Володимир КАЧКАН: Маю здатність творити не менш продуктивно, аніж у 40 літ

Відомий прикарпатцям вчений і письменник Володимир Качкан зустрічає своє 70-річчя. Напередодні ювілею з ним про його життєвий і творчий шлях розмовляла відома поетка Галина Турелик. Пропонуємо увазі читачів це інтерв'ю у скороченому вигляді.

– Володимире Атаназійовичу, в ювілеях завжди більше осмути, аніж радості. Рік наро­дження — 40- й... Якраз тоді неподалік від вашо­го рідного села Рибного, у «Дем'яновому Лазі», розверзається земля і мученицька смерть від рук служителів жорстокої влади забирає життя тисяч чесних, працьовитих галичан, єдиною ви­ною яких були їхня належність до українства і національна гідність. Які спогади збереглися у вашій пам'яті з того часу?

— Будь-яка дата, що фіксує прожите-пережите, — то певний звіт найперше перед власним сумлін­ням. Я прийшов на світ Божий з ласки Всевишнього та земної любові Марії й Атаназія у сонячне розжнив'яне літо 1940 року. Рибне, що завінцьоване густо лісом, духм'янило хлібом, розпареною на сонці живицею, достиглими малинами. Через рік батька заберуть на фронт, мати, як птаха, буде прикрива­ти мене своїм тілом від тріскоту канонади, що збли­жувалася до села. Але поволі війна посунулася ку­дись на захід, і я, щойно діждавшись живого тата, пішов до школи. Радість початкового осягнення дива книжки була недовгою, бо рідного по матері дядька вивезли до Караганди на вугільні копальні, а в хаті залишилася одна бабуся Софія, і ми пере­їхали до Павелча. Тут і закінчив я на «відмінно» се­мирічку. Ніхто не питав мене, куди хочу, ким мрію стати. То були цілком інші часові виміри. Я вихову­вався у лоні релігійної атмосфери, святвечірньої коляди. Певно, не забудеться, як у крайній хаті від лісу тато збирав школярів-вертепників, робив з нами «проби».

А ще пам'ятається той день, коли, назбиравши кругленьку суму, махнув до Станіслава і купив собі дворядну гармошку. Рипав щовечора на дровітні, аж поки щось та не вийшло. Бувало, сяду на сінеш­ньому порозі, упруся в одвірок і під гармошки прихрипини виводжу партизанських:

Хрест березовий несуть,

На цвинтар його кладуть,

 А за ними дівчатонька

 Дрібні сльози ллють.

Хрест березовий стоїть

Ще й обведений вінцем,

Заплакала Україна

Жалібним плачем...

 

Ішли сусіди повз хату через подвір'я, заціхували, аби не голосно співав, бо почують злі люди і замельдують...

Незчувся, як дорога повела до міста: з відзна­кою завершив студії на історико-філологічному фа­культеті Івано-Франківського педагогічного інститу­ту, – згодом поринув у журналістські нетрі.

– Часи позірного «торжества» комуністичної ідеології накрили собою і журналістику, у якій нам довелося працювати. Поверхня жит­тя видавалася спокійною, щось писалося, дру­кувалося, ходилося на якісь наради, пленуми... А між тим у глибині душ нуртувало відчуття страшної несправедливості, задушливого гніту. Як вам жилося і писалося в ті часи?

— Були радості, адже кермувала молодість, не­стримне бажання робити щось хосенне, бодай най­меншої знаковості. Я ще з другого курсу засипав обласні та районні газети, редакцію обласного ра­діокомітету рецензіями на твори художньої і крає­знавчої літератури, етюдами й невеликими опові­даннями та новелами. Відтак у мені пробудилася якась спрага-потреба нарисотворчості. Очевидно, давали про себе знати гени маминої пісні, драма­тичного дару — і я почав горнутися не до «колгосп­но-промислової» тематики, а до джерел глибинної народної культури у різних її виявах.

На обласному радіо, я не пропускав жодного за­сідання письменників, товкся з магнітофоном через плече селами, містечками, розшукував старих лю­дей,- власників бібліотечних родинних колекцій, но­сіїв високого інтелектуального ореолу, християн­ської моралі та багатющої традиційної галицької пе­дагогіки. Там, саме у таких сім'ях, де мене радо приймали, я поринав у стихію історичної минувши­ни/відкривав для себе десятки чи й сотні імен виз­начних українців, а відтак виносив на газетні поло­си історико-культурологічні есеї, мистецькі дослідження, які нерідко передруковували такі популяр­ні в ті часи республіканські видання, як «Культура і життя», «Молодь України», «Архіви України», «Ук­раїнський історичний журнал», «Друг читача».

Чи не найглибшою криницею мого концептуаль­но-світоглядного пізнання й навчительства були від­відини родини Феданків у Солотвині Богородчанського району восени далекого 1963 року, у пору мого інтенсивного студентського життя.

До багатющого історико-краєзнавчого музею, який створив Олександр Феданко, де він беззмін­но директорував, був екскурсоводом, хранителем і творцем фондів й експозицій, я приїжджав часто, але той перший приїзд був доленосним. Згодом за матеріалами бібліотечної колекції О. Феданка, рід­кісними архівними джерелами та раритетами львів­ських наукових бібліотек я написав ряд розвідок. Коли Олександр Антонович усе чисто довідався про мою персону та коли в бесіді з'ясувалося, що він працював учителем у моєму рідному селі Рибному, знався з моїм дідом Дмитром, тодішнім війтом, виз­начним культурно-просвітницьким та громадсько-політичним діячем, якого висували кандидатом у по­сли до австрійського парламенту і якого знищили ковпаківці наприкінці Другої світової війни та бага­тою бібліотекою якого не раз користувався, навчав мого батька, — тоді вже довірі не було ніяких меж.

Я дістав право заходити до кімнати з книгами, дошукуватися, чого забажала душа, підніматися на горище, де лежали стосами старі журнали кілько­ма мовами, зокрема польською, німецькою, росій­ською, — усе це виглядало не упорядковано, при­кидано старою одежею, адже щодня, щогодини побоювався господар небажаних гостей.

Саме тут, у родинному колі старенького педагога-краєзнавця, я і побачився з вічно гнаною недо­лею від міста до міста, постійно переслідуваною поетесою і прозаїком, великою українською патріот­кою Ольгою Дучимінською.

Коли мої інтереси розширилися, намовив мене Олександр Антонович розшукувати матеріали про Антона Могильницького, видатного поета-романтика, продовжувача традицій ««Руської трійці» в Гали­чині. А ще сказав мені, що десь у селі Яблуньці ко­лишнього Солотвинського району живе старенький чоловік, який нібито знає де на цвинтарі поховано А. Могильницького.

Вже давно відійшли за поріг життя Оксана й Олександр Феданки, і той чоловік, активіст «Просвіти» і читальняного руху, чиє прізвище, на превеликий жаль, витовк вітер з моєї посивілої голови. Але, на щастя, ми тоді все-таки один-єдиний раз зустрілися, довго нипали у присмерку, аби нас не побачили зіркі очі ревних «охоронців», поміж могилаш-купинами і на одній таки зупинили погляд. Чоловік стверджував, що саме тут покоїться прах просвіти­теля з роду Могильницьких, бо в котромусь році він разом із товаришами в річницю «будителя народ­ного духа», як сказав Іван Франко, і посадили цю черешеньку, тепер це було справжнє дерево. Дя­кувати Всевишньому, і влада, і свідомі краєзнавці-просвітяни відновили могилу...

А як, питаєте, «ходилося на якісь наради, плену­ми...»? Це, на щастя, мене майже обминало, бо я вів блок новин і яко старший редактор пантрував за їх тематичним осягом та оперативними повідомлення­ми в ефір: де, що і коли відбулося. Саме оця тріада щоденно-буденної роботизни перетворювала бага­тьох на роботів. Треба було мати неабияку потугу в душі аби з-поміж отієї фіксувальної констатаційності, де, хто з керманичів побував і виступив, виборсу­ватися, знаходити «свої» теми.

Тепер легко мовиться, та в ті часи не так легко все вдавалося. Ось, пригадую, підготував я у літе­ратурно-мистецький радіожурнал «Верховина», що виходив щомісяця на сорок хвилин ефірного часу, публіцистично-аналітичний матеріал про чистоту української мови. Папку «До ефіру» підписав я як відповідальний старший редактор, завізував її голо­ва облтелерадіокомітету Степан Пудло, вдарили штамп «Разрешаю» в облліті — цензурі — і диктори Юлія Виноградова та Олександр Олейников начита­ли у студії. Все готове до випуску в ефір. Коли слу­хаю вечірній випуск — немає мого матеріалу. Біжу до редакції—колишня вулиця Комарова, 2, нині там обласна архітектура, влітаю до студії, а мені в апа­ратній інженер Роман Данильчук через товсте вікно показує пальцем: мовляв, ідіть до Пудла!..

Як з'ясувалося, пан голова перестрахувався, бо в тексті були такі слова, як «боротьба з русизмами», з «калькуванням з чужих мов» та ін.

– Наука, якою почали займатися у 70-х роках, стала втечею від живої журналістики, у якій сильно розчарувалися, пошуком можливос­тей говорити правду інакшими словами? По суті, починали цей шлях з престижної на той час Вищої партійної школи кандидатом наук, нині ви —доктор наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського націо­нального медичного університету. У цьому ча­совому проміжку в житті держави відбулися разючі зміни, на жаль, не тільки позитивні. Як все це наклалося на вашу душу, відбилося на творчій потузі?

— Ні, моє переевакуювання до Києва 1972 р. не було «втечею від живої журналістики». Було дві основні причини — це перевага наукових, дослід­ницьких зацікавлень та інтересів над щоденним журналістським побутописанням. Уявляєте: щоден­ні ранкові й вечірні півгодинні випуски новин. Дру­га причина «моєї втечі»: заходилися «посланці» при­глядатися до моєї надто сміливої творчості. Прибув одного разу чоловічисько, зачинив у моєму кабіне­ті двері зсередини, розсівся, представився і почав у досить пристойній Формі випитувати, допитуватись, що його цікавило. Навіть були дещо примітивні й наївні питання, приміром, чи не маю рукописів В. Симоненка, а чому пишу про дідів та вишпортую якусь старовину і т. ін. Коли я на це аргументова­но, але різкувато відповів, тональність уже перей­шла в інше річище. Радив задуматися над моїм майбутнім, писати про передовиків виробництва, бо це, мовляв, шлях до творчого зростання, певність у майбутньому.

Слово за словом, а пан уже вийшов на мої зна­йомства з Іваном Скрипником, Романом Федорівим, Володимиром Полєком... Відтак на відході запев­нив, що ще повернемося до бесіди.

Але з допомогою Романа Федоріва, що добре знався з Євгеном Новицьким з обкому партії, спіль­ними зусиллями обкрутили оракула від ідеології Олександра Чернова, і я махнув з Івано-Франків­ська.

Київ у моєму житті — знаковий етап; тут прожи­то 23 роки. Столиця — це найперше продовження науки, поглиблював знання із журналістикознавства, а в Інституті мистецтвознавства, фольклорис­тики та етнографії ім. М. Т. Рильського Академії наук України 1974 р. під керівництвом видатного вченого-фольклориста професора Олексія Дея я захистив кандидатську дисертацію на тему «Михай­ло Павлик і уснопоетична народна творчість».

А відтак став завідувачем кафедри, заступником директора Інституту журналістики Київського дер­жавного університету ім. Т. Шевченка.

– Отож підходимо до випробування мідними трубами, себто славою. Великий резонанс діставав кожен ваш том народознавчих студій, найкращі з них у 2001 році було висунуто на здо­буття Шевченківської премії. Ви лауреат облас­ної премії імені Василя Стефаника. Є міжнародні премії, зокрема імені Воляників-Швабінських (США), з вашою думкою рахуються україністи у світі. Чим збагатила особисто вас — ідеться, звичайно ж, не про гроші — жертовна праця на полі великих духом?

— А я б перефразував оце третє випробування: не славою, а працею. Одна з пріоритетних моїх лі­ній творчості — документально-художня. Це та ді­лянка дуже нелегкої і складної роботизни, коли спо­чатку на стіл лягають численні записи, виписки з різних джерел, родинні документи, спогади або й зафіксовані диктофоном живі свідчення, листи. Так настає ніби другий етап: слід увесь огром матеріа­лу «прожорнувати» в голові, «розродитися» словом.

Я й сам не скажу сьогодні однозначно, скільки часу «спалено», скільки доріг і стежок сходжено го­рами і долами України за не одне десятиліття, щоб на моїй своєрідній гілці нашої літератури заяріли, як дозрілі плоди, книги «Барви веселки», «Гори і доли», «Дивосвіти», «Світло високого дня», «Чари верхо­винської книги», «Каштановесвічадо», «Жива гли­на»... Саме завдяки послідовній науково-творчій увазі «узаконювалися» в нашій етнокультурі нині такі видатні майстри опішненської кераміки, як Олександра Селюченко, широко знана в цілому світі. школа петриківського розпису. Художники з вели­кої літери Олександр Саєнко та Іван Гончар та ба­гато інших діячів культури.

Маю хосен з концептуальних українознавчих праць: «Українське народознавство в іменах» у двох томах, що з грифом Міністерства освіти та науки вивчається на всіх гуманітарного профілю факуль­тетах вищих навчальних закладів України і поза її кордонами; «Хай святиться ім'я твоє: Історія укра­їнської літератури і культури в персоналіях (XVIII— XXI ст.)» у десяти томах. Тішуся, а це моє основне надбання, що у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, зокрема в етнології, відбувся карди­нальний поворот до персоналізації як напряму.

Я за характером — глибокий лірик. Народнопі­сенна українська стихія села — адже любов до на­роднопоетичної творчості прищепили мати Марія і бабуся Софія. Став записувати, вивчати, публіку­вати фольклорні надбання та наукові студії, вида­вав книги «Народні пісні у записах Михайла Павли­ка», «Народні пісні в записах Осипа Маковея». Піз­ніше усвідомлене заняття на терені української фольклористики як науки, певно, поглибило той ро­мантичний струмінь характеру, що проявляється щедро в художній творчості — поетичній і прозовій. Побачили світ збірки філософської лірики «Кетяги рибненської осені», «Молитва опалого листя», «Во­гонь твоїх очей», «Тасьма літа», підготовлено виб­ране «Скрипковий ключ душі», кілька книжок новел, оповідань, повістей та романів: «Смерековий спів», «Краси нев'януче пелюстя», «Житні дзвони», «Гро­на любові». Нині на моєму письмовому столі «ро­биться» складний історико-сучасний соціальний «Новітній вертеп». Завершив другу частину роману «Небесія».

– Яка сфера творчості — наука чи літерату­ра — більше сприяє вашій самореалізації? І взагалі зрілість — сестра чи суперниця вашо­го творчого натхнення? Для багатьох письмен­ників проблеми з музами починається вже піс­ля 35-40 років...

—    Широту зацікавлень та можливостей, мабуть, запрограмовано на генному рівні. Коли праця в ра­дість, а не в ярмо, тоді вона не мучить, не старить, не знищує, а, навпаки; омолоджує. Завдяки Твор­цю маю нині здатність творити не менш інтенсивно й продуктивно, аніж, скажімо, в 40 літ. Це істина. А самореалізація — це передусім системна й систе­матична робота: з восьмої ранку до восьмої вечо­ра. Вихідних, відпусток моя голова не знає, коли, брати до уваги, що нічого не читати, не сидіти за письмовим столом. Думаю, творча зрілість нікому не на заваді.

–Маєте ще обширні творчі плани чи вдовольняєтесь тим, що, як мовиться, само при­пливає? Ще одне. Чи вірите в те, що книгови­дання діждеться ліпших часів, що книга справ­ді стане предметом виключно духовної, а не ма­теріальної розкоші?

—    Щодо «припливів», то я вже відповів. А плани — це річ обов'язкова. Але, як мовлять поляки, «чловєк мислі, а пан Буґ креслі». Приступив до нового ба­гатотомного проекту «Віщі знаки думки, серця і руки. Антологія українського автографа», перша аркушів на 40 книга серіалу — на виробництві. Суть цього проекту: у найрізноманітніших жанровиявах подати життєдіяльність знакових постатей зі світових обширів українства. Мої прогнози про пріоритет книги в українському соціумі, як і ваші, дуже і дуже непевні. Наші верховоди з управлінських драбин не мають ук­раїнського осердя, для них книга — другорядна річ, як і вся суто національна культура.

Навалі попси, безкультур'я найперше мусимо протиставляти серйозні знання своєї історії, тради­цій, культури, бо так багато довкола дріб'язкового егоїзму і «патентованого патріотизму», безхарак­терності й безпринципності, надмірного сентимен-' ту й фахової незграбності... Усі оці предковічні «хво­роби» обсіли становий хребет українства, не дають випрамляти власну історичну ходу, йти вперед... Головними «дохторами» оцієї тривкої пошесті мали би стати провідні культурні верстви, визначні фа­хівці з різних сфер життєтворчості...

12 Серпня 2010, 15:14

Галичина
Версія для друку
Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Погода, Новости, загрузка...
Додати новий коментар



Останні новини з категорії Життя:
Мобільний додаток IFCITY - твоя афіша Івано-Франківська
21 Січня 2018, 18:12
У Коломиї в матері забрали 3-річну доньку
30 Грудня 2016, 17:20
Власники 3-х закладів харчування Коломиї не дозволили провести перевірку якості продуктів
30 Грудня 2016, 16:57
УГКЦ планує збудувати на Прикарпатті клініку Святого Луки
30 Грудня 2016, 16:31
Ігор Пасічняк у Рожнятівському районі ознайомився із роботою освітянських закладів
30 Грудня 2016, 16:03
Новорічна красуня у горщику
30 Грудня 2016, 15:42
В Івано-Франківську виміряли Індекс публічності місцевих рад
30 Грудня 2016, 14:31
Святкові заходи з нагоди 108-ї річниці від Дня народження Степана Бандери
30 Грудня 2016, 14:05
За результатами моніторингу прийняття місцевих бюджетів Івано-Франківськ на сьомому місці
30 Грудня 2016, 13:40
В облдержадміністрації відбулася презентація Всеукраїнського журналу «Антикорупційний вісник «Ваша Надія»
30 Грудня 2016, 11:48
11 літрів спирту в каналізацію: Інспектори знешкоджували спирт на ринку Калуша
30 Грудня 2016, 10:57
Маленька косівчанка потребує допомоги
30 Грудня 2016, 10:33
У селі на Долинщині відкрили водопровід
29 Грудня 2016, 22:12
ЦНАП Івано-Франківська оприлюднив графік роботи на свята
29 Грудня 2016, 21:21
В Івано-Франківську відремонтували приміщення дитячої художньої школи
29 Грудня 2016, 20:56
Побачила світ книга поезій Олександра Букатюка “МАДОННА МИРУ (рЕволюція духу)”
29 Грудня 2016, 20:34
Юним глядачам показали прем’єру вистави “Красуня і чудовисько”
29 Грудня 2016, 20:05
В Івано-Франківську запрацював новий пологовий зал
29 Грудня 2016, 19:45
У середмісті створили музей-кімнату на честь патрона Івана Франка
29 Грудня 2016, 18:29
Правоохоронці застерігають водіїв: не сідайте за кермо у нетверезому стані!
29 Грудня 2016, 17:42
Увага! Попередження про лавинну небезпеку
29 Грудня 2016, 15:40
В Івано-Франківську відкрили спортивний майданчик
29 Грудня 2016, 14:55
Прикарпатські художники перенесли красу рідних пейзажів на полотна
29 Грудня 2016, 14:30
На Прикарпатті паспортизували 43 водойми
29 Грудня 2016, 13:13
1 січня в Івано-Франківську святкуватимуть 108-у річницю з дня народження Степана Бандери
29 Грудня 2016, 11:47