років очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, був радником українських президентів та прем’єрів. У Зальцбурзькій гімназії навчався і теперішній глава Української Греко-Католицької Церкви кардинал Любомир  Гузар, який початкову освіту здобув у Львові, а в 1944 році з батьками та сестрою Мартою опинився в Зальцбурзі.
Створення та забезпечення успішної роботи української гімназії на вигнанні продемонстрували світові, що українці — це здібна, освічена і культурна нація, яка навіть у найскладніших умовах вміє організувати свій побут, подбати про збереження своєї  мови та культури, що і личить одному з найдавніших європейських народів.

Професори гімназії — уродженці нашої області

Серед директорів та професорів гімназії були уродженці нашої області: д-р Володимир Калина (1896—1965), перший директор гімназії, математик (народився в с. Колоколині на Рогатинщині); проф. Михайло Бачинський (1895—1970), третій директор гімназії, філософ, викладав логіку і психологію (народився в с. Серафинцях на Городенківщині); проф. Микола Матіїв-Мельник (1890—1947), викладач української мови та літератури (народився в містечку Яблунові на Косівщині); проф. Роман Міхняк (1891—1983), викладач природничих дисциплін (закінчив Станиславівську гімназію 1912 р.); проф. Степан  Гумінілович (1917—1985), композитор, викладач руханки і диригент хору «Трембіта» (народився в с. Топорівцях на Городенківщині); проф. Остап Гамерський (1890—1952), викладач математики, навчався в університетах Львова та Відня (працював  з 1937 року в Станиславівській українській гімназії); проф. Осип М. Левицький (1886—1973), викладач німецької й латинської мов (народився в с. Вербіжі на Коломийщині), проф. Юліян Каменецький (1892—1973), викладач історії та географії (народився в с. Маріямполі біля Галича).

Професорами гімназії були також колишні викладачі середніх та вищих шкіл Львівщини, Тернопілля, вчителі зі східної України.