Вже від наймолодших літ ми, майбутні вояки дивізії «Галичина», відчували на собі утиски, а то й переслідування за національною ознакою. Ми знали про невикористані можливості закріпити самостійність у 1918 р., а тому мріяли, що, може, нам випаде можливість завершити справу наших батьків. Нерозумна польська політика щодо українців, масові арешти і судові вироки лише підсилювали ненависть до окупанта. Коли на початку 30-х років надходили до нас, в Галичину, трагічні вістки про голод на Великій Україні, про масове вимирання цілих сіл, то ми, молоді юнаки, горіли жадобою помсти. В нашому молодечому безсиллі ми не уявляли собі, в який спосіб зможемо помститися за невинні жертви. Ми знали, що з жорстоким ворогом треба говорити з позиції сили.

1941 рік. Жорстоке пожнив’я майже дворічного комуністичного терору в Галичині збуджувало бажання відплати. Вже в 1941 р. українські громадські й політичні діячі намагалися переконати німецькі військові кола у доцільності створювати українські військові частини для боротьби з московським комунізмом. Після півторарічного успішного походу німецьких військ проти СРСР прийшла сталінградська поразка, зростання антинімецьких настроїв через жорстоку, зарозумілу політику стосовно окупованих народів. Постала й збройна реакція українського підпілля. Хоч це ослаблювало німецьку воєнну машину, але й приносило жорстокі відплатні акції німецької поліції.

Деякі українські політичні чини вели пропаганду за поповнення рядів збройного підпілля. Але старше покоління не захоплювалося такою формою боротьби, вважало, що наші сили були незадовільні, аби забезпечити всім потрібним вояків підпілля. Легальний провід українців у Галичині — Український Центральний Комітет усвідомлював всю небезпеку, яку принесе з собою нова комуністична окупація. Добре бачили, до чого йде, і німці. Отож 1943 року дійшло до порозуміння щодо створення однієї української дивізії. Німці навіть у тому часі не хотіли дозволити назву «українська дивізія» й погодилися назвати її «Галичина».
Оголосили добровільний набір до дивізії. Разом із молодими добровольцями зголошувались також деякі учасники Першої світової війни, січові стрільці, вояки УГА. До дивізії зголосилося майже 82 тисячі добровольців. Вишкіл тривав до 11 місяців.

Чи можна назвати битву під Бродами трагедією? В жодному разі — український вояк виявив максимум витривалості й патріотизму. Оця постава українського вояка найбільш денервувала противника, бо він знав, що оця зустріч із ним не остання на полі брані. Сталін за всяку ціну хотів знищити дивізію «Галичина». До цього світ знав тільки Радянський Союз, про Україну не знали. Дивізія відкрила світові, що є така нація, яка боротьбою хоче відвоювати свою самостійність — незалежність України.

Так, ми виконали свій обов’язок, до якого готувались. Прикро чути, як злочинна комуна обзиває нас злочинцями, що ми воювали проти свого народу.

Український вояк дивізії «Галичина» може з гордістю поглянути на свій пройдений шлях, хоч і нині він має мінімальну пенсію, хоч і десятиліття працював у таборах на імперію, і до стажу роботи це не зараховано. Головне, що маємо 19-й рік буцімто Україну, але прикро, хто нею керують, — зайди-нацмени. Що ж, шлях боротьби не завжди є тільки шляхом перемог, а й шляхом невдач.

Дивізійники не вчинили ніякого злочину і можуть з піднесеною головою дивитися в очі українському народові. У дивізійників на першому місці завжди були Україна і честь нації.