І один у полі воїн. Спростувати поширений вислів взялася сорокарічна Ольга Кушнір із Прикарпаття. Заради своїх чотирьох дітей вона оголосила ледь не війну місцевим чиновникам. Мовляв, ті отруюють життя її родині. Сільська влада, всупереч санітарним нормам, вирішила ховати людей неподалік її будинку. Жінку жахає сусідство з небіжчиками, які померли від туберкульозу та холери.

Заручники кладовища. Саме так називає себе родина Кушнір із Прикарпаття. Більше півстоліття люди живуть між двома цвинтарями. Кажуть, то не існування – суцільне жахіття.

Могили на горах, будинки в долині. Пані Ольга бідкається: до старого, закритого кладовища рукою подати – пів сотні метрів, до нового – близько двохсот. А їхні городи – взагалі майже впритул до поховань.

Неподобство та й годі, кажуть у місцевій санепідемстанції. На цвинтарі спочивають різні люди. Є й хворі на холеру та туберкульоз. Та й саме мертве тіло – перше джерело шкідливих нітратів.

Наслідки  можуть бути катастрофічними, пророкують медики. Трупна отрута надто небезпечна для людини. Потрапивши в організм, знижує рівень гемоглобіну. Як наслідок, ймовірна киснева недостатність. А це розвиток найрізноманітніших захворювань. Для багатодітної родини, що годується за рахунок городу між кладовищами, така ситуація рівнозначна життю на пороховій бочці. Тим не менше, довгі роки Кушніри мирилися з небезпечним сусідством. Проте кілька місяців тому терпець луснув. Кладовище несподівано вирішили подовжити на кількадесят метрів. І не будь-куди, а вбік житлових будинків.

За словами  жінки, в сільській раді їй пояснили – кладовище переповнене, конче потрібно розширювати межі. Тож на громадських слуханнях одноголосно вирішили – ховатимуть упритул до городів. А застереження лікарів – службовцям не закон. Щоправда, у пані Ольги своє бачення ситуації.

Побачивши нову межу поховань, жінка негайно кинулася писати скаргу до епідеміологів. Там відреагували миттєво. 

Богдан  Іжицький, керівник районної санепідемстанції

Винесена перспективна постанова про закриття даного кладовища по такій причині, що воно зараз уже не відповідає тим санітарним нормам і правилам, які вимагають, щоб санітарно захисна зона була не менше чим 300 метрів до житлової забудови.

300 метрів – безпечний бар’єр для захисту від інфекцій, переконує пан Богдан. У селі ж норми порушені більше, ніж на половину. У такому вигляді цвинтар існувати просто не може.

Голова сільської  ради переконує, санітарні норми  порушувати не хоче. Але мусить. Мовляв, вільної землі у поселенні  немає. Куди не глянь – важливі  меліоративні території. Вільна ділянка одна – оці суперечливі кількадесят метрів. Чого не зробиш заради громади.

Обіцянки-цяцянки  чи таке бажане вирішення проблеми? Пані Ольга сподівається – у сільраді дотримаються слова. Не для неї. Для  чотирьох діточок. Вони ж бо не винні у суперечках дорослих. Як і тисячі похованих селян, чиїм душам ніяк не дадуть спокою.