16 липня на сесії обласної ради в Івано-Франківську відбулась подія, яка , як би цього декому не хотілося, стала предметом обговорення в місцевих тусовках. Народний депутат України І скликання Дмитро Захарук, безпосередньо причетний до прийняття Декларації про державний суверенітет України, публічно розірвав грамоту голів обласної ради та ОДА, якою він був  нагороджений з нагоди ювілею Декларації. Пан Дмитро заявив, що відмовляється приймати відзнаку “окупаційної влади”, зізнавшись, що ніколи не думав, що в 2010-му опинимося там, де були тоді, в 1990-му . У свою чергу очільник ОДА М. Вишиванюк   зазначив, що нікому не дозволено рвати грамоту, на якій зображено державні герб та прапор. Це видовище мали можливість  спостерігати багато наших краян – сесію наживо транслював телеканал “Галичина”.

Акт публічного грамотоциду викликав неоднозначну реакцію – деякі обурювались, солідаризуючись з головою ОДА, інші аплодували та схвалювали мужній вчинок екс-нардепа. Разом з тим, це публічне дійство було покликане спонукати до більш глибокого осмислення того, що відбувається зараз, коли надворі спекотний липень, а на душі у багатьох – мерзенно холодний листопад.

Будучи прихильником природних прав та свобод кожного я переконаний, що до державних символів слід ставитися з належною повагою. Одночасно я не переконаний, що знищення грамоти є зневагою до державного прапору та гербу України.  Моя правосвідомість підказує, що публічною наругою над державними символами  можна назвати дії, свідомо спрямовані саме на знущання з прапора чи герба, а не на документ з їх зображенням. В інакшому разі можна дійти до цілковитого абсурду, визнаючи наругою над символами держави вкинутий у сміттярку конверт або листівку, на яких зображено синьо-жовтий прапор або знищений  бланк сільської ради з Тризубом.. Я переконаний, що Дмитрові Захаруку, який піднімав національні прапори над Прикарпаттям, голосував у ВР за  надання національним символам статусу атрибутів незалежної держави, ніколи  не спало б на думку їх зумисне принизити   Об’єктом його гніву стала виключно владна відзнака.

З одного боку, по-людськи розумію очільників обласних ради та держадміністрації, які щиро прагнули вшанувати одного з творців Декларації про державний суверенітет України, відзначити  настільки, наскільки дозволяють їх повноваження. Михайло Вишиванюк, певне, був дещо здивований навішеним на нього статусом окупанта – для великої кількості краян   незалежно від електоральних симпатій Вишиванюк є “своїм”, “дідом-господарником”, з яким асоціюється тривалий і не найгірший відрізок часу. І не його вина в тому, що у існуючій порочній системі місцевої влади голова ОДА, якого призначає Київ, майже завжди приречений бути чужим серед своїх. Що ж до іншого підписанта грамоти, п. Олійника, він, як не крути, є обраним нами ж (щоправда через хитромудру партійно-списккову виборчу систему), а що він безспірний фаворит номінації “Мямля року” – так номінація ж традиційно нашоукраїнська

Однак засуджувати вчинок  Дмитра Захарука я не можу. По-перше, хто я такий, щоб судити одного з тих, хто стояв біля витоків нашої державності. По-друге, я чудово розумію його, щоправда дещо емоційне й агресивне, несприйняття  нинішнього офіціозу та офіційних нагород. Я й сам оминаю державні телеканали у дні офіційних урочистостей, а в підсвідомості давно замешкала алергія на владні дифіляди  Надто нещиро виглядали подібні торжества в останні роки, коли деградувала держава як суспільний макромеханізм, а владу роз'їдала  некомпетентність та продажність. Надто цинічно вони виглядають зараз, коли загрози для державності не усунені, а навпаки набули нового тривожного звучання, і коли ми швидко втрачаємо і без того небагаті здобутки нашої незалежності.

Свого часу Олег Скрипка, Ліна Костенко, Юрій Андрухович публічно відмовлялись від офіційних нагород. Вони, здобувши справжнє визнання, яке не випросиш, не вислужиш і не купиш, не захотіли носити державні відзнаки, що попри недовге існування в Україні набули характер сумнівних цінностей. В незалежній Україні фактично відроджено погіршений варіант брежнєвсько-застійної нагородної системи. Перші ознаки хвороби спостерігались за Л. Кучми, та буйний розквіт маразму почався після 2005 року. Масові нагородження з приводу пам’ятних дат (чи то ювілей однієї з областей, чи то 47-річчя станції Мухосранськ-Товарна) або взагалі без будь-якого приводу та підстав, дубова стилістика указів, безсоромно списана з  матеріалів ЦК КПРС, мало не щоденні роздачі орденів наліво і направо нагороди членам президентського  оточення, президентської родини та членам родин президентського оточення, нагороди нардепам та бандитам, нагороди чиновникам та олігархам, нагороди  повіям та лідерам національно-демократичних сил, нагороди гарним хлопцям, ордени своїм на зло чужим, ордени чужим на зло своїм – все це остаточно підірвало довіру до офіційних нагород. Для багатьох нормально мислячих людей державні нагороди як аксесуари державного гламуру стали  недоброю міткою, ознакою приналежності до владної тусовки. Все це принижує та ображає тих, хто насправді заслужив визнання на державному рівні.

“Я не хочу бути Героєм України” – декламували свого часу хлопці з “Тартаку”. Хтось (можливо і я) мовчки погодиться з цією тезою, а хтось публічно знищить владну нагороду  – у кожного свій почерк, своя міра і своя правда. І не факт, що перший моральніший за другого.

А втім. почесні грамоти –   лише клони державних нагород. А клони – не винні

Кирило Рубановський