Богдан Соколовський — один із найавторитетніших українських експертів у галузі державної енергетичної безпеки, уповноважений президента України з міжнародних питань і енергетичної безпеки в адміністрації В. Ющенка, перебуваючи на Прикарпатті, зустрівся з викладачами, аспірантами і студентами Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Звісно ж, темою зустрічі, в якій взяли участь також народний депутат України Зіновій Шкутяк, перший заступник голови обласної ради Зіновій Береговський та ректор університету член-кореспондент НАН України, професор Євстахій Крижанівський, була енергетична безпека держави.

З огляду на значимість теми і на те, що не часто нам випадає нагода отримувати інформацію безпосередньо від людини, яка опікувалася цими питаннями на найвищому рівні, пропонуємо вам, шановні читачі, виклад виступу Б. Соколовського, який «Галичина» публікує з деякими скороченнями.

— Якщо говорити про енергобезпеку, то це, без перебільшення, справді та ключова  сфера для всієї держави, від якої залежить не лише розвиток економіки, а й її політичний суверенітет, — підкреслив насамперед Богдан Іванович. — І якщо йдеться про контроль над енергетикою, то він,
безумовно, на моє глибоке переконання, має залишатися лише за суверенною державою. Ніякого спільного із сусідами  контролю, навіть з найкращими, найстратегічнішими і найдружнішими нам, українцям, бути не може. Чому? Бо якраз через енергетику, передусім ядерну, газ і нафту найпростіше контролювати всю економіку країни і навіть її громадян.

Сьогодні в Україні все відкрито. З одного боку, це добре. Але з другого — ми знаємо про колосальні потуги інших держав взяти під контроль українську енергетику, зокрема всю її газотранспортну систему. Звичайно, це їхнє право. і я аж ніяк не дивуюся тому, що такі потуги йдуть, наприклад, із Кремля. Це нормально. Бо і я, працюючи в Кремлі, мабуть, робив би те саме. Бо це стратегія Російської держави, це їхній інтерес. Але стратегія Української держави має бути іншою. Ми не повинні бути аж настільки відкритими і настільки віддаватися під чийсь контроль, бо інакше перестанемо будь-чим керувати.

Що ж маємо сьогодні? Розділимо українську енергетику на три основні сектори — газовий, нафтовий і ядерний. Звичайно, тепло- і гідроелектростанції також є важливими, але 50 і більше відсотків струму в Україні все ж виробляють атомні станції, і з цим не можна не рахуватися.

Яка картина в нашому газовому секторі? Приблизно на 60 відсотків Україна залежить від імпорту. Приблизно, бо з року до року ця цифра дещо міняється. Наприклад, на нинішній рік баланс споживання блакитного палива затверджено в обсязі 66 млрд. кубометрів. Власного газу, як відомо, ми добуваємо приблизно 20 млрд. куб. м, а решту імпортуємо. Імпортуємо лишень з одного джерела. Власне це якраз важливо. Бо немає значення, чи купуємо його, як тепер, у Росії, чи це була б якась інша країна. Наприклад, з Прикаспійського регіону. Мова йде лише про те, що імпорт газу від одного монопольного постачальника — це вже є серйозним питанням до національної безпеки у цій сфері.
Що робилося в останні роки, аби вирішити його? Ще 2005 року В. Ющенко як глава держави поставив чітке завдання: розробити секторну програму, яка б дозволила диверсифікувати ризики і почати послаблювати залежність України в цій сфері. Для цього пропонувалося насамперед модернізувати українську ГТС.  На превеликий жаль, попри ті домовленості, які досягли президент В. Ющенко і його команда із практично всіма країнами ЄС і з Росією, до речі, також, та поклали на папір і ухвалили у вигляді підписаної у Брюсселі 23 березня 2009 року декларації, практичні роботи з модернізації української ГТС так і не розпочалися. Ми багато говоримо про це, та чи прийшов бодай один долар? На жаль, ні.

Декілька слів щодо видобутку власного газу. 20 млрд. кубометрів — це багато чи мало? Чітко можна сказати, що цього вистачає, навіть з надлишком, для забезпечення потреб населення. Однозначно. Тобто ні про який імпорт газу не йдеться, коли мова заходить про те, щоб газ завжди був у конфорках газових плит та для подачі тепла і гарячої води до осель. Також у нас є потенціал для того, аби збільшити видобуток блакитного палива. До речі, в 2007 році, коли уряд очолював нинішній Президент України В. Янукович, було затверджено програму розвитку енергетичного комплексу країни. Представляв її Ю. Бойко — нинішній міністр палива та енергетики. Відповідно до тієї програми Україна вже цього року мала вийти на щорічний рівень видобутку газу в обсязі 27-28 млрд. кубометрів. Такі можливості, за висновками фахівців, у нас є.

Тепер кілька слів про нафту. Україна споживає орієнтовно 14, щонайбільше — 18 млн. т нафти за рік. У цьому обсязі нафта власного видобутку займає приблизно 25 відсотків. Звичайно ж, ми могли б добувати і більше нафти. Але говорити про те, що в найближчі роки зможемо повністю забезпечити власні потреби, — це нереально. Завжди буде потреба в її імпорті.

Яке завдання ставила в цьому секторі попередня влада? Донедавна нашим єдиним імпортером була РФ. Отож завдання ставилося налагодити поставки нафти з країн Каспійського регіону. Тим паче, що в України є унікальна технічна можливість використати для цього нафтопровід «Одеса—Броди», який, на жаль, з моменту його пуску в 2003 році незмінно працює в реверсному режимі. і там нема жодної економіки. Це політичний реверс, що перекриває доступ більшості українських нафтопереробних заводів, зокрема на Західній Україні — ВАТ НПК «Галичина» та «Нафтохімік Прикарпаття», до альтернативної, тобто неросійської нафти. Але попри колосальні зусилля — ще  2008 року В. Ющенко досягнув домовленості з президентом Азербайджану Г. Алієвим про поставки щонайменше п’яти млн. т світлої каспійської нафти в Україну щорічно і були підтверджені зобов’язання постачальників — тодішній уряд визначився в пріоритетах по-своєму. і «Одеса—Броди» так і не запрацював у аверсному режимі. До речі, сьогодні азербайджанську нафту отримує і поставляє на Кременчуцький нафтопереробний завод група «Приват». На жаль, маршрут її поставки не є оптимальним. Адже якби нафту з Одеси подавали трубопроводом, поставляючи її водночас і на інші НПЗ, то рентабельність виробництва і собівартість пального були б зовсім іншими. Словом, є технічні можливості, та недолуга чи, можливо, боязка позиція урядів, і попереднього, і вже, на жаль, нинішнього, так і не дозволила скористатися ними з вигодою для держави.

І  якщо ми вже згадали про нафтопровід «Одеса—Броди», то тут є ще й друге важливе питання. Сьогодні українським НПЗ наразі потрібно не більш ніж п’ять млн. т світлої каспійської нафти. Бо переробляти лише її не рентабельно. Так чи інакше виробничникам необхідно змішувати легку каспійську нафту з важкою російською. Але нам, щоб завантажити нафтопровід і довести його до відповідного економічно вигідного режиму експлуатації, допомагає Білорусь. О. Лукашенко домовився про поставки нафти з Венесуели. Та ми її наразі веземо сусідам через всю Україну залізницею. Тобто ані екології, ані економіки для нас і  вигоди білорусам від такого транзиту немає. Бо тарифи на залізничні перевезення завжди вищі, ніж на постачання трубопроводом. З другого боку, щоб завершити цю частину свого виступу на якійсь позитивній ноті, зауважу, що Україні потрібно дуже мало часу, щоб реалізувати цей нафтовий проект. Технічно тут все готове. Потрібні лише політична воля і рішення уряду. Тут є перспектива і, сподіваюся, що безвідносно до кольору уряду ми рано чи пізно все ж прийдемо до тих рішень, які потрібні державі й нації.

Третій сектор нашої енергетичної безпеки — це передусім ядерна енергетика. Сьогодні і тут — у постачанні, технологіях та паливі — ми залежимо виключно від одного монопольного постачальника. Звісно, у сфері технологій нічого змінити ми не можемо, оскільки всі наші реактори — ще радянські. Але ще з 2000 року в Україні активно опрацьовувалося питання залучення альтернативного постачальника ядерного палива. З ініціативи й обррунтування тоді прем’єр-міністра В. Ющенка було залучено американо—шведсько—японську компанію «Вестін Хаус». Президент України Л. Кучма підтримав ці починання і вона почала працювати над проектом адаптації свого палива до українських ядерних реакторів. Торік «Вестін Хаус» практично завершила всі лабораторні випробування і поставила енергетикам дослідно-промислову партію палива. Її завантажили на Південноукраїнській АЕС, де нині одночасно використовують російське паливо та паливо «Вестін Хаусу». Наскільки мені відомо, у фахівців немає сумнівів щодо того, що воно нормально адаптоване для використання в українських реакторах. Проте, судячи з торішніх кроків попереднього уряду, і вже цьогорічних рішень нинішнього, «Вестін Хаус», треба бути відвертими, фактично виштовхують з нашого ринку, що, вважаю, є неприпустимим. Чому? Бо коли б у нас було принаймні двоє постачальників, то держава завжди мала б колосальний важіль ринкового впливу на цінову політику, якість та на гарантії безпеки і своєчасних поставок. Якщо маємо лише монополіста, то це, звичайно, дуже добрий результат лишень для самого постачальника. Тим паче, що хто б, скажіть, будь ласка, не боровся за український ядерний ринок? Адже він найбільший з-поміж тих, де використовуються реактори ще радянського виробництва. Більший навіть за російський. Але на цьому ринку власне ринку не буде, якщо від нас піде «Вестін Хаус». Це, звичайно, політичні помилки. Якщо говорити дуже делікатно. Політично — це підібгані ноги перед одним нашим постачальником-монополістом і сусідом. і віддавати під контроль українську ядерну енергетику — і технологічний, і з постачання палива — одному імпортному постачальникові неприпустимо. Але, на жаль, сьогодні ми є саме в такій ситуації. А виходити з неї набагато важче, ніж у нафтовій чи навіть газовій сферах. Бо щоб знову провести реальний конкурс на постачання ядерного палива, потрібні не рік-два, а щонайменше десять років. Адже ядерна енергетика — це надто інертна галузь з надзвичайно великим ступенем відповідальності.

Ще одне питання в ядерній сфері. Мені, а ядерна енергетика є найближчою за освітою, та й у цій галузі я виростав і багато років працював для неї, є абсолютно незрозумілими останні рішення, до речі, вже перенесені на папір, про добудову двох блоків на Хмельницькій АЕС. По-перше, їх будівництво було припинено 1986 року. При цьому розпочаті об’єкти не були законсервовані. Отож можемо лише припускати, що сталося з бетоном, залізобетонними і металевими конструкціями, всією інфраструктурою за минулі 24 роки. За президентства В. Ющенка ми намагалися дослідити їх стан. Але об’єктивної інформації так і не отримали — наші зусилля блокував уряд. Скажу відверто: в один день приносили два документи. В одному писалося, що все, так би мовити, супер, а бетон, образно кажучи, є навіть у кращому стані, ніж коли його заливали у фундамент. А в другому документі все подавалося навпаки — біда, мовляв, добудовувати реактори, один з яких готовий на 75 відсотків, а другий — на 25-28, категорично не можна, бо там усе валиться.

А торік відбувся конкурс на вибір компанії для виконання будівельних робіт на Хмельницькій АЕС. Виграв його російський «Атомбудекспорт». Самі ж умови конкурсу закладалися таким чином, щоб добудовувати вже розпочаті реактори, а не зводити нові. і жодна з інших іноземних компаній, а це були дуже солідні підрядники — «Вестін Хаус», «Сіменс», а також японська і південно-корейська, не взялася добудовувати блоки і невідомо на якому фундаменті ставити ядерні реактори. Взялися тільки росіяни.

Наші уряд і спеціалісти керувалися тим, що, мовляв, добудова блоків коштуватиме дешевше, ніж спорудження нових. Логіка в цьому є. Але лише за умови, коли є нормальні і конструктивні відносини. А що ж виявилося насправді? Коли у нинішньому році підписали документи вже представники нинішнього уряду, то раптом з’явилися цифри, озвучені російськими спочатку президентом О. Медведєвим, а потім — прем’єром В. Путіним. Чомусь вони завжди першими називають цифри, а наші одразу ж підтверджують, що так, власне, і буде. Отож, судячи з озвучених цифр, добудова блоків коштуватиме п’ять—шість млрд. доларів. А тепер порівняємо. За добудову вже орієнтовно на 40 відсотків готових — залишилося «дотягнути» десь 60 відсотків — двох блоків українці мають заплатити п’ять—шість млрд. Але такі ж самі за потужністю реактори Росія «з нуля» будує сьогодні в Китаї. Спочатку росіяни запросили у китайців п’ять з половиною млрд. доларів. Та уряд Китаю, який, щоб гарантувати енергетичну безпеку країни, крім росіян запросив збудувати ще два реактори компанію «Вестін Хаус», став торгуватися. І російські будівельники зрештою згодилися ввести два енергоблокиѕ за 1,7 млрд. доларів. Виникає запитання: чому українці повинні втроє дорожче заплатити за добудову своїх блоків, ніж китайці за будівництво нових? Тут немає логіки. І ніхто з нашого уряду, маю на увазі міністра, віце-прем’єр-міністра, не може дати на нього відповіді. Відбуваються, зокрема, такими словами, мовляв, «я у цьому не розбираюся». А в чому тут розбиратися? Є цифри, і достатньо скласти банальне порівняння... До речі, «Вестін Хаус» на АЕС, яку будує в Китаї, встановлює реактори, які серед «тисячників» визнані одними з найкращих у світі. і це за 5,2 млрд. доларів. Тобто за такі самі гроші, які ми заплатимо за добудову блоків на Хмельницькій АЕС, але гарантовано вищої безпеки.

Втім, ще є одне принципове запитання: а чи потрібно нам взагалі добудовувати або ж будувати нові ядерні реактори? При тому, що я — прихильник ядерної енергетики, все ж сьогодні  варто звернути увагу на оприлюднену в червні урядом досить амбітну програму, яка, безумовно, викликає прихильність і симпатію. Маю на увазі програму модернізації української економіки. У тій її частині, що присвячена енергетиці, йдеться, зокрема, про завдання щорічно заощаджувати п’ять відсотків загального обсягу всіх видів енергоресурсів — газу, нафти й електроенергії. Неважко підрахувати, що за умови якщо воно буде виконано, то це з надлишком компенсує потребу в тих потужностях, які ми збираємося вводити на Хмельницькій АЕС. Тоді для чого стільки електроенергії? Продавати на Захід? Більше вже не можна, бо тут цілком вистачає потужностей Бурштинського «енергоострова». Продавати в Росію також не зможемо, бо у наших сусідів вона дешевша, ніж у нас...