Першочергово хотілося б привітати всіх із Днем Конституції. Україна має давні традиції правочинства та конституціоналізму, які ведуться ще з Київської Русі, а Конституція Пилипа Орлика, незважаючи на те, що не набула реальної юридичної сили, по праву вважається першою сучасною Конституцією в традиційному розумінні цього слова. На жаль, в наш час Основний документ, незважаючи на певні прогалини, став заручником політичної кон’юктури й кожен суб’єкт правовідносин намагається його змінити таким чином, щоб, перерозподіливши сфери впливу, максимально задовільнити в першу чергу свої владні інтереси, шкода тільки, що при цьому кожен тягне ковдру на себе, і не задумується над можливою зміною своїх же владних повноважень. В принципі, немає конституцій добрих чи поганих – є Конституції, які або виконуються, або ні, що обумовлюється рівнем правосвідомості та правової культури, розвитком громадянського суспільства, політичної волею та відповідальність влади. В нашій країні зміна владного олімпу (саме зміна, а не оновлення ) проходить майже разом зі зміною пір року. Опозиція стає Президентом, Прем’єр-Міністр – опозицією, не говорячи вже про постійне переливання депутатів з коаліції в опозицію чи в інших напрямках. Тому розподіл владних повноважень мав би базуватися на системі противаг та взаємоконтролю. Діюча влада, збільшуючи собі повноваження, не задумується над тим, що колись може помінятися місцями з опозицією. А ВОНА (опозиція), ставши владою (колись, може), точно не стане зменшувати свої повноваження. І що тоді робити…

Однією з подій останнього тижня стали позачергові місцеві вибори сільських, селищних та міських голів, що проходили 20 червня. Дана подія не знайшла широкого розголосу, що в принципі не дивно, адже самі вибори відбувалися лише у семи територіальних одиницях області. Однак, політичні партії, які брали участь у процесі, отримали шанс провести прекрасну репетицію напередодні так званої «великої» кампанії, яка відбудеться вже цієї осені.

Принаймні рішення Конституційного Суду, який заборонив проводити чергові місцеві вибори весною 2011 року, змушує суб’єктів законотворчого процесу все більше схилятися до осені. 31 жовтня з кожним днем все більше вкорінюється у свідомості саме як дата голосування, чому сприяє постійне її згадування у вітчизняних медіа.

Втім, ще остаточно невідомо чи відбудуться вони саме в ту дату, на якій наполягає Партія Регіонів. Цілком можливими є й вибори у листопаді. Відповідний законопроект, який б врегульовував дане питання у парламенті поки що навіть не зареєстрований. Разом з тим, можна прогнозувати, що наступного тижня з датою таки визначаться остаточно. Навіть Литвин з комуністами висувають свої зауваження вже не стільки навколо дати, скільки системи їх проведення. Однак, в країні, де звикли все робити «навпаки», дивним не виглядає те, що депутати спочатку визначають дату, а вже потім збираються братися за обговорення виборчої системи. Хоча б за всіма законами логіки порядок мав би бути зворотнім.

Очевидним є те, що експерименту із відкритими списками нам не бачити. Як і ґрунтовної дискусії стосовно системи виборів. Для цього просто-напросто немає часу. Якщо відштовхуватися від 31 жовтня, то офіційна кампанія мала б розпочатися з початком вересня. Наразі добігає кінця червень, а липень, серпень – традиційно «політично мертвий» сезон. Навіть, якщо депутати продовжать свою пленарну діяльність, то, як кажуть – парламент не місце для дискусій. Скоріш за все Партія Регіонів таки реалізує формулу 50 на 50 і вибори відбудуться за змішаною системою. Йосип Вінський, який цього тижня перебував на Івано-Франківщині, охарактеризував таку систему як найгіршу, оскільки на його думку вона поєднає недоліки обох, а чиста мажоритарна – це взагалі, за словами політика, «азіатство».

Про найбільш придатну для України модель виборчої системи можна говорити багато і це тема для окремої розмови. Однак, пропорційна система, незважаючи на європейські тенденції, в українській інтерпретації продемонструвала свою недієздатність. Хоча, головне не система, а те, як дотримуються її принципів. Змішана ж система вже мала місце й є знайомою як для політиків, так і для суспільства, хоча й більш заплутаною. Відповідно, велосипеда винаходити не знадобиться, хоча кермо змінять обов’язково.

Так, доволі прогнозованим й вигідним для влади є заборона брати участь у виборах блокам політичних партій та вимога кандидатам балотуватися виключно за місцем проживання. Це завдасть відчутного удару по вождистських партіях, які розраховують набрати голосів за рахунок загальновідомих політиків, але така ініціатива в цілому є правильною. Разом з тим, внаслідок прийняття цих норм різкого удару буде завдано по маловідомих партіях, яким доведеться розраховувати виключно на мажоритарників. В політичній орбіті ж з часом окреслиться кілька найбільш впливових партій, які поглинуть решту, які не самоліквідуються. Дивно, що ще не говорять про неконституційність таких ініціатив…

Щодо позачергових виборів 20 червня то варто зауважити, що в них взяли участь загалом 34 кандидати, але 11 кандидатів були зареєстровані лише у Марківцях. Однак, політичні партії представляли лише 10, тобто близько 28%. Так, Батьківщина, Єдиний Центр, Наша Україна, Партія Регіонів висунули по два кандидата, КУН та Фронт Змін – по одному. Інші партії втримались. Звичайно, що й серед позапартійних кандидатів були такі, що мали відношення до партій, але в цілому на цих виборах політичні партії виступили не надто активно, про що свідчать й результати. Зокрема,  перемога на виборах дісталася лише двом партійним кандидатам. У Чернієві (Тисменицький район) вибори виграв нашоукраїнець Федоришин Микола, а у Пилипівським сільським головою (Коломийщина) став бютівець Петрів Василь. Та й то вони були само висуванцями. Серед тих, хто переміг, взагалі лише один кандидат був висунений політичною партією. Це – новообраний Новичківський сільський голова (Долинський район) Шеремета Г., яку делегувала «Сильна Україна». Це, до речі, перший локальний успіх партії в області, хоча пані Галина поки й не є членом партії.

У всіх інших територіальних одиницях перемогу здобули позапартійні. Всього ж по Україні перемогу здобув 41 позапартійний кандидат при 104 можливих, тобто майже половину. На підставі цього напрошуються два висновки. Або політичні партії не змогли висунути в округах, де відбувалися вибори, впливових та поважних кандидатів, що користуються підтримкою громади, або завалили передвиборчі кампанії, не врахувавши належним чином специфіку місцевих виборів, чи просто їх зігнорували. З іншого боку, це може бути яскравим свідчення того, що суспільство вже втомилося від партій, їх лідерів, нереалізованих програм та постійних суперечок між собою, а все більше довіряє особам, чиє ім'я жодним чином не пов’язане з якоюсь політичною партією, принаймні зовні. Одна із характерних рис місцевих виборів полягає якраз в тому, що громада добре знайома з кандидатами, їх діяльністю та репутацією й люди схильні тут більше судити по вчинках, а не по політичній приналежності чи колірній гамі.

Середній вік новообраних сільських голів склав 50, 7 років. Тобто бачимо, що громада, як правило, віддає перевагу досвідченим перед молодими кандидатами. Так, наймолодшим сільським головою став сільський голова Чернієва, якому наразі 38 років. Найстаршим – Марковецький сільський голова, якому 60 років.

В цілому, як кажуть, вибори в Івано-Франківській області пройшли спокійно, у доброзичливій атмосфері, голосування відбувалося згідно чинного законодавства. Звичайно, певні дрібні порушення були, однак вони жодним чином не вплинули на підсумкові результати голосування.

Варто зауважити й низьку явку виборців, хоча на місцевих виборах це звичне явище. Так, в середньому загальна явка на виборах склала 56,82%. На виборах Стримбівського сільського голови (Надвірнянський район) явка не досягла й 50-ти% – 48,74%. Такі низькі цифри можна пояснити вочевидь не лише погодними умовами, але й відсутністю зацікавленості та довіри населення… Партіям разом із кандидатами прийдеться не лише схиляти виборців проголосувати саме за себе, але переконувати їх прийти на дільниці.

Переконувати місцеву громаду цього тижня приїхав лідер «Народної влади» Йосип Вінський. Для колишнього соціаліста, згодом «друга» Юлії Тимошенко, при якій він очолював Міністерство транспорту, а сьогодні одного з її головних політичних опонентів «Народна влада», як і місцеві вибори загалом можна розглядати як спробу не надто ніким затребуваного сьогодні політика нагадати про своє політичне існування й повернутися у вітчизняне політичне поле, стати суб’єктом переговорів. Саму партію пан Вінський характеризує як соціал-демократичну, метою якої є (увага) побудова громадянського суспільства на принципах соціальної справедливості та приведення до влади кращих представників українського народу, щирих патріотів держави. Особисто для мене це більше схоже на такий собі утопічний або «приукрашений» соціалізм.

В призмі популярної сьогодні реформістської тематики риторика Вінського була відповідною. Окрім виборчої системи, яку необхідно залишити пропорційною, однак за відкритими списками, Йосип Вікентійович збирається реформувати й місцеве самоврядування за принципами прямої демократії. Вибирали вождів, тепер будем вибирати ще й шерифів. Серед ініціатив Вінського є й багато позитивного, а саме розширення повноважень органів місцевого самоврядування, що в світлі євроінтеграційних перспектив просто необхідно реалізовувати. Правильною, на мою думку, є й ідея народного обрання суддів, однак цю процедуру необхідно бездоганно нормативно прописати. Однак, деякі ідеї викликають певний подив. Це – в першу чергу ліквідація райдержадміністрацій та сільських рад, яка не надто співпадає з розширенням повноважень місцевого самоврядування. По-друге, механізм за принципом «зібрав 10% підписів від громади – через 30 днів маєш  автоматично нові вибори» є прямою загрозою національній безпеці нашої держави.

Розраховувати на якісь електоральні дивіденди Йосипу Вінському разом з Андрієм Малетином в області не доводиться. «Народна влада» скоріш за все конкуруватиме за електоральне ніше з комуністами та соціалістами, рівень підтримки яких, а особливо останніх, й так практично нульовий. Перебрати на свою сторону тих, хто не визначився буде ще важче… Партія маловідома й необхідна широкомасштабна кампанія, яка потребуватиме значних фінансових вливань, а на одні біл-борди у вишитій сорочці галичанин навряд чи купиться. Разом з тим, партія на вибори налаштована йти самостійно…

Йосипу Вінському належить й цитата тижня: «Юлія Володимирівна має бути в опозиції, вона хороший диктор. Дай Бог їй довгих років в опозиції, но не дай Бог хоча б один день при владі, бо це буде біда». Як кажуть, без коментарів.

На передові місця серед політичної еліти виводитиме на найближчих виборах Народний Рух України й Ігор Шумега. Народний Рух переживає сьогодні явно не найкращі часи – політична сила в області продовжує конфліктувати з Народним Рухом імені В’ячеслава Чорновола за партійний офіс, суттєво зменшилася й кількість членів партії. Хто б щоб не говорив, однак з партії вийшли особи, які тривалий час були обличчям Руху – Ткач, Олійник, Постолянюк, Фітель, Попович, Івасютин та інші. Без них шанси на власні фракції в радах значно зменшуються. Мабуть саме тому одним із головним меседжів Шумеги було наголошення на тому, що двері партії відкриті й у першу чергу для тих, хто з неї вийшов, не захотівши підтримувати Юлію Тимошенко. Однак позиція Шумеги стосовно того , що РУХ правильно зробив, підтримавши Тимошенко, навряд чи поверне «незгідних» в лоно рідної партії.

Варто згадати й заяву Нашої України. Обмін «люб’язностями» між БЮТ та Нашою Україною продовжується. «Словесна війна» має виключно паперовий характер, де обидві сторони почуваються вельми комфортно й мають змогу почергово подавати свою позицію в останній інстанції. Свідченням цього є й конфлікт між Зіновієм Шкутяком та Дмитром Шлемком, який, незважаючи на застереження обох сторін, до судової зали так і не дійшов. В цілому, відповідь Нашої України була очікуваною й прогнозованою. Варто зауважити, що до вербальних шедеврів БЮТу Нашій Україні ще далеко. Партії зараз в першу чергу необхідно навести порядок у власній структурі.

Допоки помаранчеві з’ясовують стосунки Партія Регіонів, не чекаючи призначення виборів, провела обласну партійну конференцію й фактично повідомила про старт передвиборчої кампанії. Регіонали налаштовані напрочуд оптимістично й заявляють про своє представництво у всіх місцевих радах. Варто зазначити, що місцеві вибори кардинально відрізняються від виборів Президента України й робити відповідні прогнози, базуючись на результатах голосування за Віктора Януковича взимку цього року досить ризиковано.

Ще одна можлива новація в новому виборчому законі – норма, згідно якої навіть по мажоритарних округах кандидати мають висуватися партійними організаціями, і до того ж партійний осередок має бути зареєстрований не менше року назад. Нема осередку, нема й кандидатів. Ніяких новоутворених партій, а якщо й блоки не дозволити, про що писалося вище, то тут роль партій (тобто керівних органів) значно зросте. І можливо тоді Шумега дійсно поверне в РУХ тих, хто захоче висуватися… В те, що це допоможе Партії Регіонів, зокрема в нашій області, віриться не дуже, але деякі інші партії свої позиції піднімуть точно.

Провідну позицію займе Свобода, розкручений бренд якої немов магнітом почне притягувати багатьох наразі ще чинних депутатів, правильних і не надто, зокрема «політиків-комсомольців», яким все одно від кого іти, тільки б у владу попасти. Але, зважаючи на люстрацію, яку декларує Свобода, та на неможливість перебувати в лавах цієї політичної сили колишніх комуністів, цей шлях для «комсомольців» закритий. Треба шукати менш націоналістичну структуру, яка згодиться висунути цих, таких потрібних області патріотів.

Але подивімося з іншого боку. Висунувши в своїх списках ярих націоналістів, які не характеризуються поміркованістю позиції, Свобода десь на четверть заповнить ради своїми депутатами. Якщо домішати до них представників Партії Регіонів, залишки БЮТу, та просто «придурків», які і зараз є в кожній раді, то навіть баласт у вигляді представників бізнесу, яким потрібна політична стабільність в ім’я фінансової, навряд чи  втримає процес від детонації. Буде, мабуть, нестерпно цікаво…

Хочеться наголосити й на ініціативі ОДА під назвою «Діалог влади з народом». Безумовно, що спілкуватися, вести нормальний діалог із суспільством необхідно й надзвичайно важливо, адже лише в такому випадку можна розраховувати на прийняття ефективних управлінських рішень. Однак, надмірне акцентування на тому, що такий діалог ведеться, мов бачите які ми відкриті й хороші на тлі систематичного обмеження прав журналісів, що здійснюється в Києві, більше нагадує про колишні радянські реалії, аніж про розвиток плюралістичної демократії. Звичайно, інформувати про громадськість про це необхідно, однак назву точно не завадило б змінити.

Наостанок про трагічне… Депутат Коломийської міськради, член фракції БЮТ Василь Череміщук наїхав своїм джипом на дитину, мало не вбивши її. І це колишній міліціонер, а сьогодні приватний підприємець... Залишається сподіватися, що нова влада, яка так бореться з корупцією, докладе всіх зусиль, щоб винуватець поніс покарання згідно закону й не обмежився банальним позбавленням водійських прав. В протилежному випадку слова Ольги Бабій про «братву» та «бандитський Петербург» з екранів телевізорів можуть екстраполюватися й на реальне життя.

Ігор  ДЕБЕНКО, політолог