Людина має достатньо багато підстав бути щасливою, переконаний Тарас Прохасько, івано-франківський письменник. Про це його якось навіть не випадає питати, тобто вимагати аргументів, бо він просто виглядає щасливим безсумнівно, безальтернативно й органічно. Мені так здається. Не всі знають, що зустріти письменника Прохаська можна в середмісті Івано-Франківська, де він живе вже 40 років, і що при зустрічі він, безперечно, справить на вас враження, яке словами передати непросто. Гадаю, в цьому допоможе розмова, яку ми мали на подвір’ї нашої редакції під виноградом одного погожого ранку наприкінці робочого тижня.

— Тарасе, знаєте з ким я вас асоціюю? із Сковородою. Ніхто вам такого не казав?

— Ну аж так — нєѕ Він мені дуже подобається, втім, так би мовити, на приватному рівні. Та, відверто кажучи, читати його я не зміг. Просто зрозумів, що взяв усе необхідне з кількох сторінок. Я сприймаю його дуже приватно, як когось свого, як приятеля.

— Мені відомо, що ви проводите екскурсії для гостей Івано-Франківська, але не традиційні, так би мовити, а альтернативні.

— Так, я проводжу час від часу екскурсії і не знаю чи є вони альтернативними. Вони просто приватні, інші, особисті. Наразі це не є моїм фахом, тобто я не забираю у когось хліб чи пропоную свою версію історії.

— А як би ви провели екскурсію для наших читачів?

— Усе насправді залежить тільки від власної ієрархії: що кому важливіше. І я знаю, що цифри та історичні факти є страшенно важливими, але це водночас і не надто важливі речі, і буде дуже поверхнево для людини, котра є на коротко у Франківську. Насправді їй дуже мало можуть про щось розповісти прізвища. Якщо людина приїхала сюди сама, то ніколи не для цього, — але я ще раз наполягаю на тому, щоб ви мене правильно зрозуміли: я «за» історичну науку, «за» краєзнавство. Тому я говорю про те, що людині важлива сфера життя міста, котра складається як з історії різних рівнів, та і зі щоденних подій, не зафіксованих документально. Якщо б та людина побувала, приміром, учора в Івано-Франківську і написала замітки подорожні, то цей день для мене як екскурсовода мав би таке перше й одне з найяскравіших вражень: місто намокло  в особливий і дуже-дуже цікавий спосіб. І я  саме про це б розповідав. Знову ж таки — це не є добре, що стіни мокнуть, але вони змінилися. Пластика стала інакшоюѕ  Це те, що ми спершу бачимо. Такими екскурсіями хочу показати середовище, в якому мені випало щастя прожити все життя.

— Чи є за ці сорок років якісь втрати, які ви не можете собі пробачити, до яких, звісно, причетні ми всі?

— Ще кілька років тому я б із публіцистичним запалом готовий був називати ті зміни періоду становлення незалежності, капіталізму і переходу до епохи втрат, в яку ми потрапили, ввійшли безповоротно. Але тепер я говорю про своє власне життя. Розумію: ми мусимо на все це закрити очі, не той час теперѕ Але коли кажуть пафосно: «Ми дбаємо про збереження...», а насправді все це переступають, то мені дуже шкода. Через це сталося так, що місто вже не має цінних історичних культурних об’єктів. Цінність міста є у збереженні настроєвості передгірського галицького східноєвропейського населеного пункту, який став великим. Тож тепер найважливіше — не зруйнувати маловажливі з точки зору історії найгарніші одноповерхові будинки на таких вулицях, як, скажімо, Гнатюка, Героїв-пожежників та інших, зберегти від знесення так звану німецьку колонію тощо.

— Уявімо, що ми можемо влаштувати вам зустріч із видатними галичанами, котрі сто років тому ходили цими вулицями. Кого ви оберете?

— Дуже важливою є така штука, що я собі не дозволяю неможливих бажань. Є місце, де всі зустрінемось і поговоримо.

— Якось у вашій рідній школі я зустріла дітей з Німеччини, а старшокласники, що були перекладачами, сказали, що розмовляють німці діалектом. З’ясувалося, що вживати діалектизми у них навіть модно. Від вас теж можна почути діалекти?

— Я говорю західноукраїнським, гуцульським я не послуговуюся. Не люблю, коли чую зіпсуту східняками мову або коли фонетично українською комусь говорити не вдається.

— Ви часто вживаєте термін «проговорена література». Як це? Для мене література — це передовсім книжка. Як ви створюєте книжки?

— Проговорена літератураѕ Я не знаю, чи це є загальнолюдське, чи є окремі люди, в яких це щохвилинно відбувається. В мене є така особливість, що я бачу життя, як літературу. Я не можу не дивитися на світ як на прозу, як на літературу. Коли хтось розказує історію, він володіє власними принципами, які йому дано. Але головне — це є усвідомлення того, що от у цей момент я розказую історію, що літературні жанри — хоч часто не дуже добре написані — все одно побудовані за тим принципом, за яким їх хтось «проговорив». Найголовніше — це усвідомлення того, щоб історія була кращою, тобто у написаному важко передати всю повноту життя. Мені також здається, що мій особистий досвід може видатися комусь цікавим. Наше життя залежить від того, як ми говоримо. І власне це говоріння, це вимовляння життя є для мене основою, найсправжнішим з усього, що є в житті.

— Ті нерукотворні візерунки на стінах під час дощу — це теж проговорена література?

— Ну так.

— Як ви працюєте як письменник?

— Погано. Мало. Я ліпше живу, як пишу. У мене нема потреби робити літературу, бо якщо я живу в ній, то нащо її ще й писати. На папері вже зовсім інші закони. Є тверде переконання у мене, що писати — робити вже писану літературу — можна тільки про те, що самому подобається. Тобі справді повинен подобатися твій твір. Ти не повинен зважати на жодну кон’юнктуру, а робити те, що ти хочеш. В цьому сенсі література така дуже егоїстична — «я хочу». І я дуже хочу, що я хотів так, як я хочу. А з другого боку, постійно усвідомлюєш, що коли ти вже щось написав, то це є для когось, для якихось людей. Потрібно, щоб воно стало для них чимось. У цьому така найбільша трудність. Зрештою, ще давні греки поняття щастя пов’язували з почуттям міри. В кожній людині воно є, це мірило.

— Тарасе, чи зустрічали ви «непрОстих» і де вони живуть? Які їхні моральні принципи?

— Це чарівники різні, від слова «чарівне». Мольфари — це частина «непрОстих». Є «непрОсті», які на «ти» зі світом гадів. З таким одним «гадярем» я зустрічався. Є ще страшно багато відьомства, як у народі їх називають, примівників. Для них усе лежить у площині — можу чи не можу. Все.

— Це слово вигадане чи їх горяни насправді так називають?

— Ні, це слово справжнє.

— Чи не плануєте ви долучитися до наймасовішого з мистецтв?

— Я хочу, — не кажу, що завтра чи через рік, — зняти неігровий фільм. Таке поняття, як малобюджетний фільм, нині популярне. Такий фільм зробити неважко.

— Як ви ставитеся до критичних відгуків на свою адресу?

— Щоб мене це образило, — такого не було. Бо моє життя мене переважно не ранило. Те, що я пишу, досить специфічне. Воно не є ліпшим чи комічним, комічним не в тому сенсі, що смішним, а в сенсі «нащо це робити»? Але є люди, на яких це «попадає». І думаю, що кожна книжка для чогось потрібна, якщо вона є. І те, що того читають мільярди, а цього — двоє-троє, ні про що не свідчить. Є ще й такий підхід, що хтось свідомо ставить собі завдання написати успішну книжку — і напише. Але це зовсім інше. Це як тренування легкоатлета, який виступає на змаганнях, є зовсім іншим, ніж того, який собі зранку рухається. Письменник — це, мовою фізики, — потенційна енергія, тобто те, що можеш.

— Розкажіть про літню школу для молодих літераторів, що пройде в Карпатах. Серед тренерів там анонсовано й ім’я Тараса Прохаська. Ви будете вчити їх писати книжки?

— Я справді й не знаю, як то виглядатиме. Та я собі так уявляв, що я би мав приїхати і прочитати кілька речей, провести якийсь майстер-клас — і поїхати. А, може, доведеться побути і два дні. Не знаю.

— Ви якось сказали, що в Україні є дуже багато запущених речей. Вас які найбільше турбують?

— Знаєте, до цієї теми я кілька днів тому прочитав оповідання отця Ферреро. Якраз тепер дуже багато говорю в хаті з рідними про ці зміни в Україні. Мене завжди дивувало, чому світ складений так, що кожен з нас змалку знає, як має бути, але потім усе забуває. І не лише хтось один, а тотально. Що є запущене в Україні — то усвідомлення того, що національні, скажемо так, непрагматичні речі, є найцінніші. Не може бути навіть справжньої ситості, якщо розуміння цього не настане. Ситість також буває така, що пригнічує і вбиває. Найбільше запущено те, що нема проговорення того, для чого ж ми є як країна. Невже лише для того, щоб побороти бідність? Потрібно знайти просту, не здевальвовану ідею. Потрібно вирішити, для чого ми є на цій землі. Потрібно вільно про це говорити. Варто попрацювати над баченням майбутнього України. Тепер маємо непогані технічні можливості. Дуже важливо усвідомити деякі еволюційні моменти, тепер не популярно про це говорити, але я, наприклад, думаю, що хороша ідея закладена в самій назві Партії регіонів, то не є партія регіону, тобто в назві закладено природний і необхідний нам стан речей. І ще: найкращі закони — це ті, які лиш трошки корегують, а не вигадують щось неймовірне. От ми й повинні усвідомити, що такої України, як говорив, скажімо, Міхновський, не може бути, більшості людей треба зрозуміти, чого ми хочемо. Яка найкраща Україна. Це не значить, що «схід і захід разом» як гасло, бо ми є різні, і не потрібно бути однаковими. Повинно бути зрозуміло, для чого ми всі є разом.

— От погляньте, політики в принципі не будуть говорити правди. Завжди в українській традиції про такі речі, які можуть об’єднати націю, творити діалог, говорили письменники. А для вас хто тут є авторитетом?

— Шептицький. Це є найкращий взірець — робити щоденні справи, а не говорити про далекі перспективи. Робити дрібні речі, але щодня. Такий шлях може нас порятувати. Не затикати сьогодні дірку, щоб не витікала вода, а зробити надійний корок. Так мусимо діяти в усьому. І це буде включено в нашу далеку гідну перспективу.

— Ви кажете, що вам подобається Кейт Мосс. Який ваш ідеал жіночої краси?

— Є краса фото. А є жива. Насправді, коли ти відчуваєш, що жінка гарна, то ти не можеш сказати, чому вона гарна. А описувати параметри: таке волосся і все інше, то все втрачається. Як робити такий математичний розклад, то, здається, нічого особливого. Це як екологія — є щось єдине, зібране, і воно в якийсь момент співзвучне чомусь у тобі, і ти не можеш пояснити чому.

— Яку ви любите кухню? Чи готуєте ті страви, про які писали час від часу?

— Дуже люблю овочеву кухню. Але це не означає, що я  вегетаріанець або не їм гриби чи рибу. Та я зауважив, що мої уподобання відрізняються від традиційної галицької кухні, бо я люблю речі інші. Знаєте, так звана галицька  кухня дуже ситна, а крім того, вона дуже серйозна. У неї дуже серйозне ставлення до приготування їжі, це все виснажує і часу потребує багато, навіть внутрішньої дисципліни вимагає. Мені подобається така кухня, яка є в певному сенсі недбалою і менш відповідальною, якоюсь імпровізаційною. Хоча знаю кількадесят стандартних рецептів, від яких не відступаю, готуючи обід.

— Буде цікаво, якщо ми надрукуємо рецепт від Тараса Прохаська. Чим ви сьогодні снідали?

— Люблю сир. Пам’ятаю, ще з совєтських часів у нас пачки з сиром завжди були якоюсь невдачею. Вже все стало непоганим, і курки були добрі в магазині, й інше, а сир — ні, домашній був найкращим. І лише ось останнім часом все стало більш-менш нормальним. Універсальний сніданок для мене і моїх дітей — розплавити в краплі олії такий добрий сир, з пачку, і вбити туди кілька яєцьѕ

— Розкажіть про свою родину.

— У мене двоє синів-студентів — старший — Маркіян та молодший — Богдан.