У  третю п’ятницю першого осіннього місяця, а нинішнього року вона припадає на 17 вересня, тобто завтра, знову відзначатимемо День памяті українських журналістів, які віддали своє життя за правду. Традицію ж відзначення цього дня, хоч він і дотепер не значиться в календарі, започаткувала трагічна подія — зникнення журналіста Георгія Гонгадзе восени 2000 р.

Якраз напередодні десятиліття цієї сумної дати Генпрокуратура України повідомила про завершення досудового слідства у справі Гонгадзе й назвала «єдиного замовника» його вбивства — тодішнього міністра внутрішніх справ Кравченка. Звичайно, тепер, через десять років, найлегше списати все на покійного міліцейського генерала. Українські журналісти сподіваються, що слідство й суд назвуть усіх організаторів і замовників страхітливого злочину проти їхнього колеги, який своїми публікаціями в інтернет-газеті «Українська правда» обстоював засади чесного й об’єктивного висвітлення суспільного життя і діяльності влади. Аби нинішнім високопосадовцям не кортіло розпочати новий наступ на мас-медіа і наслідувати той десятилітньої давності потворний досвід душителів вільної думки у ЗМІ, душителів журналіста і в прямому значенні слова.

Не хотілось би проводити ніяких паралелей з 2000 роком, та, на жаль, маємо свіжий приклад — зник Василь Климентьєв, головний редактор харківської газети «Новий стиль», яка викривала свавілля місцевих високих чинів. Для правоохоронних структур держави, що задекларувала своє прагнення ввійти до кола цивілізованих країн, мало би бути справою честі знайти і притягнути до кримінальної відповідальності згідно із законом тих, хто зазіхнув на свободу преси, на життя журналіста.

У світі цю професію вважають мужньою й відповідальною, а кожен факт насильства над її представниками розцінюють не просто як протиправний, а як взагалі неприпустимий. Тому що суспільне призначення мас-медіа, внутрішнє покликання журналіста спонукають його не стояти осторонь, а щодня йти в гущу подій, поспішати і в гарячі точки планети, де точаться бойові дії.

Тож запалімо завтра свічку пам’яті і за нашого земляка телеоператора інформагенції Reuters Тараса Процюка, який загинув у квітні 2003 р. в іраку внаслідок обстрілу американським танком багдадського готелю, де перебували журналісти.

День пам’яті журналістів, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок, — це, з одного боку, данина всьому тому доброму, що зробили вони для людей. А з другого боку, це й нагадування можновладцям про те, що увага суспільства, як і раніше, прикута до стану свободи преси і слова в Україні, до нерозкритих злочинів проти журналістів, зрештою, і до не виконаних владою обіцянок щодо допомоги в зміцненні матеріально-технічної бази ЗМІ, поліпшенні соціального становища їх працівників. Незаперечна роль журналістики і журналістів у творенні незалежної демократичної держави. Тому, думається, наші найвищі державні достойники, центральні й регіональні органи влади мали б належно поціновувати й гостро реагувати на найменші спроби будь-кого з чиновників «приструнити» газету за неугодну йому критичну публікацію або ж відновити сумнозвісну практику «темників» щодо вибору телевізійниками тем для зйомок.
Національна спілка журналістів закликала не лише працівників мас-медіа, а й громадськість згадати завтра тих, хто згорів у журналістських буднях, хто чесно й самовіддано служив правді, схилити голову перед пам’яттю про них.