То  що ж це за "атрибути"? В перші  роки незалежності поряд з ейфорією, зумовленою даним фактом, на всіх чекала невідомість і ще довгі-довгі роки сумлінної праці задля бажаного майбутнього, яким марили і яке  стало вирішальним фактором, що підштовхнуло нас до свободи. Нажаль ейфорія як емоційний, а відповідно й ірраціональний стан, що заважав часто тверезо мислити  у поєднанні з наївністю та міцною вірою в ілюзії  та містику породили міф про те, що хтось (той таки Захід, який і сьогодні ми часто ідеалізуємо без вагомих на те причин) тай допоможе нам і все швидко налагодиться. Вкотре ми забули, що господарями цієї землі так само як і спадкоємцями величезного, отриманого від комуністичної імперії "спадку" є ми. Нам і належало "розпоряджатися"  усім цим, щоб досягти баченого до того хіба що у мріях майбутнього. Але глибоко в душі нам, очевидно,  бракувало віри у власні сили. Ось тут і вкорінилось міцно "Захід нам допоможе".

    Та  як показав час, сподівання на чужі сили та можливості себе не виправдали. Так, часто доводилось чути слова  про підтримку України з боку "західних лідерів", але в сучасному  світі ніхто нікому нічого не винен, ніхто нікому нічим не зобов'язаний, в тому числі й допомагати. Це швидше жест доброї волі. Дуже швидко життя довело нам хибність вище згаданої тези про Захід і допомогу зовні загалом, проте, ми вперто не змінюємо власні ілюзорні настанови, продовжуючи тішити себе міфами і в суто вітчизняному стилі стаємо на одні й ті ж граблі, вкотре отримуючи по лобі.

      Нажаль, ілюзіями   живуть і ті, хто б мав нас вести шляхом, що їх оминають, тобто еліта як  найцінніша суспільна верства. Це стосується  як попередньої так і теперішньої владної верхівки. Різниця полягає в тому, що раніше великі сподівання   були спрямовані в сторону Заходу, сьогодні ж  - на Схід. Чинна влада заходилася впроваджувати а суспільну свідомість нову настанову, яку можна охарактеризувати словами: "Росія нам допоможе". Ціною ж такої "допомоги"   повинні стати не лише відхід від політики "недружніх"(євроатлантична інтеграція, створення списків небажаних для в'їзду громадян "братньої"  країни) кроків, але й щось значно більше. Тут, мабуть, не обмежиться військовою присутністю ЧФРФ, відмовою від НАТО  і поступками в гуманітарній сфері.  То ж питання плати за "допомогу" залишається відкритим і не виключено, що сама ж владна верхівка, захоплюючись заграваннями з "північним сусідом", може втратити пильність й не помітити як у неї під носом країну позбавили чергового "стратегічного об'єкта", що у вітчизняному політикумі охрестили "зрадою національних інтересів".  Прихильників використання дружби з нашим найбільшим сусідом задля власних вигод в Україні чимало, але скільки таких, які зуміли по-справжньому втілити слова на практиці, опинившись при цьому у виграшному становищі?

    Таким чином, переживши чимало за останні  два десятиліття слід визнати, що правильних висновків  ми не зробили, мало, що зрозумівши та усвідомивши  й продовжуємо жити у світі власних ілюзій  в сенсі державного буття, тому й дозволяємо себе  дурити всім, кому не лінь, безапеляційно вірячи їхнім гаслам. Якщо ж ми не змінимо власний світогляд, не почнемо тверезо мислити, не позбудемось інфантильності та довірливості, то ніхто інший не зробить цього за нас. Владній верхівці, що повинна була б вести нас тернистою дорогою до країни мрій, надзвичайно легко утримувати  своє становище та контроль, годуючи простий люд подібними ілюзіями. Щоб мати хоча б шанс побачити цю країну мрій слід починати змінювати власне світобачення. Пора вже почати вірити у власні сили  і можливості.

          Лев Станісласький