Володимиру Івасюку 4 березня виповнилося би 63 роки – він загинув тридцятилітнім. Життя автора «Червоної рути» й «Водограю» переважно пов’язують з Чернівцями та Львовом. Але й наше місто пам’ятає, як його вулицями ходив молодий композитор, у яких дівчат закохувався, котрі з його пісень виростали саме звідси.

Рута з коломийки

Прикарпаття ніколи не було для Володимира Івасюка чужим. Його рідне містечко Кіцмань – зовсім недалеко від меж Івано-Франківщини.
Історію Володимира Івасюка та Прикарпаття можна розпочати з одного епізоду у житті його батька Михайла, письменника й літературознавця. Її нам розповів Степан Пушик, письменник, професор Прикарпатського університету імені Стефаника, який свого часу буз знайомий з Михайлом Івасюком.

«Коли у 40-му прийшла Червона армія, Буковина була ще під окупацією Румунії, – розказує Пушик. – А Михайло дуже хотів вчитися – в Союзі освіта була безкоштовною. Тож у районі села Завалля Снятинського району він перебрів Черемош і прийшов на заставу, здався. Але там його розцінили як румунського шпигуна та зразу завезли у Станіславську тюрму». У тій тюрмі батько Івасюка просидів кілька місяців, а потім його відправили в республіку Комі. У 1946-му він повернувся на свою Буковину, де й одружився зі східнячкою Софією, яку сюди направили на роботу із Запоріжжя. У цій сім’ї народилося троє дітей – Галина, Володимир та Оксана.

Є версія, що саме завдяки батькові та нашій прикарпатській коломийці народилася Івасюкова «Червона рута». «На початку століття один фольклорист у селі Явче Рогатинського району записав коломийку – назбирала троєзілля, червону рутоньку, бо хотіла зчарувати мене сирітоньку, – продовжує Пушик. – Коли етнограф Володимир Гнатюк видавав свій тритомник коломийок, то включив до нього й цю. А в кінці 1960-х цю книгу подарували на ювілей Михайлу Івасюку. Син теж її читав і дуже захопився тою коломийкою про червону руту».
Кажуть навіть, що перший варіант пісні Івасюк присвятив Марії Соколовській, з якою разом вчилися. А була ця дівчина родом із Коломиї.

Кохання та інші неприємності

Як часто бував Володимир Івасюк на Прикарпатті – сказати доволі складно. Але кілька його візитів таки відзначилися пам’ятними моментами.
«Ми познайомилися з Івасюком у Львові, – розповідає колишній директор обласного радіо Роман Андріяшко. – Я тоді працював там на радіо. Він заходить до мене у кабінет і каже: «Я – Івасюк». А справа в тому, що в Рунгурах, звідки я родом, є три гілки Івасюків. І люди з мого села возили до Львова сливки-венгерки – продавати. Інколи я їх прилаштовував на ніч до себе у гуртожиток. То думав, що це теж якийсь Івасюк, який хоче на ніч. Але всіх у селі я добре знав, думаю, певно, самозванець. Але мовчу. Питаю: «А з якого ви роду Івасюкового?». Він відповідає: тато – професор, мама – вчителька, сам із Кіцмані. Тоді до мене дійшло. Мені встидно було признатися, що я собі думав».

Записали програму. Потім Роман Андріяшко переїхав працювати до Франківська. Одного разу, десь у 1973 році, коли Володимир їхав зі Львова до Чернівців, завернув і на наше обласне радіо, яке тоді містилося на вулиці Шашкевича. Заїздив ще кілька разів. «Запише якісь мелодії та сюди привезе, ми переписували на нашу бобіну та мали оригінальні записи, – пригадує Андріяшко. – Тоді в нас звучали «Три перстені», «Я піду в далекі гори», «Кленовий вогонь».

На обласному радіо у 1975 році саме Андріяшко познайомив Івасюка зі Степаном Пушиком, який через багато років напише про нього повість «Блискавиці б’ють у найвищі дерева».

«Пам’ятаю, вони переписували Івасюкові пісні у виконанні Софії Ротару, – говорить Пушик. – Івасюк казав, що тільки-но прилетів із Москви, там на фірмі «Мелодія» планують випустити його платівку. Про мене йому, певно, розповідав батько, Володя хотів писати на мої вірші. Потім пішли кавувати, вечеряли у мене вдома. То всі сусідки збігалися подивитися на Івасюка. Казали, в нього такі сині очі, що можна втопитися». Зранку Івасюк сів на поїзд «Варшава-Чернівці». Перша їхня спільна пісня називалася «Шумить пшениця, як Дунай».

Степан Пушик розповідає, що на зйомках «Червоної рути» у Яремчі Івасюк закохався у коломиянку, студентку педінституту, Наталку Михайлову. Вона танцювала в ансамблі. А мама її була директором коломийської гардинної фабрики. «Володя це не афішував, – каже Пушик. – Став частіше приїжджати до свого друга Михайла Сакадела, батьки якого жили на вулиці Биха, тепер Південний Бульвар. Прийде, помиється і зникає. А зникав він у гуртожитку педінституту на Дадугіна (Коновальця). До весілля у них не дійшло, його батьки були проти. Але, думаю, Володя мав серйозні наміри».

Ще одну цікаву історію про Івасюка Пушику розповів той же Михайло Сакадел. Сталася вона у ресторані «Карпати», навпроти медінституту. Сакадел привіз із Чернівців двох друзів і пішли вони до того ресторану, пили, говорили. А тут якраз музиканти стали грати «Червону руту», та так паскудно, що друзі зачепили Івасюка – як він може таке терпіти?! Підійшли до музикантів, попросили інструменти, а ті підняли їх на глум. Івасюк спробував заволодіти гітарою. Далі приблизно такий діалог. «Та ти хто такий? Я – Володимир Івасюк. Ти – Івасюк? Ти ще шмаркатий, аби бути Івасюком!». Композитор образився, почалася шарпанина. Може б і обійшлося, але п’яні відвідувачі кинулися захищати музикантів, тож виникла справжня бійка. Приїхала міліція, довелося показувати документи. І всі раптом зм’якли. Ніхто не міг повірити, що перед ними стоїть побитий автор «Червоної рути»…

І кагебісти на деревах

«Я тоді якраз повертався з пленуму письменників у Москві, – розказує Степан Пушик. – Напередодні сон снився – каламутна вода і Володя. Відкриваю двері до квартири, а телефон просто розривається. Піднімаю: «Алло, це Івасюк». Я ще пожартував, що це в нього з голосом – перепив? Каже – ні, це батько, у вас немає нашого Володі, він уже три дні як пропав?». Надворі був квітень 1979-го.

Івасюка шукали і у Франківську – всюди. Ніхто не бачив. До Львова неможливо було додзвонитися. Потім почули повідом­лення про всесоюзний розшук. «Раптом письменник Василь Доб­рянський каже – подзвонив знайомий із Києва, Володю знайшли повішеним», – пригадує Пушик.

Той похорон сколихнув увесь Львів. «Пам’ятаю, що не було фотографії, то батько взяв конверт із платівки та й поставили на домовину, – розказує Степан Пушик. – Двір увесь був запов­нений людьми. Чую щось тріснуло – піднімаю голову, а там на дереві кагебіст. Взяли труну на плечі, люди кидали квіти, юрбу ледве стримували. І так дійшли до Личакова. Як оркестр заграв, з туї біля могили злетіла пташка. Поховали, а люди не розходилися. Почали співати «Видиш, брате мій» і «Лелеченьки», а потім «Червону руту». Батьки запросили нас на поминки – ми пішли, а люди все одно не розходилися».

Дуже швидко загадкова смерть композитора почала обростати найнеймовірнішими чутками. А в ефірах меншало його пісень…