Недавно світ побачила монографія київського мистецтвознавця Олексія Роготченка «Соціалістичний реалізм і тоталітаризм», що спонукає нас уважніше придивитися до подій власного історичного й культурного минулого. Дослідження висвітлює соціокультурні і художні процеси, які відбувалися в УРСР в період 1930—1950 рр., коли формувалися основні постулати комуністичної ідеології, впроваджувалися засоби тотального контролю над мистецтвом і творчими особистостями.

Книжка побудована на достовірних архівних матеріалах, спогадах безпосередніх учасників мистецьких процесів, містить значну кількість вперше оприлюднених художніх творів (наприклад, про творчість українського художника І. Удовиці, невідомі твори школи М. Бойчука) й цікава передусім неупередженістю погляду.

Гортаючи сторінки, починаєш усвідомлювати весь масштаб руйнації української культури, розуміти трагедію творчих особистостей, що опинилися в атмосфері духовної ізоляції і творчого вакууму, відчувати моторошну картину залякування й фізичного нищення митців, придушення творчого «інакомислення». У них було два шляхи — замовк­нути і доживати віку у глухих кутах, не насмілюючись виставляти власні твори, або свідомо погодитися на роль «основоположників соціалістичного реалізму». Праця повертає нам забуті імена українських митців І. Удовиці, М. Бойчука, Я. Музики, І. Падалки, О. Рубана, В. Седляра, С. Колоса, Є. Сагайдачного, розповідає про невідомі донині психологічні драми митців, яким випало жити й творити у той складний час. Скільки їх — розстріляних, заляканих, зламаних, упокорених, з понівеченими творчими долями? Дослідження актуальне і вкрай необхідне молодому українському поколінню. Від того, як ми розумітимемо і сприйматимемо ті роки, залежить, чи станемо ми нацією, чи й далі залишатимемось безсвідомою біомасою, яка відрікається від минулого, а тому не має майбутнього.

історія української культури надто часто підлягає викривленням і зручним модифікаціям через трактування одних і тих же подій під різним кутом зору. Історична пам’ять є особистісно забарвлена, здатна до містифікації, що зумовлює можливість її деформації, зокрема і ціле­спрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп. Це створює можливість культивування штучної пам’яті і тим самим викликає фальсифікації минулого.

У випадку української історичної пам’яті такі фальсифікації культивував радянський тоталітарний режим, що прагнув під гаслом інтернаціоналізму поглинути національні культури і сформувати «інтернаціональний художній досвід народів СРСР». На тлі історичних подій в Україні у ХХ ст. саме мистецтво виступило тим чинником, що був покликаний зберегти національні корені.

Писати про цей період складно й болісно, та все ж потрібно. Живі ще люди, що працювали в той час, творили культуру, яку сьогодні називаємо тоталітарною. Неоднозначною є їх реакція на такі дослідження, часто вони сприймають їх як бажання сучасного покоління перекреслити все ними зроблене, знівелювати роки їх творчої праці. Проте всі досягнення, які, безумовно, були в українському мистецтві радянського періоду, відбулися не завдяки, а всупереч панівній ідеологічній системі. Цьому посприяла багаторічна творча праця талановитих художників К. Трохименка, М. Бойчука, С. Шишка, Ф. Кличка, М. Самокиша, В. Костецького, З. Толкачова, М. Бурачека, В. Кричевського, Т. Яблонської, котрі в складних умовах все ж намагалися не тільки плідно працювати, а й виявляти певну протидію насаджуваним стереотипам соцреалізму. Як пише у своїй праці О. Роготченко, «подекуди українські митці згаданої пори досягли не просто європейських, а й світових вершин».

Проблема дослідження настільки складна й багатогранна, що зумовлює звертання автора до величезної кількості літературних та архівних джерел, спогадів, мемуарів, листів. Зокрема цікавими є невідомі раніше листування митців О. Довженка, А. Петрицького, М. Глущенка, О. Хвостенка-Хвостова, О. Кульчицької, що спростовують їхню політичну заангажованість та цілковите захоплення соцреалізмом.

На думку О. Роготченка, тоталітарну культуру слід розглядати як синтез мистецтв, що народжується з основної тенденції — прагнення до насильницької гармонізації всіх сфер життя. Характерною рисою радянського мистецтва є окупація багатьох національних культур і намагання поставити мистецтво на службу режимові. Автор називає 30-ті роки «початком зловісної гри тоталітарної держави зі своїм народом, де роль митця у вихованні суспільства стоятиме на ключових позиціях»... Як стверджує О. Роготченко, «внутрішній протест і боротьба творця точилися між ідеологією і професіоналізмом», часто талант і професійні здібності ставали заручниками політичного замовлення. Для митця в такій міфологізованій культурі досить складно було зберегти баланс між дозволеним і забороненим — надто тонка була межа. І як наслідок виникала атмосфера страху й безвиході.

Ті, хто насмілювався виявляти непокору чи власне бачення розвитку українського мистецтва, зазнавали переслідувань, морального і фізичного знищення. Один із найхарактерніших прикладів, поданих у книзі, — трагічна доля художника-монументаліста Михайла Бойчука та його унікальної мистецької школи, яка була просякнута національним духом і претендувала на світове значення (наприклад, творчість бойчукістів була добре відома в Парижі). М. Бойчука розстріляли 13 липня 1937 року як «одного з керівників націонал-фашистської терористичної організації», групу його однодумців — В. Седляра, І. Падалку, С. Налепінську-Бойчук, М. Касперовича й інших — названо «візантійськими пастирями» (за те, що основою їхньої творчості були висока духовність, традиції візантійської культури і давнього українського іконопису), а їхні роботи — «убогою мертвою церковщиною». Практично всі твори бойчукістів було знищено. Запекла й непримиренна боротьба «чиновників від мистецтва» зі школою монументального живопису М. Бойчука велася навіть після страти митця: до кінця 80-х років термін «бойчукізм» безпечніше було не згадувати взагалі. Важко навіть уявити, скільки втратило українське мистецтво зі знищенням школи монументального живопису такого рівня.

Мистецька критика у тоталітарній культурі також змальовується як певний магічний ритуал, де використовуються типові цитати як своєрідні за­клинання, необхідні для виживання, застосовуються механізми фальсифікації та маніпуляції історичними фактами. Скажімо, чи не в кожному мистецтвознавчому виданні читач міг знайти ідеологічні штампи на кшталт, що всі здобутки української культури досягнуто виключно завдяки «братерській допомозі російського народу», що «Комуністична партія і радянський уряд створили всі умови для того, щоб українське мистецтво могло неухильно розвиватись». Йдучи на компроміс із режимом, учені змушені були пересипати свій текст цитатами класиків марксизму, що правили за вирішальний аргумент при обррунтуванні наукової проблеми. Наприклад, «Велика радянська енциклопедія» зазначала, що «Сталін раз і назавжди визначив шляхи українського мистецтва».

Сьогодні наростають суперечності між глобалізацією культури і національними пріоритетами, українська культура перебуває під постійною загрозою зросійщення та поглинення західним космополітизмом. Саме тоталітаризм ХХ ст. і культивування на державному рівні кітчевої свідомості створили сприятливі умови для наростаючих глобалізаційних процесів. Радянські настанови «не посягати на авторитет масового смаку», «народові це не зрозуміло» витіснили творчий пошук і сформували у переважної більшості населення кітчеву свідомість. Водночас у складних суспільно-політичних та економічних реаліях сьогодення в українському суспільстві відчувається певна ностальгія за радянським минулим, суспільна оцінка комуністичного устрою часто звучить як «не все так було погано». Це є наслідком завчених за 70 років настанов і неподоланих стереотипів «колоніального синдрому», переборювання якого — одне з актуальних завдань сьогодення.

Як ніколи актуально звучать нині слова дослідника, подані у вступі до книги: «Нерідко доводиться стикатися з думкою, що немовби не варто вже говорити про тоталітарне минуле: слід жити проблемами нинішнього дня і майбутнього. Проте суть полягає в тому, що досвід розбудови нашої молодої держави свідчить: без ретельного вивчення і належної оцінки недавнього періоду тоталітаризму рух уперед може виявитися надто повільним, а то й цілком безперспективним».