Більшість кладовищ на Івано-Франківщині розташовані з порушенням санітарних вимог у безпосередній близькості до житлової забудови. Чим загрожує таке сусідство з цвинтарями?

Гірське село, старенькі хати, ветхий тин, одразу за ним - сільський цвинтар. Біля тину, у дворі криничка, з якої набирає воду якийсь чоловік. "Не страшно пити звідси воду, тут же поряд - цвинтар?", - запитую в нього. "Чого маю боятися, як там мій дідо лежить", - спокійно відказує гуцул, киваючи по той бік паркану.

Таке ставлення до "своїх" мерців міцно вкорінене у нашій ментальності і найпоказовіше виявляється у традиції обціловування покійника на похороні. Під час траурної церемонії прийнято демонструвати свій жаль та смуток за померлим, а не думати про дотримання якихось правил гігієни. Взагалі чомусь вважається неетичним говорити про те, що тіла навіть найрідніших людей після їх смерті не просто поступово перетворюються на тлін та прах, але й при цьому потроху заражають довкілля специфічними трупними отрутами та патогенними збудниками інфекційних хвороб. І зовсім не випадково Державними санітарними нормами і правилами (ДСанПіН 2.2.2.028-99) передбачено, що санітарно-захисна зона від території кладовища до житлових і громадських будівель, садово-городніх товариств та джерел водопостачання має становити не менше 300 метрів.

Чим шкідливі трупи?

"Санітарно-захисна зона встановлюється для захисту населення від впливу різних шкідливих факторів, - повідомив репортерові "ГК" головний санітарний лікар області Михайло Яворський. - У таких зонах недопустиме розміщення житлових будинків, гуртожитків, готелів, дитячих дошкільних закладів, шкіл, оздоровчих установ, спортивних об'єктів, водозабірних споруд тощо. Якщо у селі кладовище розташоване вище від потоку ґрунтових вод, які живлять криниці, а також у випадку гідрологічного зв'язку поверхні кладовища з водоносним горизонтом санітарно-захисну зону потрібно збільшити аж до 500 метрів. На обліку санепідемслужби наразі перебуває 786 діючих кладовищ. На жаль, більшість із них не відповідають вимогам санітарних правил, які визначають відстань до житлової забудови".

Серед "шкідливих факторів", від яких покликана вберегти санітарно-захисна зона довкола цвинтарів, - хімічні сполуки (аміак, сірководень, меркаптани і т. п.), які входять до складу так званих трупних газів. При недотриманні санітарно-гігієнічних вимог або під впливом значних атмосферних опадів чи повеней ці отруйні речовини, які виділяються під час розкладу трупів, можуть потрапляти в атмосферне повітря, ґрунтові та поверхневі води.

Окрім того, в органічних рештках померлих людей можуть існувати збудники різних захворювань (туберкульозу, кишкових інфекцій тощо). Кажуть, імунітет людського організму перед смертю вкрай виснажений, тому в цей час у ньому паралельно розвиваються десятки хвороб, з якими людина успішно справлялася впродовж життя. Патогенні мікроорганізми з тіла покійного становлять небезпеку для довколишніх не тільки під час похорону: за сприятливих умов вони можуть ще довго перебувати в ґрунті і весь цей час нести загрозу зараження.

Як вдалося з'ясувати репортерові "ГК", щоб запобігти інфікуванню людей під час похорону, існують навіть певні правила поховання людей, які померли від таких небезпечних інфекцій, як черевний тиф та паратифи, вірусний гепатит, геморагічна гарячка, дизентерія, жовта гарячка, лептоспіроз, легіонельоз, менінгококова інфекція, орнітоз, ВІЛ, висипний тиф, ящур, дифтерія. Таких покійників заборонено привозити додому, поховання здійснюється лише в трунах, без дозволу їх відкриття. А якщо причиною смерті стали такі інфекційні захворювання, як віспа натуральна, сап, холера, чума, гарячка Марбурга, гарячка Ласа, сибірка, то тіла померлих не видаються навіть родичам та близьким, а захоронення проводиться спеціальними похоронними командами у захисних костюмах.

Життя після смерті

Фахівці-епідеміологи підрахували, що патогенні мікроорганізми, які не мають сприятливих умов для розмноження, переважно гинуть у ґрунті вже через рік-півтора. Зокрема, збудники тифу черевного та паратифів живуть понад 12-15 місяців, дизентерії - близько 12 місяців, туберкульозу - понад 7-12 місяців, бруцельозу, чуми, туляремії - понад 2-3 місяці, віруси поліомієліту, ентеровіруси - до 12 місяців. Однак ще до своєї загибелі ці мікроорганізми можуть потрапити в поверхневі або підземні води, на руки людей при проведенні земляних робіт, їх поширюють також гризуни, мухи та інші комахи.

Та найбільшу небезпеку становить здатність деяких мікроорганізмів утворювати спори, які захищають їх від згубної дії різних негативних природних факторів. У цьому випадку вони можуть жити у ґрунті роками. До таких мікробів належать збудники ботулізму, правця, газової гангрени, сибірки.

Скажімо, спори бактерій сибірки живуть у ґрунті десятки років. При поїданні трави, забрудненої цими спорами, худоба заражається сибіркою. При ходьбі босоніж по забрудненому ґрунті через подряпини на шкірі ніг люди також можуть заразитися цією недугою.

Як повідомили репортерові "ГК" конфіденційні джерела в органах охорони здоров'я, на Івано-Франківщині існує понад 350 стаціонарно неблагополучних населених пунктів з сибірки - тобто таких, де будь-коли документально були підтверджені випадки цієї хвороби серед людей чи тварин, існують документальні свідчення про наявність захоронень, де закопували хворих тварин чи ховали померлих людей.

"Достеменного обліку всіх територій ризику нема, тому час від часу випадки захворювань на сибірку виникають у нових населених пунктах, таким чином розширюючи зону ризику інфікування сибіркою", - повідомляє джерело.

Загроза старих цвинтарів

Так само немає достовірної інформації про точне місце розташування старих епідемічних кладовищ, від яких до сьогодні не залишилося сліду. Хоча відомо, що так звані "холерні", "чумні", "тифозні" цвинтарі свого часу існували практично в кожному містечку, в кожному районі нашої області.

За дослідженнями краєзнавців, на території міста Івано-Франківська (раніше - Станиславова) «холерний» цвинтар, на якому були поховані померлі під час епідемії 1831 року, був розташований в районі теперішнього залізничного переїзду на вулиці Незалежності. А от де саме хоронили покійників під час двох страшних епідемій чуми та епідемії тифу на початку 18-го століття, достеменно досі не з'ясовано.

Як відомо, перший загальноміський цвинтар за межами Станиславівської фортеці (тепер - Меморіальний сквер біля облмуздрамтеатру) було облаштовано тільки у 1782 році. До того часу, упродовж 120 років від заснування міста, поховання здійснювали на так званих прицерковних цвинтарях - на території, обмеженій тісними фортечними мурами. 1787 року постановою Станиславівського магістрату на старих цвинтарях було знесено хрести та надгробки, а всю цю територію - забруковано. Про місця давніх поховань, які були у місті, забули.

Лише під час грандіозної реконструкції центральної частини Івано-Франківська у 1998-2001 роках, коли відбувалася масштабна заміна підземних комунікацій, працівниця обласного краєзнавчого музею, археолог Марія Вуянко дослідила та локалізувала місце розташування цих кладовищ. Виявилося, що значна частина теперішнього майдану Шептицького використовувалася як цвинтар: у стінках виритого тут котловану були виявлені ряди поховань у південному напрямку від колишнього костелу, в приміщенні якого тепер розташований обласний Художній музей. Такі ж цвинтарі біля храмів існували поблизу вірменської церкви (неподалік від її фронтальної західної стіни) та української церкви (в межах теперішніх вулиць Мельничука та Страчених). Оскільки у місті тоді час від часу спалахували епідемії чуми, а в 1710 році від тифу загинуло 1332 осіб (чверть усього населення тогочасного Станиславова), місця для поховань на невеликих прицерковних цвинтарях, очевидно, бракувало. У 30-х роках 18 століття було закладено ще один цвинтар на Тисменицькому передмісті, який тепер дослідники локалізують в межах сучасних вулиць Незалежності та Січових Стрільців.

Як запевняють фахівці санітарно-епідеміологічної служби, в епідеміологічному плані ці старі, давно забуті кладовища нині вважаються безпечними. Але безпека гарантується тільки за умови відсутності проведення земляних робіт на цій території.

Пригадуючи будівельний бум, який дотепер не припиняється у середмісті Івано-Франківська, стає лячно: чи не розбудить ківш екскаватора, копаючи котлован під чергову новобудову, якусь давню заразу, що десятками років дрімає під землею?

Довідка

Як повідомили в Івано-Франківській обласній санепідемстанції, впродовж 2007-2010 років головними державними санітарними лікарями територіальних санепідемстанцій винесені постанови на закриття 11 кладовищ (у селах Мишин, Спас, Велика Кам'янка Коломийського району, у селах Загвіздя і Чукалівка Тисменицького району, в селах Поплавники, Насташино, Дубівці, Тумир, Слобода та смт. Більшівці Галицького району). За несвоєчасне виконання цих постанов до адміністративної відповідальності притягнуто сільських голів В. Кам'янки, Спаса та Мишина.

У 2010 році за створення сміттєзвалищ на кладовищах у селі Середній Майдан Надвірнянського району, у селах Нижнів, Прибилів і Королівка Тлумацького району та на Івано-Франківському міському цвинтарі в селі Чукалівка санепідемслужбою застосовані заходи адмінвпливу (штрафи) до сільських голів та до заступника директора спецкомбінату м. Івано-Франківська.

За проведення нових поховань на закритому кладовищі в смт. Делятин Надвірнянського району притягнуто до адміністративної відповідальності селищного голову.

За порушення правил експлуатації кладовища, поховання померлих в безпосередній близькості від наявного житлового будинку оштрафовано сільського голову села Бабин Косівського району. З цього приводу матеріали направлені в Косівську районну прокуратуру.

Галицький кореспондент