Ситуація на Рожнятівщині, зокрема в селі Верхньому Струтині, нині досить напружена — громада села занепокоєна інтересами калуського ТОВ «Карпатнафтохім» до родовища кам’яної солі, де за проектом підприємців планується будівництво розсолопромислу для забезпечення сировиною виробництва хлору і каустичної соди мембранним методом. Хтось вважає, що це добрі й необхідні інвестиції в соціально-економічний розвиток району, а дехто, навпаки, переконаний, що плани нафтохіміків загрожують екологічною небезпекою і довкіллю, і людям. Тож кандидат хімічних наук Володимир КУРГАНСЬКИЙ, а одночасно й директор ЗАТ «Поліком» та голова Ради промисловців і підприємців Рожнятівського району, викладає свою точку зору на цю проблему та закликає районну й обласну влади не займати позицію «проштовхування» потрібних рішень, а розібратися в ситуації і разом з громадою Рожнятівщини знайти правильне й виважене рішення...

В чому інтерес?

Питання розробки покладів солі Верхньострутинського родовища впродовж року є значущим у житті Рожнятівщини. І недооцінювати цю проблему злочинно, оскільки можемо мати велику екологічну біду. З другого боку, треба зрозуміти, якого масштабу ресурс маємо на власній землі і як ним розпорядитися.
До недавнього часу, мабуть, мало хто знав, що в районі є такий скарб. Проте інтерес калуських хіміків до покладів кам’яної солі не теперішній. Ще 20 років тому ВО «Хлорвініл» розглядало питання використання її як сировини для виробництва каустичної соди. Тож, як бачимо, ідея не нова, а інтереси ТОВ «Карпатнафтохім», за яким стоїть російський «Лукойл», до Верхньострутинського родовища кам’яної солі закономірні. Але дозвольте запитати: з якого дива громада села Верхнього Струтина та держава Україна повинні піднести подарунок російській приватній компанії у вигляді власних корисних копалин вартістю кілька десятків мільярдів гривень? Для одержання компанією додаткових прибутків?

Чи відомо комусь, щоб хоч якась українська компанія на території Росії одержала ліцензію на розробку корисних копалин — нафти, газу, солі, руди тощо. Позиція російської влади у таких питаннях відома.

Бізнес працює заради прибутків, тож його інтереси можна вирахувати у цифрах. За інформацією ТОВ «Карпатнафтохім», відомо що установка в Калуші буде виробляти 200 тис. тонн каустичної соди на рік у перерахунку на 100% NaOH. Це означає, що в такому разі потрібно 300 тис. тонн солі на рік. Нині ціна однієї тонни, доставленої з Артемівського родовища Донецької області до міста Калуша, — 400 грн. Тож для закупівлі сировини на рік ТОВ «Карпатнафтохім» витратить 120 млн. грн. Оскільки йдеться про десятки років, то цифра ця перетвориться у мільярди гривень. Абсолютно очевидно, що видобуток солі за дешевою технологією підземного розчинення-вилуговування у кілька разів зменшить видатки «Карпатнафтохіму» на сировину. Тому заявлена товариством цифра 15 млн. грн. як благодійна допомога на розвиток інфраструктури Рожнятівського району, зокрема і села Верхнього Струтина, звучить як насміхання. і є свідченням того, як «чесно й прозоро» хочуть співпрацювати з громадою теперішні власники калуської хімії. Пересвідчитись у їх «чеснотах» громада району вже мала змогу  в ситуації з Рожнятівським водосховищем — оформлення оренди земель стало реальністю тільки рік тому після ультиматимуму райдержадміністрації та райради. А про те, що безплатно використовують водні ресурси краю, які ТОВ «Карпатнафтохім» успішно продає на проммайданчику в Калуші, ми, рожнятівці, взагалі мовчимо.

Що знаємо про родовище?

Характеристику родовища в одній зі своїх статей описав гендиректор ТОВ «Карпатнафтохім» Григорій Кунєв. Не буду повторюватися — зупинюся на тому, що не було викладено. По-перше, не представлено найголовнішого параметру родовища — потужності. Сказано тільки, що промисловий пласт, який, очевидно, й цікавить підприємців, простягається на 1,7 км і має площу понад 30 га.

Історія відкриття Верхньострутинського родовища пов’язана з пошуком калійних солей у прикарпатському прогині силами Моршинської партії Львівської геологорозвідувальної експедиції у 1968—1973 роках. У смузі Струтин—Ланчин—Березів виявили потужні поклади кам’яної солі. А в 1972-1974 рр. проводилися геологорозвідувальні роботи для створення на цій ділянці сховища газу для ВО «Хлорвініл». Дані про будову соленосних відкладень, таким чином, отримані в підсумку декількох етапів розвідувальних робіт 70—80-х років минулого століття. Зокрема, у 70-х роках на замовлення «Укрголовсолі» Міністерства харчової промисловості УРСР встановлено, що за якістю кам’яна сіль Верхньострутинського родовища придатна для отримання харчової солі і може бути використана як сировина для Волинського солевиварювального комбінату та Дрогобицького солезаводу. Розвідані запаси, придатні для промислової експлуатації, становлять 100 млн. тонн, а прогнозовані — ще понад 700 млн. тонн. Товарна вартість цього скарбу — не менше 160 млрд. грн. — якщо сіль використовувати як технічну для хімічної промисловості, і до 800 млрд. грн. — якщо як харчову. Не менше ніж на 100 років на Верхньострутинському родовищі можна базувати промисловий потенціал. і, звичайно, харчовий напрям, а не хімічний, є привабливішим — і економічно, й екологічно.

Технологія та екологія

Для промислового добування солей використовують два методи: шахтний та підземного розчинення, чи вилуговування. При шахтному, який, наприклад, використовують на Артемівському родовищі, витяг корисних копалин не перевищує 45%, а при вилуговуванні — 20-25%. Тобто шахтний метод майже вдвоє ефективніший. Звичайно, будівництво шахти обійдеться дорожче, ніж облаштування свердловин. Разом з тим відпрацьовану соляну шахту можна раціонально використати як склад чи сховище, або як лікувально-профілактичний заклад, як це зробили у Солотвині.

Але за низької ефективності сучасних технологій найправильніше, на наш погляд, було б родовище сьогодні не розробляти. Мине час — удосконалиться, стане безпечнішою технологія, і нащадки розпорядяться цим скарбом. Окрім цього, не на користь запровадження розробки свідчить і надзвичайно складна будова покладів солі. Пласти солей чергуються з пластами глини і пісковиків, пласти зім’яті у круто залягаючі складки, аж до вертикального положення. Тому технологія підземного вилуговування, яка розроблена для горизонтального залягання пластів солей, не буде працювати так ідеально, як стверджують нам спеціалісти ТОВ «Карпатнафтохім». Можна передбачити, що після вилуговування на території родовища почнуться процеси просідання поверхні, карстоутворення та міграції розсолів. Це може завдати такої шкоди довкіллю, що її не покрити вартістю видобутої солі.

При запланованій 50-річній експлуатації родовища хімікам потрібно буде 15 млн. тонн солі. Якщо врахувати малоефективну технологію вилуговування, у розробку буде задіяно 75 млн. тонн. Ресурс родовища значно більший — 800 млн. тонн. Скажете, вистачить на всіх? Але ж хто захоче після хіміків чи паралельно з ними розробляти родовище, знаючи, що легкоплинні горизонти заповнені відпрацьованими розсолами хімічного виробництва? Таким чином і потужний скарб надр не використаємо, а тільки скапаримо його.

Спробуймо зрозуміти, які потенційні ризики небезпеки можуть виникнути. По-перше, в разі розгерметизації під тиском одного з двох розсолопроводів протяжністю 30 кілометрів — від Верхнього Струтина до Калуша — існує ймовірність засолення земель та річок Сівки, Чечви, Лімниці; по-друге, у зв’язку з надзвичайною складністю залягання покладів солі технологія вилуговування не гарантує утворення симетричних камер, тож їх непрогнозована геометрія може призвести до міграції розсолів, а у випадках форсмажорних обставин, наприклад, землетрусу, — загрожувати глобальним витіканням розсолів; по-третє, камери, заповнені розсолами, кваліфікуються як порожнини, тож заболочення поверхні і просідання грунту гарантоване.  Як, наприклад, у Калуші. Чому ж ТОВ «Карпатнафтохім» хоче провадити розробку поблизу села Верхнього Струтина, адже є безпечніші місця подалі від села. Можна хіба здогадуватися, що саме цей  район уже детально розвідано, доведено можливість промислового видобутку. А для вивчення інших ділянок потрібні додаткові кошти і час; по-четверте, відпрацьовані камери планують заповнювати розсолами з домішками речовин, що утворюються в побічних реакціях процесу електролізу солі, наприклад, хлоратами. А пояснень стосовно цього калуські нафтохіміки не дають; по-п’яте, під час консервування відпрацьованих камер є небезпека непрогнозованого викиду хімічних речовин і відходів з проммайданчика міста Калуша. Хто гарантує безпеку і належний контроль?

Таким чином, у цій темі питань і проблемних місць більше, ніж відповідей. Тож закликаю владу — районну й обласну — не «проштовхувати» потрібні рішення, а розібратися самим у цій проблемі і разом з громадою Рожнятівського району знайти правильне рішення. Без поспіху. Масштаб питання колосальний і вартий того, щоб окрема комісія належно вивчила ситуацію і прийняла зважене рішення.