Доля вперше звела мене з цією дівчиною сім років тому  в районному товаристві інвалідів «Надія», де я одразу звернула увагу на симпатичну білявку: горда постава, щирий погляд і привітна усмішка — їй так не пасував інвалідний візок, де вона сиділа... І все ж він був частинкою її життя.

Чому? Що сталося? Коли і за яких обставин? Вирішила, що підійду і розпитаю, хоча, чесно кажучи, очікувала почути у відповідь: «Дайте мені спокій. Вам, журналістам, так і кортить смакувати чужими долями...» Але Надя,  усміхнувшись, відповіла: «Добре, я розповім. Приїжджайте в гості».

...Вершина двометрової ялинки, з якої впала дівчина, стала для неї фатальною. Це і був той день, який поділив життя Наді на «до» і «після». Щось того дня закінчилось, а щось почалося. І, напевно, тільки тепер оте «щось» можна проаналізувати. Тільки тепер, коли Надія Стефурак із Забережжя стала єдиною представницею Івано-Франківщини в параолімпійській збірній України, показала шостий (!) результат на перших у своєму житті олімпійських стартах у Ванкувері, вкотре довела насамперед собі, що навіть після серйозної травми життя продовжується. Саме такі слова написала вона кілька років тому на першій сторінці фотоальбому, де кожен знімок — це перемога над хворобою...

Біль

Усе почалося з хвороби матері. Довгі і важкі 12 років мучилася вона у страшних болях, останні шість — не піднімаючись з ліжка. Чоловік, три донечки і син готові були на край світу піти, лиш би полегшити її страждання. Полегшив Господь, забравши жінку до себе у розквіті літ, — їй було всього 46.

Тоді Наді здавалося, що разом з мамою у глибокій могилі вона ховала й частинку своєї душі. і як добре, що поруч з нею був у ті дні Любомир! Він розумів її. Він умів знайти потрібне слово, щоб заспокоїти і розрадити. Він будував плани на майбутнє, в якому їх чекало спільне щастя.

Але через чотири місяці після смерті матусі довелося Наді витримати ще один удар долі: Любчик загинув. Розбився на мотоциклі. Золотий вересень і чорний похорон — таким вона пригадує той день. А кожного наступного дня — майже до зими -— їздила в сусіднє село на його могилу. 

Тим часом інша біда вже чекала, аби вкотре втрутитися в її життя. Чекала знову таки рівно чотири місяці. Це було перед самим Різдвом. Надя пішла до лісу, аби зрубати дві ялиночки і прикрасити їх на могилах у мами і в Любчика. Одну побачила відразу, а другої, маленької, не знайшла, тому вирішила зламати верхівку гарної великої ялинки, яка росла обабіч стежки. Хіба ж могла вона знати, що та ялинка була підрубана?! І як тільки Надя взялася лізти вгору, ялинка схилилася і дівчина впала на землю. Спробувала піднятися — тіло не слухалося її. Спробувала повзти — через гострий біль не могла рушити з місця. А від температури, яка одразу піднялася до хтозна якої позначки, під нею аж до ррунту розтопився сніг.

Почало сутеніти. Надя знала, що такої пори у лісі вже ніхто не появиться. Ще й вдома нікому не сказала, куди йде, отож якщо й шукатимуть її, думала, то скрізь, тільки не тут. А завтра — святий вечір, попереду — три дні свят. Невже так і доведеться чекати смерті в оцій лісовій пастці?!

Вона знепритомніла після раптового спазму в серці. Минула ніч. Прийшла до тями, як уже світало. І коли побачила, що до лісу під’їжджає легкова машина — хтось ще спохватився за ялинкою до свята, — мало не заплакала з радості. «Дядечку, допоможіть!» — покликала чоловіка, який ішов якраз на те місце, де з невідворотністю долі боролося молоде життя. Той першої миті злякався, навіть почав було втікати, несподівано почувши кволий голос з-за снігового замету. Потім повернувся, подався в село за допомогою, повідомив її родину, викликав «швидку»...

Родина

Ох як їй бракувало у ті перші, найважчі, дні матусі! Хоч би її погляду! Хоч би слова! Маму тоді їй замінила старша сестра. З лікарні вона забрала Надю до себе, хоч і винаймала тоді із сім’єю квартиру у чужих людей. Так і жили: у двох кімнатах Оксана, її чоловік, двоє їхніх діток, молодша сестра Ігоря і Надя. Найбільше її непокоїло те, чи не стала тягарем для сестри і шварра, чи не виникатимуть через неї суперечки. Та Оксана з Ігорем виявилися людьми великої душі, й не було жодного випадку, аби чимось дорікнули їй чи скривдили. Коли ж збудували власну оселю, кликали Надю до себе. Але вона вирішила жити у батьківській хаті. Тут, поруч, ще одна сестра, Марійка, та її сім’я, брат Михайло, тато — допоможуть, коли треба.

Надя знала, що завжди може розраховувати на найближчих людей. Вона вдячна їм за кожне слово підтримки, за те, що ставились до неї як до колишньої Наді — здорової і рухливої, а не лили сльози над її інвалідністю. На її обличчі поселилась усмішка, щоб розпач бачив: у серці цієї дівчини йому не залишилося місця. Вона мила, прала і прибирала, готувала їсти, вишивала, в’язала. Тобто могла робити все, крім одного, — ходити. Навчилася жити на візку. Навіть на город виїжджала і разом з усіма полола грядку або чистила буряки. Навчилася бути самостійною. Особливо тоді, коли їй допомогли у цьому.

Друзі

Тепер їх у Наді багато. А найпершими були (і залишаються) працівники Мальтійської служби з Івано-Франківська. З ними вона ризикнула вирушити за межі рідного Забережжя — їхали на прощу до Крилоса. Потім був табір у Яремчі. Опісля — поїздки до Голландії та Німеччини в реабілітаційні табори. Потім — перші конкурси і змагання.

Вона добре пам’ятає ту суперечку з керівником обласного осередку Мальтійської служби Романом Яручиком, коли він сказав: «Готуйся до спортивних стартів!». Надя про це і слухати не хотіла. «Теж мені, знайшли спортсменку на інвалідному візку», — огризнулася. «А чому б і ні?» — Роман відповів таким тоном, що вона задумалась над його словами і невдовзі поїхала на рекреаційні ігри до Львова, де позмагатися у семи видах спорту з’їхалися понад 100 молодих дівчат і хлопців на візках. «Я тут буду найслабшою», — розпачливо подумала Надя іѕ виборола перше місце.
Це була та перемога, з якої, можливо, все й почалося. Надя відчула, що може в житті щось більше, ніж просто займатися домашніми справами. Її наміри підтримали мальтійці. І не тільки вони. Нині до когорти своїх друзів дівчина зараховує всіх, хто в різний час допомагав їй освоюватися в новому амплуа . А це колишній і теперішній голови Богородчанської районної ради — Дмитро Курилюк і Володимир Тимчишин, голова обласного відділення Олімпійського комітету України Мирослав Карабін, керівник обласного відділення «інваспорту» іван Балагутрак, депутат районної ради односельчанка Оксана Амброзяк, колишня жителька Забережжя, яка тепер живе в Америці, Марта Герасимович, директор Івано-Франківського коледжу фізичного виховання Любомир Пасічняк і, звичайно ж, керівник мальтійців Роман Яручик та члени районного товариства інвалідів «Надія». Їхня моральна і матеріальна підтримка допомагала і допомагає Наді вірити в себе, не впадати у розпач тоді, коли щось не вдається, упевнено прямувати вперед. Тому що саме завдяки підтримці друзів вона «зрадила» інвалідному візку, вибравши натомість...

Лижі

Точніше, боб — це спеціальні спортивні сани, які прикріплюють до лиж, а коли немає снігу — до ролерів. Та якщо нині Надя тренується на спеціальних спортивних базах, виїжджає на збори за кордон, з нею працюють тренери параолімпійської збірної України, то п’ять років тому все починалося з тренувань на гірських схилах нашого району, з професійних порад її першого спортивного наставника — тренера Василя Цьомка. Точніше, все почалося тоді, коли тренери параолімпійців звернулися до тренерів спортивних шкіл області, чи не примітили вони інвалідів-візочників, які мають нахил і бажання для занять лижним спортом. Саме тоді Василь Цьомко з Порогівської ДЮСШ «Колос» згадав про молоду й енергійну Надю Стефурак із Забережжя. Через якийсь місяць вона вже була на спортивно-тренувальній базі «Тисовець». Там уперше сіла на боб, там докладала максимум зусиль, щоб навчитися керувати ним, щоб відчувати трасу, розуміти суть їзди, розраховуючи на силу і міць своїх рук.

Старання не минули марно. Через десять днів Надя продемонструвала досить добрий як для абсолютного початківця результат. «Витривала і перспективна», — почула вона від тренерів і її запросили на другий збір.
Але повернення додому зовсім не означало відпочинок від занять. Навпаки, Надя взялася за тренування з подвоєним ентузіазмом, щоб довести: її вибрали  з-поміж багатьох недарма. Щодня разом з тренером Василем Цьомком вони їхали в Яблуньку, Луквицю чи Гуту, де гарний сніг, де відповідні траси, і півтори-дві години присвячували посиленим тренуванням. Коли сніг розтавав, Надя пересіла на ролери, визначивши щоденний маршрут: Забережжя — Богородчани і назад. В один бік — 12,5 кілометра. За першим разом витратила на цю відстань дві години, через кілька тижнів тренувань —  45 хвилин.

Перші перемоги

З того часу, як Надією Стефурак зацікавились тренери параолімпійської збірної, вона більше жила на спортивних базах, ніж у рідному Забережжі. А в січні 2007 року вперше виїхала на відповідальні старти з лижних гонок і біатлону — Кубок світу в Німеччині. Участь у змаганнях брали команди з 19 країн. Україну представляли всього сім спортсменів. Перед дебютанткою Надією Стефурак не стояла мета перемогти. Їй достатньо було підтвердити свою класифікацію. і Надя це зробила: першого разу проїхала 10 кілометрів за 37 хвилин, другого — за 35.

«Можна було додати у швидкості, але у спорті також є свої секрети. Один з них — не розкривати перед суперниками всі свої можливості там, де це не обов’язково, зате на олімпійських трасах слід пустити в хід усю силу і майстерність», — каже лижниця. і пригадує, що відчувала неймовірне піднесення від участі у змаганнях, від спілкування зі спортсменами з інших країн, від того, що команда України за кількістю й якістю здобутих нагород посіла тоді п’яте місце. Своїм же четвертим результатом вона була цілком задоволена.

Наступного року їхала на Кубок світу уже більш досвідченішою. «У лижних гонках ішла я тоді ще не дуже впевнено, зате стріляла добре», — пригадує Надя. Це їй і допомогло: на етапі у Фінляндії на обох вогневих рубежах відстрілялася без промахів, здобувши дві бронзові медалі, а на етапі у Норвегії — виборола кубок світу.

Олімпіада

Завдяки успішним виступам на змаганнях Надія Стефурак стала кандидатом у параолімпійську збірну України. А п’яте місце на чемпіонаті світу, який торік проходив у Фінляндії, послужило підставою для присвоєння їй звання майстра спорту й отримання ліцензії на Параолімпійські ігри у Ванкувер.
Увесь 2009 рік вона посилено готувалася до олімпійських стартів. На Львівщині якраз тоді відкрили нову параолімпійську лижну базу «Сянки». Тренувалися переважно там, а також на Чернігівщині, на Івано-Франківщині, виїжджали на тренувальні збори у Францію та Німеччину. Надя відчувала важливість моменту, відчувала відповідальність кожного спортсмена та їх тренерів

І ось 12 лютого Надія Стефурак була серед тих, кого у Броварах на Київщині урочисто проводжала Україна на Параолімпійські ігри. Велика концертна програма, теплі привітання від екс-президента Леоніда Кравчука, від всесвітньо знаменитого Віталія Кличка, від титулованих спортсменів, популярних артистів і відомих політиків — усе це було для них, для тих, хто їхав захищати спортивну честь України.

Олімпійський Ванкувер

В  олімпійському Ванкувері спортсменів радо зустріли представники українського посольства. Серед них була і миловидна жінка, яка потім розкаже Наді, що дуже хотіла, аби в команді був хтось з Івано-Франківщини. Чому? Тому що сама звідти родом, а в Канаді живе останні вісім років, отож і цікаво було зустріти когось із «своїх». Їй підказали підійти до Наді. Після перших кількох слів з’ясувалося, що вони таки дуже «свої», бо не лише з однієї області, а навіть і з одного району: Любов Галюк родом зі Старуні. З тієї миті у Наді з’явився друг, гід, волонтер, уболівальник і названа сестра в одній особі — аж дівчата з команди їй по-доброму заздрили.

Тренери, враховуючи стан здоров’я спортсменів, вирішували, кого на яку трасу виставляти. Надя шкодує, що не потрапила на 10-кілометрову гонку. Чомусь саме цю дистанцію вважає «своєю». Вийшла на інші. Першою була дистанція три кілометри лижних гонок з двома вогневими рубежами.

Відстрілялася на кожному з одним промахом. Далі ж сталося непередбачуване: на крутому повороті Надя не втрималася на бобі, перекинулась, зламала лижі.

Вона впала з боба, але духом не впала. І в лижній гонці на п’ять кілометрів була 11-ю серед 20 гонщиків. Усі надії спортсменка покладала на 10-кілометровий біатлон. Ця траса і виявилась для неї найуспішнішою. Надя йшла на «бронзу». Після двох вогневих рубежів узагалі показувала «срібний» результат. Але два наступні підвели. Точніше, підвела гвинтівка, яка почала реагувати на високу вологість повітря. На третьому вогневому рубежі Надя допустила один промах (а це  хвилина штрафу), на четвертому стрільба взагалі зайняла дві хвилини замість 30 секунд. Спортсменка бачила, що на п’єдестал не потрапляє, але впевнено йшла до фінішу. і прийшла шостою. Тобто стала шостою в світі — чим не успіх для дебютантки олімпійських стартів!

Грошову винагороду за участь в Олімпіаді отримали тільки призери. Надія Стефурак привезла додому сувенірну медаль, якою відзначали тих, хто виборов четверте, п’яте і шосте місця. А ще її шоста позиція у збірній України означає гарантовану зарплату на найближчі чотири роки і безплатні поїздки на всі тренувальні збори у підготовці до наступної Олімпіади в Сочі.
Ще однією нагородою Ванкувера стала для Наді дружба між дівчатами з команди. Окремі з них уже відомі своїми успішними виступами на попередніх Олімпіадах, а тому у Ванкувері підтримували Надю і перед стартами, й опісля. Більше того, Олена Юрковська (після Турина — Герой України), Людмила Павленко, Юля Ботнікова та Олександра Кононова вирішили: Надя була за кілька кроків від медалі, їм же пощастило вибороти призові місця, отримати за це гроші, а тому вони складуться і подарують подружціѕ автомобіль. Коментарі тут, як мовиться, зайві...

З Ванкувера параолімпійська збірна прилетіла до Києва. Тут відбулася їхня зустріч із Президентом України Віктором Януковичем. Не менш зворушливим був і той момент, коли на вокзалі в Івано-Франківську Надю чекали  з квітами і шампанським. Таку сердечну зустріч організував голова районної ради Володимир Тимчишин, а разом з ним — друзі-журналісти, тренер Василь Цьомко, Іван Балагутрак з «інваспорту», сестра, племінник — усі ті, хто щиро вболівав за участь її в Параолімпійських іграх і так само щиро шкодував, що майже в останній момент від неї «втекла» олімпійська «бронза».

Радіють за спортсменку і в коледжі фізичного виховання, особливо ж — директор закладу Любомир Пасічняк. Вона — їхня студентка, їхня гордість, взірець сили волі і мужності.

Майже кожний день у неї тепер розписано: має багато запрошень на зустрічі в школах, на поїздки з мальтійцями, які організовують у районах області різні благодійні акції для підтримки фізично неповносправних людей. А ще вона хоче обов’язково провідати всіх лежачих хворих — членів районного товариства інвалідів «Надія». Провідати не з порожніми руками. Каже: «Мені допомагають сильніші, і я можу допомогти тим, кому, можливо, нині гірше, ніж мені...»