Утопленність в морі плебейства то ще не є демократія.

Ліна Костенко

Проголосована 1 липня у ВР постанова про дату місцевих виборів вивела систему місцевого самоврядування в Україні з кількамісячного зависання . Нагадаю:16 лютого цього року  парламент скасував свою же постанову, за якою місцеві вибори мали пройти 30 травня. 

Дезавуювання попередньої постанови  ВР про призначення місцевих виборів стало яскравим свідченням того, що демократія, правова держава, місцеве самоврядування – це поняття, котрі мало що говорять особам, делегованим волею своїх партійних (блокових) вождів під купол будівлі, зображеної на 50-гривневій купюрі.  Тих, хто тиснув на кнопки в сесійній залі, мало обходило те, що у квітні-червні 4-річний строк повноважень більшості місцевих рад та голів в Україні минав і згадані виборні особи по суті, втрачали легітимний мандат виборців. Попереднє скасування виборів стало досить небезпечним прецедентом, який дискредитовував місцеве самоврядування як конституційний інститут, грубо “підставляв” місцевих депутатів та голів, перетворюючи їх з осіб, обраних місцевими громадами на мимовільних узурпаторів муніципальної влади

Неконституційність відміни вже призначених виборів прямо випливає з Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2009 р. “Положення [ Конституції України ] передбачають повноваження Верховної Ради України призначати чергові та позачергові вибори до органів місцевого самоврядування - йдеться у Рішенні КС -. Виходячи з них та враховуючи правову природу виборів до органів місцевого самоврядування як однієї з основних форм безпосередньої демократії, Конституційний Суд України вважає, що їх призначення за наявності законних підстав має для Верховної Ради України обов'язковий характер, за винятком випадків, передбачених Конституцією і законами України. Водночас вказані положення Конституції України не дають підстав Верховній Раді України відміняти вже призначені чергові або позачергові вибори до органів місцевого самоврядування.”

Дозволю собі також нагадати, що сутність місцевого самоврядування як самостійної гілки влади в Україні полягає у делегуванні  депутатам місцевих рад, сільським, селищним та  міським головам певних повноважень через прямі загальні вибори. На час проведення попередніх місцевих виборів,  тобто у березні 2006 р., діяла норма ст. 141 Конституції України, за  якою депутати. сільської, селищної, міської, районної, обласної ради обирались виборцями строком на чотири  роки. Поправка, що встановлювала для місцевих рад “п’ятирічку”, набрала чинності лише у травні 2006 р.. А щодо строку повноважень міських, селищних та міських голів, так він понині становить   тих же 4 роки..Й будь-які зміни до Конституції України, що набрали чи могли набрати чинності пізніше, не могли розповсюджуватись на обранців зразка березня 2006-го, адже законодавець не вправі хоч на день пролонгувати дію мандати, виданого єдиним джерелом влади – народом.

Не беруся судити, наскільки непомітно збігли ці 4 роки для депутатів міськради в Івано-Франківську. Проте,  візьму на себе сміливість стверджувати, що для місцевої громади діяльність радців є малопомітною. Заради справедливості слід визнати, що депутати стали заручниками порочної партійно-спискової системи, нав’язаної політичними босами з Києва. . Прізвища абсолютної більшості з них були невідомі виборцям, що прийшли на дільниці – їх ховали списки партій та блоків. Депутати були мало зацікавленими в тому, аби звіряти свої рішення та  дії з посполитими городянами, оскільки були зобов’язаними отриманням мандата виключно партійному начальству. Від нього ж, партійного начальства залежала подальша доля носіїв депутатського значка не лише в наступному але й в цьому житті (себто каденції), чому в чималій мірі сприяла канібальська законодавча новела щодо імперативного мандата, суттєво обмежена Конституційним Судом у травні 2008 р.

Так само малопомітними були здебільшого примітивні фракційні демарші, безсоромні прогулювання сесійних засідань за наказами партійних старійшин. Непомітним для громади стало вигнання з депутатського “раю” декількох “грішників” та їх заміна більш лояльними солдатами партії.  Депутатські приймальні, зустрічі з виборцями  за час нинішньої каденції міського парламенту практично стали пережитками минулого.

Тож міські депутати варилися та продовжують варитися у власному соку, а їх рішення та дії рідко коли цікавили городянам. І тут вже більше питань до нас із вами. Зізнаємося: нас за замовчуванням влаштовувала така взаємна апатія. Не можу пригадати за ці 4 роки хоч одну серйозну громадянську акцію, в якій окремі мешканці могли відчути себе справді громадою  (не рахуючи відстоювання вигідних податкових ставок для себе, коханих). Сумно.

Система партійних списків спаплюжила наше місцеве самоврядування. Вона перетворила ради в закриті клуби, які формують декілька грубих дядьків чи тет. Переконаний: гіпотетичний референдум з питання системи місцевих виборів виніс би парт спискам безапеляційний вирок. Щоправда такого референдуму у цій системі координат годі чекати. Проте, дещо таки залежить ще від нас.

 Ми – мешканці міста з багатими, більш ніж трьохсотлітніми традиціями самоврядування, що сягають шляхетних джерел Магдебурзького права. Тож зрозуміймо – там, у радах посідають місця не “батьки міста”, це -- наші діти ( іноді - блудні), що одержали муніципальне кермо з наших же рук. А дітей належить виховувати в повазі до старших (тобто, до громади, що їх обрала) та до законів власного народу. І хто ж їх виховає, як не ми з вами. Бо як не виховаємо, як лишаться діти лобуряками – зможемо нарікати лише на себе.

Кирило Рубановський, правознавець