У нашому місті, як і всюди, жебраків достатньо. Хоч виглядає, що останнім часом їх стало менше. Якщо говорити про циган чи закарпатців, то точно. А от «своїх» таки вистачає. Десь бабці-дідусі, десь каліки, а іноді — цілком здорова молодь. Певно, кожен із нас, йдучи повз жебрака, мимоволі питає в себе: чи справді в них є аж така потреба? Чи багато їм кидають? На що вони витрачають кошти?

На дорогу додому

Днями «Репортер» вирішив провести експеримент. Найперше й найголовніше — знайти «жеб­рака», бо редакційні фізіономії таки впізнають. Шукали охочого кілька днів. Оголосили розшук у соцмережах, просили активістів громадських організацій, шукали навіть серед акторів інституту мистецтв. Знайти сміливця непросто. Навколо багато знайомих. А жебрацтво, розумієте самі, у нас не в пошані. На щастя, нема тут нічого почесного.

Врешті, через знайомих знай­шли Дениса. Хлопцю 16 років, вчиться в одинадцятому класі, планує поступати в один із польських вишів. Якщо не вдасться, то поїде здобувати освіту до Києва чи Донецька. Вважає, що в Івано-Франківську нема де розвернутися. Розповів, що любить баскетбол. А на експеримент погодився, бо йому нудно. Батько Дениса був не в захваті, однак забороняти сину таку витівку не став.

Ми зустрілися в суботу після обіду. Хлопець аж ніяк не виглядав на жебрака: врівноважений, охайний, добре вбраний, з айфоном у кишені. Далеко не кожен франківець нині може дозволити собі такий телефон.

Заходимо у редакцію, юнак переодягається, сідаємо за стіл, продумуємо різні версії. Для чого нашому жебраку гроші? Просити кошти на лікування відкинули одразу. Надто непорядно. На хліб — неправдоподібно, скажуть — іди працюй. Врешті, вирішили просити на дорогу додому. Придумали історію: приїхав до Івано-Франківська з Луцька на екскурсію, відстав від автобуса, залишися сам у чужому місті. Квиток до Луцька коштує 110 гривень. От він, бідолаха, і просить.

Перша «точка» — магазин «Вопак», що на розі Лепкого-Незалежності. Перші кілька хвилин трохи ніяковіємо, адже таку авантюру робиш не кожного дня. Денис також вперше просить гроші у чужих людей. До цього — хіба у батьків. Вже через чотири хвилини до нього підходить маленька, сивенька літня жіночка. Він розповідає свою історію, жінка співчутливо махає головою та кидає у стаканчик паперову гривню.

Далі попри студента йдуть молоді люди, слухають, кивають, але грошей не дають. Ще через кілька хвилин проходить молода матір з дитиною, йде повз, не слухає, мовчки відсуває своє маля від нашого хлопця. Згодом пройшла повна жіночка середнього віку, послухала, що він говорить, пройшла кілька кроків, зупинилася, дивиться, вивчає. Врешті розвертається та йде геть. Не повірила. А от наступна жіночка навіть не вслухалася — просто витягла дві гривні, дала юнакові та пішла далі. Усі люди різні.

Так батьки виховали

Потім прийшла старенька бабуся. Вона теж вислухала прохача, дістала поліетиленову торбинку (вона, мабуть, служить їй замість гаманця), рилася з півхвилини, звідтіля витягнула дві гривні й віддала. За нею підійшла ще одна старенька жіночка, послухала Дениса та дала йому п’ять гривень. Потім спитала його, скільки треба на дорогу. Відповів, що 110. Дала ще дві. «Хай тобі пощастить», — сказала вона.

Все, далі совість не витримує. Підходимо, представляємося, віддаємо гроші, зізнаємося, що проводимо журналістський експеримент і запитуємо: чому дали гроші?

Пані Генрієтта, російськомовна жінка, відповідає, що дає милостиню постійно. Мовляв, якщо людина просить, то треба давати, хоч потрохи. Пробуємо заперечити: а якщо це алкоголік чи наркоман?

«Але ж просить людина, — відповідає жінка. — У Біблії написано — давати Богу десятину, тобто в церкву і потребуючим. Оскільки я пенсіонер, то багато не можу дати — гривню-дві. Проте даю всім, хто просить. Зрештою, їх у нас не так багато. Здебільшого зустрічаю жебраків тільки тоді, коли йду на базар. Якщо ж це алкоголік чи наркоман, то я все одно даю, бо мені його шкода. Він залежний настільки, що крізь сором іде просити. Йому треба випити, він не може без цього жити. Якщо ж не випросить, то вкраде, бо по-іншому не може».

Пенсія в пані Генрієтти — 1100 грн. Каже, живе з дочкою, пенсії їй вистачає, бо живе скромно. Нині їй 79 років. Свого часу закінчила два університети, раніше жила у Росії та Білорусії, а в Україні — останні 30 років. В Івано-Франківську працювала в обласному управлінні профтех­освіти старшим методистом. «Тут гарні люди, гарний клімат, гарне місто», — наостанок каже жінка. Нам вона пробачає.

З магазину виходить охоронець, дивиться, мовчить. Певно, розсекретили, треба йти звідси. Заходимо у двір, рахуємо — 57 гривень за 40 хвилин. Нічогенький прибуток. Жартуємо, що Денис такого надивиться й передумає поступати до вишу. Бо й без вищої освіти, виявляється, можна добре заробляти.

На чисту воду

Далі — під церкву. Лише підходимо, а Денис уже «заробляє» по дві гривні у двох жіночок середнього віку. Вони якраз виходять із храму. Пора вечірня, у церкві тихо, але люди час від часу або йдуть повз неї, або таки заходять.

На дорогому білому спортивному BMW із чеськими номерами приїжджає молодий чоловік. Спершу підходить до Дениса, дає йому п’ять гривень, далі йде до храму. Через кілька хвилин виходить. Представляємося, зізнаємось, вибачаємось. Чому дав гроші, як звати, ким працюєте?

«Я завжди всім допомагаю, — говорить чоловік. — Бо так мене виховали батьки». Ще каже, що його звуть Женя, а на запитання, ким працює, не відповідає, вибачається, мовляв, поспішає.

Стоїмо ще трохи. Аж поки нас не помічають старці, як сиділи десь за десять метрів від церкви. Вони спочатку ретельно оглядають нашого жебрака, підходять, питають, що він тут робить і звідки взявся? Треба забиратися, бо каліки налаштовані рішуче…

Поки йдемо в бік базару, знову рахуємо гроші — ще 34 гривні за 25 хвилин. Спиняємося на дорозі між держказначейством і ринком. Перші гроші дає молода білява дів­чина. За нею починають давати інші. Цікаво, що Денис або стоїть кілька хвилин без жодної уваги з боку перехожих, або навпаки — кілька людей дають гроші одночасно. Певно, франківці й досі піддаються якомусь масовому впливу.

Згодом попри жебрака йде молодий хлопець, призупиняється, слухає, йде далі, озирається, знову йде. А от дівчина з клунками просто дає гривню. Доганяємо, знайомимося. Наталя — студентка, каже, що милостиню дає, бо так її вчили батьки. І мама в неї така самісінька.

«Я така людина, що не раз віддала би останнє, — говорить Наталя. — Просто добра. Правда, не завжди даю, бо якби всім давала, то нічого б не лишилося. Але ж мені та гривня нічого не принесе. А хлопець попросив, значить, йому треба».

Згодом біля Дениса спиняється старший сивий чоловік. Слухає історію, а потім розпитує. Спершу гадаємо, що дідусеві нудно жити, тому він шукає співрозмовника. Та потім розуміємо — хоче все перевірити.

«Дай документи, що ти з Луцька, — каже він Денису, — бо я тобі не вірю». Той переконує, що все залишив в автобусі. «Назви прізвище директора медучилища у Луцьку», — наполягає чоловік. Жебрак пояснює, що не може знати всіх керівників усіх навчальних закладів. «Тоді назви центральну вулицю в Луцьку», — прискіпується старий. Викриває підставного жебрака та задоволено йде далі.

Але ми простояли 25 хвилин і заробили ще 28 гривень. Загалом за неповних дві години Денис зібрав 119 гривень. Це вже не тільки на дорогу до Луцька, а ще й на пиріжок вистачить.

Судити не маємо права

«А чому ви не дали гроші цьому молодому чоловікові?» — спитали ми в одного молодого перехожого. «Одна дуже розумна людина сказала: ви можете їм подавати чи ні, але судити їх ви не маєте права, — відповів він і додав. — Даю гроші тільки вуйкові «Пане, дай пару копійок», тому що він — франківська легенда, та жінці, яка грає на акордеоні. Намагаюсь подавати тим, які грають чи співають».

Чоловік розповідає про випадок, коли він змінив думку про тих, хто просить. Каже, один час навпроти катедри на землі лежала жіночка, яка постійно трусилася. Та якось він зустрів її цілком здоровою у маршрутці. Ще не раз помічав панянку, яка три роки поспіль просила гроші на лікування. А на вокзалі по автобусах вже роками ходить літня жінка, якій п’ятий рік потрібна операція для «вмираючої кровинки». Ще він бачив, як здорова людина біля ратуші просила милостиню, попиваючи пиво. Усе це, каже хлопець, відбило в нього охоту давати милостиню. Правда, віддавати свою «десятину» він не відмовився.

«Я вже роками переказую кошти в один фонд, — каже він, — і постійно, через інтернет, конт­ролюю діяльність цього фонду, а подекуди й сам зв’язуюся з контактними особами та цікавлюся — скільки грошей їм надійшло та як вони їх витратили».

…То де межа між тим, що людям дійсно треба й бізнесом на жалю? Якщо Денис спокійно, не напружуючись, за неповні дві години «заробив» понад 100 гривень, то за день міг спокійно назбирати з півтисячі. Чи багато з тих, хто подає милостиню, мають такий прибуток? Навряд. Виглядає, що більшість жебраків — таки небідні люди. Якщо працюють на себе. Адже жебрацтво в Україні — це складна бізнес-структура із певною ієрархією. Але ж ми не маємо права судити. Чи маємо, як думаєте?

Репортер