Народний депутат Роман Ткач - про антиукраїнський режим, перспективи політичного опору, обережний оптимізм і те, чому немає сенсу «лизати зад» центральній владі.

- Соціологічні дослідження, проведені наприкінці минулого року, свідчать, що українці сьогодні однаково не вірять ні владі, ні опозиції. Ви особисто відчуваєте цей дефіцит довіри як політик? Стикалися з його виявами?

Склалося так, що останні двадцять років я живу в селі - у простому селі, не в якій-небудь елітній Конча-Заспі... Це село з своїми традиціями, з звичайним буденним життям. Тому я як політик завжди маю нагоду безпосередньо спостерігати, як усе, що відбувається на високому політичному рівні - у столиці чи в місцевій владі - сприймається й оцінюється звичайними простими людьми. Бо від них не сховаєшся - від сусідів, знайомих, друзів, родини. Я чую, що вони говорять, я бачу, як вони ставляться до подій... І так - я бачу загальне глибоке розчарування.

От візьмемо останні вибори - місцеві 31 жовтня. В чому виявилося розчарування? По-перше, чимало людей просто не прийшли на дільниці. І цим самим наче сказали: вже не віримо нікому. А по-друге, виборці здебільшого не підтримали тих, хто вже був у владі. І хоча серед кандидатів були й гідні фігури, які показали себе у владі ефективними, але за них не голосували, віддаючи підтримку невідомим, аби тільки іншим.

Однак за те, що сьогодні діється, я б покладав провину не тільки на політиків. Громада також повинна усвідомити свою відповідальність. Людей обманюють, але ж люди дозволяють, щоб їм брехали. А загалом, протягом цих двадцяти років я спостерігаю, на жаль, що ініціативність людей якось згасає. Що б там не казали, але ж тут ініціативна, молода, здорова, з певними знаннями людина, яка прагне утримати свою родину, думаю, може собі дати раду. І мені дуже прикро, коли я спілкуюся з молоддю і бачу, що хтось махнув на все рукою, хтось банально спивається, амбіцій життєвих нема: вся втіха від життя - аби здобути якусь копійчину і випити... І що - виключно влада в цьому винна? І тому в мене такий загальний підсумок: у тому, що страва, яка вже двадцять років вариться у великому українському казані, виходить несмачною і неякісною, винуваті усі - і поварі, і постачальники, і інгредієнти... Тому однозначної відповіді на питання «Хто винен?» нема. Усі винні. А вихід один: схаменутися і дати собі нарешті відповідь на питання - чого ж ми насправді хочемо? І йти далі.

- Тотальне розчарування - це брак цінностей і цілей. Як і чим цей вакуум заповнюється?

Так, ціннісного вакууму не може бути. Його заповнять. От ви подивіться: у нашому регіоні традиційно сильними були християнська мораль і церква. А сьогодні у багатьох селах розвинулася протестантська віра. Сотнями років люди ходили в одну церкву - і тут на раз протестанти. Не кажу, погано це чи добре, лише констатую факт. Тобто видно, що і в сталому духовному житті щось не спрацьовує і люди шукають відповідей на духовні запити в інших конфесіях.

Щодо суспільного і політичного життя. Будемо відверто говорити: 20 років тому незалежність нам звалилася на голову. Так, до неї йшли і за неї боролися від Першої світової, але ніхто не сподівався, що вона постане саме так, як постала, - одним голосуванням, одним актом незалежності. 19 серпня путч, а вже 25 серпня ми почали жити в новій країні, і в грудні цю нову реальність закріпив референдум. Це спричинило невиправдано високі запити до нової держави: всі думали, що от два-три роки ще потерпимо, а далі - рай. І тому прозріння було гірким: 93-94 роки - нема раю, кінець 90-их - нема, другий період президентства Кучми - нема, і тоді аж в часи акцій «Україна без Кучми» і особливо - в 2004 році - Майдану почало народжуватися громадянське суспільство. Потім знову спад - бо раю не сталося. Але я б не зводив усе до негативу, бо певні позитивні результати є. Вони ще не повністю проявилися, але вони є.

От у нашому регіоні постав ще нехай не потужний, нехай зародковий - але середній клас. Пройдемося містом: крамнички, виробництва, сервіси - це все здобуто не завдяки державі, а всупереч. Це той випадок, коли людина забезпечила сама себе і родину куском хліба, хоча держава їй не допомагала. От зараз це починає даватися взнаки і на суспільному житті. Більшість людей починає усвідомлювати, що не варто чекати дарів від влади, а треба покладатися на власні сили.

- Втім, саме серед підприємців на Західній Україні знайшлися прихильники президентства Януковича, який обіцяв спрощення умов для бізнесу, податкові канікули і т.д. Та й Віктор Ющенко якось висловився, що з Януковича ще можна зробити українця, на відміну від Тимошенко. Помилявся все-таки?

Нещодавно я перечитав інтерв'ю Тараса Чорновола, який глибше і довше знав Віктора Януковича, працював з ним. І коли Чорновола запитали, що все-таки керує Януковичем, він назвав дві основні речі: прагнення комфорту і реванш.

А програма була суто технологічною. Команда Януковича використала приблизно таку ж тактику, як колись більшовики: давайте пообіцяємо селянам землю, робітникам - заводи, а в результаті що сталося - те сталося, тільки декларації й залишилися.

І тепер їм що головне забрати? Та затиснути ЗМІ, щоб голосів незгодних не було і чути. А в нинішній час єдиним стимулом до будь-якого опору є інформація. І коли цю інформацію перекрити або маніпулювати нею - все! Тоді тривалий час нічого не можна буде вдіяти.

- Багато Ваших колег пішли на співпрацю з владою - з різних причин. Може, справді є сенс погодитися на «конструктив» і намагатися змінити владу зсередини? Бодай в окремих проектах і напрямках?

Знаючи владу, запевняю: розмови про те, щоб змінювати її зсередини, - це лише розмови, це неможливо.

Деякі мої колеги-парламентарі кажуть: я йду туди, стаю «тушкою», бо коли буду там, зможу так свої ідеї пропагувати, що влада дослухається до мене. Все це називається одним словом - зрада, в першу чергу, зрада самому собі. І коли сьогодні, скажімо, той самий Драч щось починає пояснювати, то я це не можу сприйняти. Минув вже майже рік, як Янукович отримав владу, і що змінив своєю присутністю в гуманітарній раді при Президентові Іван Драч? Починаючи від встановлення пам'ятника Сталіну і закінчуючи зняттям директора Центру тестування? Може, він зменшив тиск на Могилянку? Зупинив русифікацію? Та нічого не зробив. І так само буде з тими, що підуть у виконавчу владу на місцях. Якщо вони будуть надто активні, їх просто звільнять з роботи.

- Що ж робити? Лишається тільки вулиця?

Робити висновки. Та при цьому, не дай Боже, робити висновки кожен окремо. Мені було прикро, коли підприємці виходили на Майдан, а ті самі бюджетники, лікарі і вчителі махнули на все рукою. Якщо суспільство не усвідомлює потреби консолідації, то режим поодинці притисне і підприємців, і бюджетників, і політичну опозицію. І тоді дійсно буде сумно.

А в чому полягає мій оптимізм? Ми повинні зрозуміти одну річ: одним підходом під Білий дім, чи то в Франківську, чи в Києві, нічого не зміниш. Не можна обмежуватися вуличними акціями. Потрібна масштабна й кропітка громадська робота.

Уявіть собі, як було нашим батькам і дідам у міжвоєнний період, коли польська адміністрація «пацифікувала» і асимілювала тут українців? Але все-таки ми вміли об'єднуватися і протистояти. І «Просвіта» по-справжньому працювала, і кооперативний рух розвивався. Тому зараз потрібно зрозуміти: перше - це антиукраїнська влада, і друге - розвивати рух опору. Як саме? Для початку - аналізувати кожен крок влади, інформувати суспільство про його наслідки, давати йому публічну оцінку. Для цього ще є механізми. От недавно сесія обласної ради таки ухвалила критичне звернення щодо політики влади.

Головне - не опускати руки, не давати владі спокою. Вуличні протести - це, швидше, крайній засіб. Аби він виявився ефективним, потрібна серйозна попередня робота з громадською думкою.

- Натомість керівництво області пропонує іншу логіку, мовляв, «немає чого однією рукою дулю показувати, а другою гроші просити». Тобто лояльність взамін на бонуси з бюджету, наприклад, на зимову Олімпіаду-2022 в Карпатах. Ця позиція зрозуміла?

Незрозуміла. Знаєте, кому вона зрозуміла? Тому, хто не хоче вникати глибоко в суть.

Будь-яка окупаційна влада казала: народе, сиди тихенько, ми тобі щось збудуємо, щось тобі дамо. Будеш мати роботу і кусок хліба. Так і сьогодні: будете виступати проти - вам з Києва не дадуть. Але ж ви працюєте, платите податки в державний бюджет. І звідти ці гроші йдуть на пенсії, зарплати, дороги, школи... І автоматично повинні йти, а не за якусь смиренність і лизання задів. А якщо не будуть, тоді треба робити акти спротиву.

Тепер про Олімпіади і таке інше. От я люблю футбол. Дуже радів, коли оголосили про Євро-2012 в Україні. Але сьогодні я як любитель футболу кажу: я не хочу такого Євро, на підготовці до якого за рахунок державного бюджету наживається кілька компаній, близьких до найвищих посадовців.

А Олімпіада в Карпатах - це взагалі лише фантик від цукерки, така суто ідеологічна штучка. Мовляв, ми вам зробимо рай в трьох областях - колись, через років десять. Фактично, влада користується прийомами совєтської пропаганди. Бо в основі цієї влади - цинізм і брехня.

- А протиставити їй сьогодні практично нічого. На національно-демократичному фланзі - суцільне ідеологічне місиво і деградація колись авторитетних політичних проектів. Чи є шанси на появу політичного бренду, який би повернув довіру громадян? От, наприклад, «Свобода» - це шанс? Чи недавно анонсоване злиття кількох правих партій з «Фронтом змін»?

Так, усе, що мало хоч трохи українського в собі, - усе потрощено: «Батьківщина», «Наша Україна»... Але партії - це тільки вершини айсбергу. Структури занепали, але ж люди лишилися. Так, вони сьогодні розкидані по різних таборах, але вони є. «Свобода» - це одна з надій українства сьогодні, тому особливо критикувати її не буду. Хоча майже нульовий результат на мажоритарних округах в районах Франківщини свідчить про певні проблеми в партії. Думаю, «свободівцям» треба активніше йти в люди, популярно пояснювати суспільству, чого вони прагнуть. А для такої роботи в них на місцях бракує відповідних кадрів. Боюся, щоб прихід «Свободи» до влади не став для партії початком кінця. Але щиро хочу побажати «Свободі» доброго політичного майбутнього.

Щодо об'єднання партій «За Україну», УРП «Собор», «Громадянської позиції», «Європейської партії» і «Фронту змін» - тут є підстави для оптимізму. Сьогодні тривають переговори лідерів.

- Чи має сенс таке об'єднання без «Батьківщини»? Опозиціонери знову будуть конкурувати за голоси між собою.

Я розумію, про що Ви. Але в політиці не можна займатися арифметикою. Тут питання в іншому. Ви собі не уявляєте, як це важко, коли, наприклад, приїжджаєш на зустріч з виборцями і сидить один представник від влади - від Партії регіонів, а навпроти - десятеро від опозиції. Нема що людям казати, нема! Тому об'єднання - наш єдиний шанс.

Галицький кореспондент