Зовсім випадково ми дізналися у знайомих семінаристів, що легендарний Іван Павликівський, який ось уже 21 рік займається пошуком, розкопками та перепохованням жертв комуністичних репресій на Прикарпатті, віднайшов ще одну могилу наших закатованих краян... Взяли редакційну машину — і ось ми в селі Пшеничниках Тисменицького району, довідуємося від сільського голови Теодозія Качурака, де проходять розкопки.

Івана Павликівського зустрічаємо на полі. Скрушно хитає головою: «І по черепах ходили, і до школи їх приносили... Ніхто нічого не сказав мені, хоч я цілий місяць шукав ці могили ще в далекому 1992 році». Нині йому допомагають добровольці —  семінаристи Івано-Франківської духовної семінарії свщмч. Йосафата. Підходимо ближче до місця розкопок.

За декілька метрів, практично на людських кістках помордованих — смітник, з поліетиленових мішків стирчить різний непотріб... Перед очима — більші й менші фрагменти людських потрощених черепів, гомілкових і стегнових кісток, частина ребра... Черепи з людськими кістками поряд із купами сміття викликають моторошне враження. На німий погляд журналістів пан Іван відповідає: «Звідси ще й беруть глину підсипати хати й пісок на житлове будівництво, бо тут піщана земля. Хоч люди, напевно, знали, що тут можуть бути поховання...».

Підходимо до ями, яку розкопують майбутні богослови. Пан іван продовжує розповідати: «Кістки є тут всюди: у верхніх шарах землі, і внизу, і де не хочеш. Схоже, що територія всипана кістками десь метрів на 200 довжини, аж ген до тих дерев (показує) — там ще можуть бути цілі могили... Бачите, ось череп, майже цілий, частина щелепи зі здоровими зубами — зрозуміло, що це була молода здорова людина...

Але знайшлася одна людина, яка повідомила працівника «Меморіалу» Василя Тимківа, що саме в цьому місці є могили жертв сталінського терору. Припускаю, що це поховання з 1940—1941 рр., бо в Посіч трупи закатованих українців возили в 1939-му. А по цілій області є ой як ще багато подібних до цих місць. Я тільки хочу, щоб ми кожну кісточку змогли знайти і поховати їх по-християнськи. Як і судово-медичний експерт-криміналіст Омелян Левицький, що вже тут був і, очевидно, опрацьовуватиме ці тлінні святі рештки. Щоб люди наші не забували про ті страшні часи. І зовсім не хочу, щоби хоч одна політична партія чи сила починала спекулювати на цих святих кістках замучених, закатованих людей. Коли ми вже, нарешті, спільно громадою візьмемося до цієї святої справи? А ще хочемо, щоб добре жили і ми й наші діти...».

Запитую молодих семінаристів, які допомагають І. Павликівському, як то збирати людські кістки.

Юрій Гринчук, 2-й курс: «Справляє гнітюче і жахливе враження. Дивно, як може людина далеко відійти від Бога і творити такі страшні речі, щоб нищити таких, як вона, і забути, що вона також людина. А бачити поруч купи сміття — голові не вкладається. Очевидно, байдужість людей вже перейшла через край. Але це все так просто не минеться...».

Василь Павлів, 1-й курс: «Видається, що такі розкопки мають стати всенародною справою. І в голові не вкладається, щоб влаштувати смітник на тілах невинно убієнних».

Нагадаємо читачам, що обласну програму пошуку та перепоховання жертв репресій тоталітарних режимів на 2010 — 2011 роки було прийнято ще в грудні 2009-го, і на неї було передбачено 400 тисяч гривень на цей рік. Однак за рівнем технічного оснащення  Івана Павликівського та семінаристів на розкопках того не помітно.

Про хід розкопок читайте в наступних номерах «Галичини».вана Павликівського зустрічаємо на полі. Скрушно хитає головою:

«І по черепах ходили, і до школи їх приносили... Ніхто нічого не сказав мені, хоч я цілий місяць шукав ці могили ще в далекому 1992 році». Нині йому допомагають добровольці —  семінаристи Івано-Франківської духовної семінарії свщмч. Йосафата. Підходимо ближче до місця розкопок.

За декілька метрів, практично на людських кістках помордованих — смітник, з поліетиленових мішків стирчить різний непотріб... Перед очима — більші й менші фрагменти людських потрощених черепів, гомілкових і стегнових кісток, частина ребра... Черепи з людськими кістками поряд із купами сміття викликають моторошне враження. На німий погляд журналістів пан іван відповідає: «Звідси ще й беруть глину підсипати хати й пісок на житлове будівництво, бо тут піщана земля. Хоч люди, напевно, знали, що тут можуть бути поховання...».

Підходимо до ями, яку розкопують майбутні богослови. Пан іван продовжує розповідати: «Кістки є тут всюди: у верхніх шарах землі, і внизу, і де не хочеш. Схоже, що територія всипана кістками десь метрів на 200 довжини, аж ген до тих дерев (показує) — там ще можуть бути цілі могили... Бачите, ось череп, майже цілий, частина щелепи зі здоровими зубами — зрозуміло, що це була молода здорова людина...
Але знайшлася одна людина, яка повідомила працівника «Меморіалу» Василя Тимківа, що саме в цьому місці є могили жертв сталінського терору. Припускаю, що це поховання з 1940—1941 рр., бо в Посіч трупи закатованих українців возили в 1939-му. А по цілій області є ой як ще багато подібних до цих місць. Я тільки хочу, щоб ми кожну кісточку змогли знайти і поховати їх по-християнськи. Як і судово-медичний експерт-криміналіст Омелян Левицький, що вже тут був і, очевидно, опрацьовуватиме ці тлінні святі рештки. Щоб люди наші не забували про ті страшні часи. І зовсім не хочу, щоби хоч одна політична партія чи сила починала спекулювати на цих святих кістках замучених, закатованих людей. Коли ми вже, нарешті, спільно громадою візьмемося до цієї святої справи? А ще хочемо, щоб добре жили і ми й наші діти...».

Запитую молодих семінаристів, які допомагають І. Павликівському, як то збирати людські кістки.

Юрій Гринчук, 2-й курс: «Справляє гнітюче і жахливе враження. Дивно, як може людина далеко відійти від Бога і творити такі страшні речі, щоб нищити таких, як вона, і забути, що вона також людина. А бачити поруч купи сміття — голові не вкладається. Очевидно, байдужість людей вже перейшла через край. Але це все так просто не минеться...».

Василь Павлів, 1-й курс: «Видається, що такі розкопки мають стати всенародною справою. і в голові не вкладається, щоб влаштувати смітник на тілах невинно убієнних».