У списку учасників Гуманітарної ради при Президентові України чимало знакових для суспільства прізвищ. Що це - намагання «українізувати» нинішню владу чи прислужництво?

Відомі слова Воланда із безсмертного «Майстра і Маргарити» - «Ніколи нічого не просіть, самі прийдуть і все самі дадуть» - як нікого, стосуються інтелігенції, точніше, інтелектуалів. Булгаков недарма вклав цей месидж в уста саме темної сили. Спокуса будь-чим - це насамперед випробування. А спокуса, що йде від влади, - це випробування честі.

Кожна влада - інструмент насилля, і контролювати цей інструмент можна тільки незалежною позицією, з якої проростає незаангажована критика влади. Інтелектуал у владі - це вже і є влада, це слуга влади. А носій інтелекту мав би служити тільки істині. Придворність - від жадібності. Від бажання дістатись до годівнички.

Нещодавнє створення Гуманітарної Ради при теперішньому Президентові було б рядовою новиною. Чергове створення органу, який існував і за попередніх Президентів та, як показав досвід, був чистою декорацією. Однак входження в теперішню Гуманітарну Раду людей, з іменами яких асоціюються поняття «українство» і «патріотизм», - ознака глибокої хвороби українського суспільства. Навряд чи Гуманітарна Рада - це ліки від цієї хвороби. «ГК» запитав у експертів, де місце інтелектуала - у владі чи поза нею.

Максим Стріха, перекладач, доктор фізико-математичних наук, есеїст:

Здається, вже немає жодних сумнівів, що ця влада ставиться до українців (маю на увазі українців, які дотримуються традиційної націонал-демократичної орієнтації) за давнім латинським принципом «горе переможеним» і, очевидно, нас очікує ще багато-багато цікавого: нове законодавство про мову, за яким де-факто російська мова стане другою державною, а в багатьох регіонах - єдиною. Очевидно - відкат від українізаційних досягнень останніх років, очевидно - втратимо український дубляж кінофільмів, очевидно, дуже великих трансформацій зазнає система освіти, і очевидно, що це торкнеться не лише східних та південних регіонів, але й центру і, боюся, Галичини.

Питання щодо тактики тієї самої інтелігенції досі є відкритим. Ніхто не був готовий діяти в таких умовах. І зараз тільки з'являються перші тексти, коли люди намагаються зрозуміти, що ж робити. Є декілька варіантів. Є варіант тотальної опозиції, жодних контактів з владою. Боюся, за таких умов може повторитися білоруська ситуація, де приблизно так само білоруська інтелігенція, правда, менш численна за українську, поставилася до Президента Лукашенка. В результаті абсолютна маргіналізація цієї інтелігенції і втрата нею можливостей будь-якого впливу на дії білоруського режиму. Що сталося в Білорусі, очевидно, пояснювати не треба.

Відтак лунають уже певні голоси, що попри всю цю справді страшну для нас ситуацію треба пробувати вибудовувати якісь контакти, аби зберегти бодай те, що можна зберегти. Очевидно, в цьому ключі вибудовано текст Мирослава Мариновича, який я прочитав з великою увагою. Очевидно, в цьому ж ключі можна й оцінювати згоду Дмитра Стуса, Драча і ще кількох помітних українських інтелектуалів ввійти до президентської Ради. Що з цього вийде, я не знаю. Чи матимуть вони якийсь вплив - теж не певен. Але принаймні я б не став у жодному разі кидати в них каміння, бо, можливо, їхня участь там все-таки допоможе захистити до кращих часів щось, що є важливим для всіх нас.

Ростислав Шпук, незалежний оглядач:

Очевидно, в «нашого» «Лідера» знову стався понятійний збій, не проголошений лінгвістично вишуканий конфуз, і Україна, замість того, щоб досягати успіхів на шляху самоокупОвування, стрімко зайнялась самоокупувАнням. Нова політика - це політика прохідної, над Україною ніби змонтували гігантський металошукач. Тому всі, хто стає на шлях співпраці з верховною владою, мають надійні шанси вважатися колаборантами. Але якщо давно не дивує висока колаборацієздатність українських політиків і поетів-парламентарів, то поява в прозорому списку екзотів-поціновувачів нової влади прізвища Стус якось психологічно стусонула. Тому що подвиг Стуса-батька стоїть якось самотньо-виокремлено і, можливо, найвище. Далеко не кожна нація має в своїй історії такого генія, який би досяг геніальності навіть в «звичайній» громадянськості, який би свідомо позбавив себе соціального імунітету, а рафіновану безкомпромісність і безстрашність підняв до рівня естетики і навіть відмовлявся простягати у відповідь руку «добрим» слідчим у камері (як сказав Рябчук, ця традиція руконепотискання у нас зовсім атрофувалась). І врешті, як згодом стало відомо від колишніх ГБістів, був знищений тому, що став реальним претендентом на Нобелівську премію в галузі літератури, якою нагороджують тільки живих. Нація, здається, досі не може осягнути масштабності подвигу і таланту донеччанина В.Стуса й оцінити гідно. Для нової влади, яка любить підсумовувати своє «вищенесказане», нащадки українських героїв (як було і у випадку з Чорноволом) є вигідним «капіталовкладенням», використанням їх вона сподівається заспокійливо відвернути увагу громадськості від того, що українців знову роблять безпритульною нацією, яка щоразу «терпить» заради якоїсь перспективи, яка потім змінюється, оголошується недійсною і безперспективною, а попереднє «терпіння» - марним, і оголошують терпіння заради нової, перспективнішої, перспективи, а Україна, скільки її не «піднімай», щоразу виявляється «ванькою-встанькою» навпаки: простояла 20 років і знову лягає.

Андрій Бондар, поет, есеїст:

На питання, чи варто інтелектуалові йти на службу режиму, я завжди відповідаю однозначно: ні, не варто. Інтелектуал, який перестає мислити критично щодо влади, перестає бути інтелектуалом і перетворюється на інтелектуальну обслугу режиму. Його думка, по суті, вже нікого в країні не мала б цікавити - ні друзів, ні союзників, ні ворогів режиму. Причому подібна перебірливість не стосується "добрих" або "злих" режимів. Для інтелектуала перебування поза режимом - необхідна норма, інакше ніякий він не інтелектуал. Однак наші інтелектуали за будь-якої погоди торгують собою, натомість очікуючи реальних матеріальних або адміністративних послуг влади. Останні ескапади Дмитра Стуса й Івана Драча із входженням до Гуманітарної Ради при Януковичу якраз є наслідком одвічного бажання українського теляти смоктати дві матки. Вони, як правило, прикривають свій колабораціонізм шляхетними словами про якісь фантастичні культурні проекти, які начебто профінансує влада. Ба більше, що проекти ці матимуть для культури революційне значення. Проте все це заперечується історією стосунків інтелектуала з владою в сучасній Україні, яка, великою мірою, зводиться до великих мильних бульбашок. І бульбашки ці не мають жодного значення і жодним чином не впливають на актуальну культуру, що давно існує без участі в ній Дмитра Стуса, Івана Драча та іже з ними кабінетних учених і придворних поетів.

Галицький кореспондент