Як відомо,  гори люблять  сильних та  сміливих людей.  Музика і творець музичних гуцульських  інструментів 70-річний  Михайло Тафійчук  з Буківця, що розкинувся  на висоті 830 метрів над рівнем моря, якраз такий.

Історія гуцула з перших уст

— Сам я родом з Буківця, і моя мама буківська. Так склалось, що мама жила сама. Тато мій був ковалем. Нас було в мами четверо синів. Один помер маленьким, другий — у 35 років. Нас двоє зосталось. Я робив спочатку в тата у кузні, але потім мені то надоїло, я оженився. Свою першу сопілочку, пригадую, зробив у шість років і зразу навчився на ній грати. Той день ніколи не забуду, так він мені запам’ятався. Через два дні вже не було моєї сопілки, але я відчув — то моє: пішов горами, знайшов бузину, виштовхав стержнем серце і зробив з того сопілку — денцівочку.

Скрипки собі робив такі: з дощок вирізав форму скрипки, набивав цвяшки і так то ушпановував, би то менше-більше звучало. Смичок — то був кусок прута. Згинав, в’язав нитками — так, як лук, намазував смолою, і то вже мені рипіло. Мама мене за це і сварила, і била, бо була з багачів і хотіла, щоб я дбав про господарство.

Один дід Василь сказав мамі: «Анно, не муч ти дитину. Він собі має до музики охоту. Ти дивись, щоб він не крав, щоб нічого злого не робив, але допоможи йому. З него буде чоловік». А мама йому у відповідь казала: «Аєєє, з коваля та з музиканта ніколи разди не буде». Але мама вздріла вже, що я свого не попускаю і купила скрипку. Спочатку дала мому старшому братові скрипку, бо я ще був малий. Каже мама братові: «Васильку, пробуй щось грати». Мені не дає, бо мені тоді сім років було, то мама думала, що я мале і дурне, не вмію грати. А я тільки в брата скрипку побачив, то хапнув у нього з рук та й побіг далеко на горб і там сидів до ночі — вчився грати. Але вже до хати ввійшов граючи. І як почав грати, так граю й донині. Всьо самоук, — розказує музика.

І додає згодом: «А дудки, тобто волинки, почав робити в 25 років. Тут був Іван Михайлюк, що робив дудки, і я попросив його зробити мені. Як ту дудку взяв, то півроку не давав собі спокою, бо я дуже впертий. І за зразком Іванової дудки почав робити сам. Першу я зразу викинув у піч. Друга вже була файна, я на ній навчився грати, а потім продав. Зробив потім і трету. Через рік, думаю, іду я знову до того Михайлюка. Свою дудку йому зразу не показую, граю на його дуді. Потім все-таки не стримався, приніс йому показати свою. Він так здивовано дивився, що навіть не кліпав. Я почав грати на дуді та й дав йому подивитись. Іван уже мав 82 роки. Оглянув він дуду та й помахав головою. Я питаю: «Чого це ви, Іванку, махнули головою? Певно, я лихо зробив». «Ні, — каже Іван, — я махнув через те, що я вже так зробити не годен».  

«Я граю на всіх інструментах»

— Які інструменти ви робите і на яких граєте?

— Я граю на всіх інструментах, що вмію робити. Телинка, сопілка, денцівка, сопілка «музикальна» на шість дірок, роги, трембіти, цимбали, ліри.

— Розкажіть трохи про трембіти.

— Трембіта — то є простий духовий інструмент. Почав я робити трембіти вже давно. Якось прийшов до мене чоловік і просив зремонтувати стару трембіту. Я сказав йому, що там нема що ремонтувати. Все дерево під корою просто струхліло, прогнило. І по тій старій трембіті я зробив нову. Дірочка для губ має бути шириною шість міліметрів, і потім до кінця отвір розширяється. У нас на Гуцульщині трембіти роблять довжиною три метри. Хоча я чув, що була одна на два з половиною метра. Може бути і 2,8 метра. Але трембіта робиться з двох частин по півтора метра задля зручності в транспортуванні та зберіганні.

— А як же вас Руслана знайшла? Ви їй робили трембіти?

— Так, так. Приїжджали зі Львова, казали, що для Руслани. Я зробив їй вісім трембіт. Вона заплатила що я сказав.

— Чи багато часу йде, аби зробити трембіту?

— Спочатку треба дерево заготовити. Треба чистенького, щоб не було сучків. Стовбур дерева ділиться на чотири частини, щоб була гітівка. Потім паличку робиш кругленьку, а потім шкріблею, різцем, вибираєш середину. Десь близько тижня йде на це. Нині вже ніхто ті трембіти не робить. Старі не можуть, а молоді не хочуть. З гуцульських інструментів я роблю все. Навіть було, що я зробив кларнет румунського розміру, з дуба. Проварив за спеціальним рецептом. Згодом продав. Не знаходив такого, що би не зробив. Син уже навчився в мене цимбали робити. Вже зробив кілька гарних. У цимбалах роблять спідню дошку з явора, верх — зі смереки. Скрипку і ліру робиться так само.

— Для скрипки потрібний добрий лак. Де ви його берете?

— То не лак, то давня політура. Я роблю по-давному, а тепер чув, що дійсно є такий лак для скрипки, що пензлем полакуєш — і все готово. Він однотонний, хоча й має блиск, але не має тих відтінків, що з політурою. Я байцую собі, мені один з Москви дістав ще трохи політури, бо важко нині знайти. Байцом потім наводиться відтінки, колір, а політурою полірується до блиску.

Я ніде не вчений. Тільки три класи школи. Після війни треба було мамі помагати. Був такий у Франківську Магдій, який керував різними ансамблями, то він приїздив два рази до нас, щоб мене якось забрати до Франківська. Казав, що «будете в нас у філармонії робити», і давали мені п’ятикімнатну квартиру. Але я не хотів, і жінка не хотіла.

«Мене кликали в Бельгію, в Мексику...»

— Розкажіть про свою сім’ю. Кому ви передаєте свої знання і вміння?

— В мене було п’ять синів і три дочки. Мій син Михайло помер від хвороби в 35 років. Він теж сильно грав на скрипці, на дуді, на кларнеті. А Юра, Василь, Дмитро і Микола — є. Вони всі вміють грати, їздять на фестивалі, але Василь чогось не хоче музикою займатися. Він разда дому.

— На яких фестивалях ви виступали?

— Я багато де виступав. Ще почав їздити за радянських часів і грав по всьому Союзі. В Москві був два рази. 1971 року там проходив Всесоюзний фестиваль, де було по одному представникові з кожної країни. Я представляв Україну — годину грав, так що ледве встояв. То граю, то співаю. У Ленінграді був, у Києві та Львові. Після проголошення незалежності України вже не хотів нікуди їхати. Дуже кликали мене в Бельгію, в Мексику. Я був тільки в Польщі. У Польщі навіть записали мій диск. Також диск записали вже і в Києві. Недавно їхали ми з синами на «Країну мрій». Олег Скрипка мене запросив. Він був у мене дома, ночував. Ми називаємося «сімейний ансамбль Тафійчуків». Три сини і я.