Поки наші патрійоти ще розпорошено вовтузяться в суперечці, кого вважати першим рятівником нації, хоч українська стріха вже палає і ще вчора треба було починати гасити вогонь, тим часом «регіональна» влада в Україні, яка, за словами відомого культуролога Вадима Скуратівського, «відверто орієнтується на російський націоналізм у провінційному бездарному виконанні», не те що не послаблює наступу на українські завоювання за останні два десятиліття, а навпаки, посилює тиск, б’ючи, кусаючи, шпилячи українців зі всіх боків.

До недавно зареєстрованого лідерами фракцій провладної коаліції законопроекту «Про мови в Україні», яким хочуть значно розширити сферу застосування російської мови і про який далі поговоримо трохи детальніше, ледь не щодня додається щось таки конкретне, а не просто словесне, що виглядає відвертими ляпасами етнічним українцям.

Скажімо, зразу ж після появи згаданого законопроекту про мови почалося переслідування спецслужбою львівського історика, директора музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого фактично за його надто професійний інтерес до української визвольної тематики, а відповідно й до злочинної практики совєтського КДБ. Ще не стихнув цей скандал, як Національна рада з питань телебачення і радіомовлення вже дозволила телеканалу «News One» і радіостанції «Європа плюс Україна» зменшити частку української мови в етері. Тут же відомий «українолюб» Д. Табачник розпорядився замінити львівський патріотичний дитячий фестиваль «Сурми звитяги» совєтською грою «Зірниця».
І так ледь не щодня щось конкретне додається, чим українській мові звужують сферу застосування, чи то українців відсувають на задвірки або бодай реінкарнують відверту совєтщину, аби просто в Україні не стало українського духу...

Звичайно, російська мова вже стала альтернативою «покращенню життя вже сьогодні» — відомому передвиборчому слогану В. Януковича. Тому й мовну карту почали так активно розігрувати перед місцевими виборами з огляду на те, що нинішня влада не може похвалитися економічними здобутками. Тому, аби відновити свої електоральні позиції в базових південно-східних областях, владні партії беруть на озброєння мовне питання. «Це зрозуміло: на місцевих виборах будуть розповідати, які вони гарні — зробили те, що обіцяли», — каже на це політолог І. Жданов.

Проте наївно вважати нинішні потуги українофобів лише тактичними маневрами. Все робиться набагато серйозніше, на далеку перспективу, аби остаточно переламати хребет українству. Спочатку на сході і півдні, а потім вони візьмуться і за решту України. У рамках цього антиукраїнського наступу деякі «регіональні» ідеологи марять ідеєю й про «воссозданіє єдінова расударства», здається, навіть столицю згідні перенести до Києва.

Найбільш конфліктна тема нинішньої передвиборчої кампанії ховає під маскою мовної демократичности системні загрози українству. Хоча документ начебто спрямований на забезпечення прав використання всіх регіональних мов, реально ж він захищатиме й накидатиме всій Україні передусім російську. Попри скромний статус ця мова в багатьох регіонах стане фактично не те що рівною українській, а й набагато її перевершуватиме.

Але російське лобі, до речі, цим не задовольняється й зазначає, що ухвалення цього закону не зніме мовного питання. «Доки в Конституції не закріплять абсолютну рівність двох мов або взагалі не приберуть норму про державну мову, доти кінцевої мети не буде досягнуто», — каже ще один «українолюб», керівник української філії московського інституту країн СНД В. Корнілов.

Опозиція засудила русифікаторську ініціативу коаліції. За словами заступника голови фракції БЮТ-«Батьківщина» А. Шкіля, таким чином влада фактично намагається закріпити асиміляторські зусилля російської імперії та СССР. «Вони прагнуть через закон про мови зруйнувати підвалини української державности, — каже депутат. — Розумію, що декому з чинних керівників важко вивчити українську мову, але це не може бути підставою для руйнування української мови взагалі».

Трагізм нинішнього становища української мови полягає насамперед у низькій етнічній якості її безпосередніх носіїв.

За даними відомого політолога, автора днями презентованого дослідження «Мовний баланс України за 2008—2009 роки» Олега Медведєва, тільки 36% громадян у родині спілкуються лише українською мовою, стільки ж — лише російською, а 27% залежно від обставин — однією або другою.

«Україна — справді двомовна країна, — прокоментував нинішню мовну ситуацію в Україні О. Медведєв. — Не знаю, чи є двомовність нашим великим надбанням, чи навпаки, грандіозною втратою, тому що вона склалася не в результаті зустрічного руху двох мовних спільнот, а коштом української... Українсько-російська двомовність асиметрична, оскільки активне володіння обома мовами та двомовна практика властиві переважно етнічним українцям, тоді як абсолютна більшість етнічних росіян надає перевагу вживанню лише російської мови, хоча й заявляє про достатньо високий рівень володіння українською. Двомовність етнічних українців — перехідний етап від української до російської одномовності. Кількість двомовних громадян збільшується не за рахунок зменшення російськомовних, а через скорочення тих, хто практикує винятково українську. Згідно зі статистичними даними, мовні права етнічних росіянѕ та російськомовних.... в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців і тих, хто вважає українську мову рідною, та україномовних.

Зважаючи на низку обставин, українська мова як соціальне явище є слабшою за російську, її стартові позиції для ринкової конкуренції є значно гіршими. Без спеціальної державної підтримки у вигляді обов’язкових квот її присутности в тих чи інших сферах українська ризикує за кілька поколінь втратити реальну комунікативну функцію й перетворитися на мертву мову».

Отож як досягти компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами в Україні? Може, україномовні мають зрозуміти, що шляху до одномовної України вже немає, а російськомовні — що часи неподільного панування російської мови вже минув? На жаль, до цього ще дуже далеко. Ситуація виглядає так, що перші, тобто україномовні, ще не готові погоджуватися на офіційну двомовність, а другі, за своєю природою експансивні та агресивні і значною мірою антиукраїнськи налаштовані, категорично не погоджуються на державну підтримку української мови для компенсування негативних наслідків її багатовікового упослідження та прирівняння її в правах із російською. Наразі навіть натяку на пошук якогось компромісу не видно, адже цей антиукраїнський похід фактично очолює вся владна вертикаль на чолі з Януковичем, Азаровим і Литвином.

Тому не дивно, що наш земляк Юрій Андрухович, мабуть, на прикладі цивілізованого чесько-словацького розлучення та відомої тези «краще менше, та краще» голосно нагадав про ідею відокремлення Донбасу та Криму від решти України і цим збурив громадську думку в країні. Бо про що можна домовлятися чи взагалі мати спільного, скажімо, з українофобами табачниками, колесніченками, болдирєвими, яким немає ліку?! Андрухович же хоче жити в нормальній Українській державі, а не в совково-малоросійському «Донбасстані»...

Але має рацію і другий наш земляк — політик Євген Гірник, коли каже, що українська пружина наразі стискується. А як вона може випрямлятися, вже показав 2004-й. Та ще й так, з огляду на свіжий політичний досвід, що нинішнім тріумфіраторам мало не буде...