Хатчина баби Олі В Івано-Франківську 75-річна жінка живе просто неба

27 Червня 2011, 15:36

Бабу Олю і язик не повернеться назвати зневажливо волоцюгою, п’яницею, блудягою чи галайдою. Та й жебрачкою — також, бо хоч і приймає людську милостиню, але не зробила свій стан ремеслом для заробляння, бо має пенсію і не б’є торбами поміж люди...


На задвірках кінотеатру «Космос», біля парадного фасаду колишньої лазні, баба Оля облаштувала собі житло просто неба: понастягувала старого лахміття та начиння, з-за якого визирає своїм півтораметровим зростом. Люди з сусідніх вулиць бабу Олю не забувають — хтось перекусити принесе, хтось тепленького попити. Її тут пам’ятають уже не один десяток років. Але достеменно про цю жінку мало що знають. Та й ми хіба що з її слів дещо довідалися, розуміючи, що роки і на її здоров’ї відбиток залишили, тож не можна все сприймати як дійсне. А дійсне одне: стара жінка (а скільки таких, як вона!) у нашому європейському місті зримо прозябає на узбіччі державної уваги.


Івано-Франківська міська рада визначилась з долею стадіону «Рух» та футбольного клубу «Прикарпаття»

23 Березня 2011, 15:00
http://football.hiblogger.net/img/articles_img/4/2/b/009-hmo1d.jpgІвано-Франківська міська рада визначилась з долею стадіону «Рух» та футбольного клубу «Прикарпаття»: 47 депутатів за створення ТОВ «Професійний футбольний клуб Прикарпаття». Його засновники — Івано-Франківська міська рада, розмір частки якої 39%, та ТОВ «Скорзонера».

Продати сина... за борги «Віддай мені сина. Я мушу продати його, щоб повернути борги...» — почув Михайло від Вікторії. Але він поклявся перед Богом, що замінить чужій дитині батька

13 Травня 2010, 13:52

Чи задумувались ви над тим, як дивовижно складаються іноді людські долі? Справді, ніколи не знаєш, де тебе чекають знахідки, а де — втрати; за котрим поворотом щастя виглядати; скільки випробувань подолати, аби оте щастя знайти. І зуміти втримати...

Хата Яремчуків у Луквиці недалеко від центральної дороги. Дерев’яна, яких ще багато у наших гірських селах і від яких завжди віє якимось особливим родинним теплом.

Здалека помічаю, як через віконну шибку нас зустрічають поглядом два симпатичні хлопчачі личка. З нами йде господиня дому. Двері оселі гостинно відчиняє господар. і я  навіть не знаю, кого з них найбільше стосуються оті слова про долю, про випробування, про знайдене щастя. Вони про Світлану? Може, й так. Чи про Михайла? Звичайно що так. А може, про шестирічного Тарасика — по крові нерідного їм обом, але такого слова, як «чужий», у цій хаті не визнають. А може, про маленького Михайлика, який своїм народженням ще більше скріпив цю дивовижну сім’ю. Втім, про все за порядком...

 


Сторінки: